- Ти впевнена що хочеш саме туди?
- Та.
- Там немає електрики, з кранів біжить ржава вода – в будинку ніхто не жив двадцять років. Він зовсім не пристосований до нормального існування.
- Я не збираюсь там існувати. Я хочу там жити.
- Ти вперта, як сто ослів.
- Та хоч двісті. Це не має значення. Я хочу саме туди.
- Я продовжую тебе не розуміти. Ти маєш чотири доби – далі будинок купують. Тримай ключі. Але зважай… Пусте. Дорогу пам’ятаєш?
- Зорієнтуюсь. – після незначної паузи, - Дякую.
- Нема за що. Ти…
- Бувай.

Невідправлений лист №1
Привіт!
Чи, може, краще було б почати зі здрастуй, чи добрий день (вечір, ранок, ніч, місяць, тиждень, життя).
Ти ж нічого не зрозумів би, якби й отримав колись цього листа. Ні почерку, ні масних відбитків пальців, які зіпріли, тримаючи не зовсім певно ручку, ні слів, які залишились між рядками. Та ти й не отримаєш його ніколи, бо я його ніколи не відправлю, навіть, якби ти ще й досі залишався живим. Люди завжди бояться відсилати листи, бо живуть під зіркою страху, яка кошмарами приходить до них із запитанням – а якщо він не відповість?..

Чим відрізняється свобода від незалежності?
Незалежність – це коли за тебе ніхто не платить,
А свобода – це коли за тебе ніхто не думає.

Безвихідь? Судинна дистонія? Розмежування добра і зла? Чоловіча і жіноча антагонія? Боязнь висоти? Боязнь самотності? ?????? Що?
Рабство волі неволею. В Шевченка все набагато простіше. Я плутаю слідами як гонча заячими. Голос – гон. Мовчання? Втрата сліду.
Безвихідь… Судинна дистонія… Розмежування і розмірковування… Бійтесь висоти. Падати боляче. Плакати теж, але не завжди. Асюжетність прози дратує нерви, але випускає можливість втратити інтерес прагненням дошукатись чи ся дошукати істин. Чи я дурна? Та вже ж не розумна.

Роздоріжжя доріг,
потяте розміткою,
на- право, на-ліво, вперед,
назад дороги немає-
закрита сіткою,
на ліво поїдеш -
зима засмучена
з горя п'є в кафе "Paradis",
радість під снігом,
із льоду хрест,
там була зустріч,
табличка "First".
на право поворот -
за рогом осінь
вона нічого не просить,
нічого, лише дощу
і миє ним скло від болота,
вітрини готелю "Blue Pool",
а посто - весна,
зелене світло маю,
але знай,-
мене там немає,
засмученні ранки,
стривожені сни,
кава не пахне,
застелена постіль,
на карнізі повісився спомин,
я на летовищі,
сідаю у боїнг.
у Summercity

просуватися далі, а значить виростити в собі звіра,
а значить забути, де живе в любов паскудна віра.
просуватися далі це значить не думати хто ти.
просуватися далі і байдуже, що це вже наркотик.
йти вперед щоб забути від чого тікати повинен.
йти вперед щоб не лишити нікому себе половини.
підніматися вгору це значить ти йдеш назавжди.
залишилось так мало, набратися сили і спалити мости.

на паузі,
а значить нечуттєвий,
а значить прямо в серці.
і віруси, як атомні сигнали
смерті.
і вірші як все тіж комети.
на паузі
бездумно і без настрою,
як калькулятор,
як машина часу,
як світ у ритмі Дж. Джоплін
все й одразу.
душа що застряла на hold’і
і вимагає живого джазу.
на паузі,
а значить все добре тільки зовні.
і значить не варто її зачіпати
як вату солодку,
як Монтекрісто
посадженого за грати,
і тільки очі лишаються свого сну.
так одіозно починають себе видавати.
без пульсу.

Консервовано
Бережу на днищах пам’ять,
Колись при нагоді,
Котроїсь зими
Відкрию, щоб знову відчути напад.

Прокисли
Думки, що вже мали забутись,
Я все обіцяю,
Та якось не в змозі
Побити в склянках, що минуло.

І часто здається,
Цілком випадково, коли не спини,
Буде можливим
Моє намагання не стати котроїсь зими.

nothing really can stay the same
you think i'm weirdo
but i'm just insane
and even the sign that i'm silly at all
can't stop me
protect me of this time of fall
i'm sick with the yellow
and even all red
i'm fed up with maniacs in parks under treeeeees
please switch off this time
and close my eyes
give me my pills
than i will be nice

Нарешті!!! Питання віри — для атеїста! — взагалі не питання. Згоден! І в печалі, і радості, і в здоров’ї, і у хворобі, і в багатстві, і в бідності... Згоден!!! Згідна... Дві обручки із порцелянової скриньки чомусь падають з рук і, голосно дзенькнувши об підлогу костьолу, котяться до старого органу... Здається, що це триває цілу вічність. Три вічності! Поганий знак?..

Обіцяного три роки чекають — і хто таке вигадав! Три роки, три місяці, три тижні, три дні, три години, три секунди, три... Три, три, три і — все зітреться з пам’яті...

Привіт! Як тобі такий епіграф: