О, Богине, твоя штукатурка
Сипалася в компот
Я відчуваю себе турком,
На якого напав Сірко.

Степ широченний - Дике Поле.
Серед чужих угідь.
Один на один крізь площу столу
Склянка в обручку дзвенить.

У компоті з’явився гіркий присмак,
Наче у горлі пірнач.
Ладен піти на смертовбивство,
Аби не почути твій плач.

Ладен забути змиту сльозами
фарбу з твоїх щік,
І розлучитись зі своїм ісламом
Заради сухих повік.

Гіркота компоту паралізує –
Не бачу шляху назад.
І я ,учепившись за свою збрую,
Тобі проголошу Джихад.

21.12.09

Він малював портрети на фоні дощу і листя,
що падало із старого клену, малював і жив на горищі
в своїй художній майстерні, що пропахла
олійними фарбами, милувався обличчям натурщиць,
І своїми пастельними барвами.
Він любив синьооку дівчину, називав її Глорія ,
і була вона його Музою, неперевершено гарною.
А вона кохала художника, молодого і чорноокого
І була їх любов наврочена ворожкою ясновидною.
Та одного дня непогідного, принагідно зайшла розлучниця,
Жінка ставна й багата і заходись так настирливо
Собі портрет замовляти.
Хотіла, щоб виглядала молодшою, щоб на фоні неба,

мою голову занурюють по самі вуха
у діжі з ізоглосами і дифініціями
такими собі теоріями абстрату
та радянської вимови

а коли голова у діжі - хочеться їсти
і дописати пьесу про марту тодеско
та її демонів
але тоді мені надають палок в деканаті
тому остерігаюсь

лекції на диво понурі
особливо література
професор регоче як регіна дубовицька
але замість аншлагу це навіює сон

а найгірше то коли хворієш їхати до студполіклініки
чи жити в гуртожитку з китайцями.

шкребеш останні 2 гривні на слойку з вишнями
і подумки з"їдаеш всю ковбасу з прилавку.

Кохання,
Я викурю Дніпро і захмелію.
І це не порок.
Я втілюю собою українську надію
На незалежність власних думок.

Кохання,
Я на тризуб нанизав галушку
І салом заїв.
Кримчани подарують ялицеві подушки,
Й ми спатимемо певно сто днів.

Кохання,
Ми вип’ємо наш прапор державний,
І золота верх
Здамо в ломбард і купимо поіржавілі шаблі
Дорубувати, хто «Ще не вмер….»

Кохання,
Стрибаймо по Карпатах до хати,
Мені вже кортить
Побачити з горища, як змиють Карпати
У неба чорноморську блакить.

Кохання,
Небесний самогон закінчився –
Я протверезів.

Наче лексус, що сниться бомжам-доходягам:
Вони мріють украсти, продати і жити,
Так і ти мені снишся в зеленому житі
Недосяжна, а я над тобою звитяги
Все чекаю, і сам доходягою стану,
Як не згину у цьому спекотному літі.

Засиніли волошками пики бомжачі –
Удавилися з горя, померли в угарі.
Я тебе викрадаю у снах, в перегарі,
Що вдихаю, проходячи черезе лежачі
Напівзгнилі та проспиртовані трупи
Мрій про тебе. Та лічу повільні удари
Серця
Тук-тук-тук… ту-у-у-ук

Покосили жита білоруські комбайни.
Я тебе вже не бачу у лексусі чорнім –

Лелека
Пізній осінній вечір, ще не холодний, але вже й не теплий по літньому. Осінь ще вступила повністю у свої права, але її присутність уже відчувається у всьому: блакитне, але холодне небо, поодиноке, та дуже помітне жовте листя, весняний шум дерев, але без щебету птахів.

Проймає серце хвиля крові
і ранять очі сльози.
Ти з тишиною при розмові
зливаєш життя прозу.

Ось шибку пташа пробиває,
на долю твою схожа.
На чорне біле вмить міняє
і мить стає дорожча.

Дощ словами розмовляє,
а сонце палить душу.
Щоразу щось оповідає
я це почути мушу.

Щораз нова історія
лунає з вуст дощу.
І кожна з них містерія,
і кожна з них про щось…

Осінь, похмурий ранок
небо пофарбував.
Поставивши у танок,
з хмарами танцював.

Летіла в небі пташка –
мелодія сумна.
Така вся чорна, страшна –
злодійка брудна.

Злякала сірий ранок
і темінь вкрила вмить.

Замкнута в собі – вихід шукаєш
Бажань боїшся понад усе
Себе до страху не призвичаїш
Життю надати хоча б якийсь сенс

Всім нам так бракує щастя
З чим ти згідна – маєш те.
Та дорога – не найважча,
Де бачиш те, що добре є

Вже маю все, що хотіла би мати.
Те що було - не повернеш
була колись тобі діамантом
Змінили час і сльози мене

Zamknięta w sobie szukasz ucieczki,
boisz się wyjść, boisz się chcieć
wiem jak jest trudno strach przezwyciężyć
na przekór życiu nadawać mu sens

wszystkim nam brakuje szczęścia
masz to na co godzisz się
każda droga jest łatwiejsza

Дівчина з дивним ім'ям Соледад*
Срібно дзвеніла над прірвою снів.
Ця колискова - стрімкий водоспад.
Ніч відступала і ранок яснів...

Крила зметнулись шовкових вій,
Цілих сім сонць її взяли в полон.
Мідно-смаглява безумице,стій!
Вітре пустельний,залиш,охолонь!

Річці навіщо її печаль?
Море не прийме її жалі.
Квіт апельсину - для інших краль,
Їй же - вербени дари малі.

Голосом будить тремтіння трав,
Вітер вплітаючи в темінь кіс.
Молиться Богу,що стільки взяв...
Так і минає життя...навскіс...

*Soledad - жіноче ім'я, що з іспанської перекладається як самотність,туга,печаль.

Прийшов арештовувати цю жінку...
А мав із собою лише мотузку.

Вона ж - невагома,немов пір'їнка,
І серце солдата розбила на друзки.

Є ліжко,є люстро,і є циганка.
На ліжку сліди нічних аварій.

Цілунки у сутінках ллються п'янко -
Не можуть брехати ці очі карі.

На ранок вона таємниче зникла,
Накинувши плетиво чорних мережив.

А ти,солдате,гостри свої ікла.
Її не спіймаєш,як би не стежив...