Анна Графських. Пережити армагедон душі. (6)
Анастасія Грім — 29/12/2011 - 23:07
05.59…
06.00…
06.15… Обіцяний кінець світу затримувався. Непунктуальний, розрекламований армагедон запізнювався на 15 хвилин і навіть не прислав повідомлення типу: «Вибачте, людоньки, не можу прибути вчасно. Буду через півгодини. Цілую».
Всесвітній апокаліпсис затримувався, це було нечесно по відношенню до мене, до тої, чий особистий кінець світу настав ще вчора.
Мене кинув хлопець. Не перший і не вперше. Але думка: «Як жити далі?» і глобальна депресія з’явилися перший раз за все моє життя. Звичайно, це можна назвати просто проблемою. Але в поєднанні з відсутністю грошей, натхнення, хорошого настрою та тим фактом, що мене повинні вигнати з інституту – все це набирає масштаби кінця світу. Мого світу. В той час як світ зовнішній явно був помилуваний і чергове пророцтво про кирдик людства не збулось. Прикро.
Одна радість – друзі. Яким я то телефонувала, плакалась в трубку, обливаючи свій телефон гіркими сльозами, то ігнорувала і просила мене не чіпати.
Як то кажуть: згадай і явиться. До кімнати ввійшла подруга Оля.
- Аню, ти не спиш?
- Ні… жду кінця світу.
- І як?
- Армагедон – явно чоловік. Обіцяє, запевняє і змушує чекати, а сам «хоп!» - і не з'явився.
- Як себе почуваєш?
- А ніяк! Навіть мій оптимізм – і той мене покинув! Я вже перепробувала всі способи реабілітації дівчат:
Наїлась як в останній раз (деякі ж заїдають свої проблеми) – не допомогло.
Напилась – теж нуль реакції.
Послухала і поспівала пісні про нещасливе кохання – хоч би хни!
Порвала його листи – виявилось, я не садист, і це явно не принесло ніякого полегшення.
Зі злості вдарила кулаком по стіні – відкрила для себе, що не маю мозахістських відхилень, один біль не полегшив другий.
Ось так, п’яна, з повним шлунком, синяком на руці та охрипшим від співу горлом я пішла спати.
Потім чекала кінця світу.
Замість нього пришла ти.
- Я ще тебе такою не бачила. – Оля була явно занепокоєна моїм станом. – Знаєш, в порівнянні з цим твоїм…
- Уже не моїм. – холодно зауважила я.
- Неважливо. Цим Дмитром, мені уже твій колишній Олексій янголом здається! Чесне слово! Той хоч таких коней не мочив! А Дмитро (наступний п’ятихвилинний монолог Олі вирізаний цензурою, так як не містить жодного нематюкливого слова), козел, імбецил, сопля в сандалях, блоха недороблена, черв’як недодавлений, (наступна частина теж вирізана), амеба недосушена, жертва лоботомії! – нарешті словарний запас подруги закінчився.
Примітка: Якщо вас кинув хлопець, розкажіть про цей випадок подругам. Вони його самі обматюкають, проклянуть, знайдуть навіть мікроскопічні недоліки і розкажуть вам про те, яка ви чудова. Це зекономить ваші сили. Тим паче, ви все-одно не зможете це зробити так ідеально,як вони.
- Угу. – я була не багатослівна.
- Забий на нього, чуєш? І не переживай так!
- Олю, не ображайся, але тільки цих слів і чекала! От як я сама не додумалась забити та не переживати!!! Може краще скажеш як це зробити?
Оля мовчала.
Я плакала.
Коли нарешті ліміт сліз закінчився, запитала:
- Як там мій Марципаник?
- Твій кіт за тобою сумує, але поки ти не прийдеш до тями, не візьмеш себе в руки – я тобі його не поверну! Ти зараз собі дати ради не можеш, не те що коту!
І не дивись на мене такими очима! Дівчині, яка чекає кінця світу, кота в руки не дам!!! Хай у мене поживе!
- Бідна я людина! Ні хлопця, ні грошей, ні кота!!!!!!
- Не причитай! Не допоможе! Давай, збирайся до інституту! А то виженуть тебе під три чорти з попутнім вітром без сучків!
- Ну і нехай!
- Аню, досить! Або ти вдягнешся і поїдеш давитися, доїдаючи свою величезну брилу граніту науки, або… я телефоную твоїй бабусі! – це була найстрашніша погроза в арсеналі подруги і вона її таки використала.
Народна мудрість каже: хочеш знати якою буде твоя дівчина через декілька років – подивись на її матір. Щодо мене, то ця мудрість оминула мене десятою дорогою і замість неї доцільною була інша: хочеш знати в кого я така вдалася – подивись на мою бабцю. Моя бабуся була звичайною сільською жіночкою, от тільки занадто енергійне шило в одному місці та здатність запам’ятовувати і перехоплювати від внучки всі сленгові та матюкливі слова явно витісняли бабусю з рядів нормальних. Вона, як будь-яка шаблонна бабуся, пекла чудові пироги, обробляла город, намагалась запхнути в мене побільше їжі, запевняючи мене в моїй же худорлявості, та поралась біля худоби. Щодо тварин… у бабусі було три собаки, двох з яких, звичайних безпородних , звали Кирдик і Херня. При чому бабусині подруги дуже їх любили, тому в селі часто було чути: «Кирдик, іди до мене!», «О!Херня знову по селі бігає!», «Я сьогодні твою Херню бачила, а потім , звичано, до мене і Кирдик прийшов.» та інші, не зрозумілі для нормальних людей фрази. Третя собака, моя улюблениця, була подарована нашим знайомим лісником, вівчарка якого колись згрішила з вовком. Це дитя порочного кохання було віддане нам. Гримучу суміш з вовчою статурою, поглядом та зубами бабуся назвала Пусічкою. Пусічку, не дивлячись на солодку назву, боялось все село.
Крім того, моя бабця, не зважаючи на свій солідний вік, любила наспівувати пісеньки Ірени Карпи, пересувалася виключно на своєму мотоциклі, зневажаючи інший транспорт, та постійно передавала мені презервативи з запискою: «Я, звичайно, продвинута бабця, але стати прабабусею ще не хочу. Тому захисти себе від дитини, мене від статусу прабабці і хлопця від сердечного нападу!».
Те, що зробить зі мною моя улюблена родичка, дізнавшись про депресію, навіть подумати було страшно. Тому погроза Олі подіяла і я, зачинивши за подругою двері, почала збиратись до інституту. Без ентузіазму вдягнула перше, що потрапило під руку ( це була майка супермена та джинси), взяла сумку, наповнивши її внутрішній світ ключами та гаманцем, і пішла на зупинку.
Примітка. Якщо у вас на душі скребуть коти чи інші, більш масштабні, тварини, настрій жахливий як обличчя у Феді Крюгера і більше всього хочеться бути непомітною – слідкуйте за тим, що одягаєте.
Люди, по дорозі на зупинку, посміхалися мені, споглядаючи майку. Непомітною бути явно не вийшло.
- Дівчино, а можна з вами сфотографуватися? – посміхався на всі свої зуби якийсь хлопець.
- Ні. Я сьогодні не нафарбована.
- Врятуй мене, супердівчино! – вдало пожартував інший.
- У мене сьогодні вихідний. Рятуй себе сам.
- Дівчино, а можна з вами познайомитись? Я ще ніколи не бачив живого супергероя!
- Побачив? Поздоровляю!
- А ви справжня?
- Ні, я голограма.
- Мамо, мамо, дивись! Тьотя-супермен!
- Щось ви не схожі на супермена! – лукаво зауважив чорнявий хлопець на зупинці.
- Зараз, переодягну труси поверх джинсів і буде все тіп-топ. – я відповідала монотонно, тому інтерес до моєї персони відразу згасав.
Нарешті автобус. Заповнений людьми настільки, що мимоволі розумієш – зручніше було б їхати на його даху( а що? На даху автобусу... в майці супермена…шкода червону просиню забула вдома, був би чудовий плащ!). Зрештою заштовхуюсь всередину.
Стою біля самих дверей, кожного разу вгадуючи: випаду я чи ні, коли на зупинці ці самі двері відчиняються. Добре, що засновники Камасутри не дожили до наших днів, інакше, побачивши в яких позах їдуть люди в час пік в громадському транспорті, вони б послали свою науку кохання на нефритовий жезл і засунули б всі свої напрацювання подалі в печеру лотоса.
На наступній зупинці в автобус,всупереч всім законам логіки, умудряються заштовхнутись ще двоє людей, як я встигла помітити краєм лівого ока, хлопці. Люди, кидаючи в наш бік дивні погляди, демонструють нам у посмішці всі свої зуби. Тут можливо дві логічних причини:
1. Всі пасажири раптово згадали пораду з доброї дитячої пісеньки: «Поделись улыбкою своей и она к тебе не раз еще вернется»
2. Зі мною знову щось не так.
Зі мною все було нормально. Не нормально було з моєю майкою супермена і хлопцями, які стояли позаду. Один в чорні й майці з білим написом «Batman», другий – в футболці, розмальованій під костюм Спайдермена.
- Криза. – поспішила пояснити я. – Навіть супергерої користуються міським транспортом.
Дібравшись до інституту, відразу повернула в бік курильні. Всі нормальні студенти ідуть туди для перекуру, і тільки я з благородною метою – для пошуку інших студентів, в надії, що хоч хтось з них відкриє мені таємницю сьогоднішнього розкладу занять. Замість цього знайшла проблему міжгалактичного масштабу на ім'я Йося. Чи то мені час почистити карму, щоб перестати на нього натикатися, чи то він тут живе… не важливо. Доцільнішою була думка про те, як зберегти уламки власного мозку від його руйнівного впливу.
- Привіт, чудо-жінко! – радісно вигукнув п’ятикурсник.
- Привіт, смертний. – безбарвно відповіла я.
- Як справи? – у Йосі є дуже хороша риса: коли він запитує про справи, це не шаблонна фраза, йому дійсно цікаво.
- Жахливо! Спочатку висміяли за мій вигляд і компанію двох хлопців, побратимів по одягу. А потім підлітки в автобусі довго сперечалися хто кого переможе: мумія чи зомбі. І все було б нормально, якби мені самій не стало цікаво: а справді, хто? От тепер і картаюсь цим дурним питанням…
Йося заплющив очі, затягнувся сигаретним димом і на видиху видав:
- Зомбі! Тому що мумія в бинтах, а це паралізує її рухи. Зомбі ж - просто оживлені мерці. Крім того, зомбі…
Моя прабабця любила повторювати мені дві мудрі поради. Їх, як вважала вона, достатньо для щасливого життя:
1. Якщо ти з'їла огірки з оселедцем і запила це молоком – ні в якому разі не ходи цього дня на побачення. Навіть якщо воно з хлопцем твоєї мрії.
2. Мовчи та диш – думатимуть спиш.
В своє виправдання можу сказати, що першої мудрості я дотримувалася, а от з другою якось не склалося. Ну не виходило в мене мовчати! Тому за п’ять хвилин я вже знала про мумій та зомбі стільки подробиць, що запросто могла б написати по цій темі дисертацію, захистити її і отримати почесне звання знавця муміє-зомбованого життя мертвого населення світу.
- Просто чудово! – почувся за спиною голос подруги – По навчанню в неї завал, додзвонитися неможливо, ми вже думали в телепередачу «Жди меня» подавати, писати заяву про зникнення, розвішувати об’яви «Пропала Аня і її совість», турбувалися чи жива… А вона, виявляється, на курильні обговорює живих мерців!
Заперечувати щось було зайвим. Маша була налаштована будь-якими методами вибити з моєї божевільної голови дурні думки, навіть якщо доведеться для цього цю саму голову відкрутити.
- Піду я напевне – інтуїція Йосі підказала йому про початок грози. П’ятикурсник тихо прошепотів мені на вухо – Я її боюсь. Вона надто розумна. Вона може розкрити мою страшну таємницю.
Я кивнула, не бажаючи засмучувати Йосю гіркою правдою про те, що і він, і його таємниця всім до нижньої чакри.
Залишатись один на один з Марією страшно ставало вже й мені. Я заспокоювала себе тим, що навряд чи вона мене вб’є. Хіба що покалічить.
- І що ти собі думаєш? Що з тобою?
- Мене кинув хлопець. – захищалась я. – Тому я користуюся своїм законним правом на кілька днів депресії.
- Тобі не здається, що ці кілька днів затягнулись? Ви сваритесь кожного дня, а розходитесь кожного тижня.
- Цього разу вже назавжди.
- І слава Богу! Мене вже від імені Діма око сіпається, в Каті починаються головні болі, а Ліда істерично сміється. Аню, ввімкни логіку та раціональність: якщо ти від відносин отримуєш більше негативу ніж позитиву – їх давно час втопити як бідну собачку Герасима. Щоб і не булькало!
- Не можна кохання вимірювати раціональністю.
- Можна! На кого ти стала схожа? Знервована песимістка. Де та людина яку я знала?
Навчання закинула, друзів забула, на роботу вже місяць не з'являєшся…
А, я ж забула! Хочеш останню новину? Немає в тебе роботи! Твоє місце зайняла Яна.
Ти втратила роботу, друзів, останки здорового глузду. Що ще ти хочеш віддати в жертву своїм відносинам з Дмитром?
Примітка. Якщо ви в дитинстві проміняли совість на щось смачне і корисне чи просто ця функція атрофувалась у вас до народження, вам як повітря необхідна така подруга як Маша. Яка, на відміну від аморфної совісті, цілком реально може дати по голові.
- Як немає роботи? – проігнорувала я частину дорікань подруги. Бо друзі мене, безмозку, таки пробачать… З інститутом владнається… Діма, якщо мені пощастить, таки буде горіти у пеклі під пісні Поплавського… А от робота.
…Взагалі, коли Вікторія Віталіївна висловила свою ідею про мою власну рубрику порад, у мене було два варіанти:
1. Вона жартує!
2. Вона не жартує, вона або зла на весь світ, або надивилась фільмів про злих геніїв, раз так жорстоко вирішила поквитатися з мирними невинними людьми.
Щоб я давала поради? Я? Дівчина, у якої життя явно не шоколад, хоч по консистенції та кольору схоже!
- Я не можу! Я ж влипаю в різні історії частіше ніж середньостатистичний алергетик чхає!
- Але ж і виходиш ти з них просто блискуче!
- Але ж я не можу давати людям, які дійсно потребують допомоги, свої ,м’яко кажучи, дивні методи їх вирішення!
- В цьому вся сіль! Це будуть нетипові методи вирішення типових проблем! Вони в тебе більш дієві ніж звичайні!
- Але я…
- Крім того, в тебе є диплом психолога!
- То був факультатив!
- Крім того, ти часто допомагаєш знайомим, допоможи тепер й іншим, тим, яким не випало щастя знати таке сонечко як ти.
На сонечку я й ліквідувала свою лінію захисту і добровільно здалась. Що поробиш, у кожного свої слабкі місця! Так я і почала працювати в місцевій газеті. Вела рубрику, прикріплюючи до порад малюнки та вірші власного виготовлення. Всі були щасливі. Головний редактор, який вважав літературно-художньо-психологічну рубрику своїм ноу-хау. Я, отримуючи від роботи величезне задоволення та певні кошти (чесне слово, я б могла працювати і безкоштовно, але редактору про це знати зовсім не обов’язково). Читачі, які замість того щоб послати подалі ту, яка радить шопоголіку не лікуватись та складати список, а вдягати на похід до магазину тісне незручне взуття(так точно довго не походиш і багато не купиш), закидували мою електронну почту листами з вдячністю.
А потім з'явися Дмитро. Чому кохання нагадує мені коросту? Як тільки воно з'являється – лети під сім чортів весь світ, плювала я на все зі своєї вежі принцеси, думки тільки про одне, і тільки одне бажання. Мозок покрився чиряками ніжності і романтики, витісняючи з організму здоровий глузд.
Яночка, щоб їй цеглина на ногу впала, сама запропонувала мені допомогу. І часто підміняла мене, перетворюючи мої усні поради в написану статтю. А потім, коли у нас з Дмитром все стало догори дригом, зголосилася мене підмінити.
- Ось так! Яночка запропонувала вашому Іванові Васильовичу заміти тебе собою на постійній основі. Мовляв, ти не з'являєшся, а їй теж набридло робити чужу роботу.
- І він погодився?
- А що він мав робити? Твою царську персону не було видно на горизонті більше місяця. Кому потрібен такий працівник?
Я заскиглила, завила… Та ще й так жалісливо, що собака, якій не пощастило в ту хвилину пробігти повз нас, озирнулась на мене з таким здивованим виразом морди, наче побачила померлого собачого родича.
- Пішли вже на пару, нещастя ходяче!
- Не піду!!! – я обняла стовп, перешкоджаючи переміщенню мене в черево аудиторії. – Там погано!!!Там сумно і нема чого їсти!!!
- Так, Графських, або ти негайно йдеш на пару…
- Або? – я зацікавлено розплющила ліве око.
- Або я телефоную твоїй бабусі!
Трясця! І чого всі мене лякають моєю ж ріднею? Теж мені бабайку знайшли!
08.05. Так як розходились і сходились з Дмитром ми так часто, як мости в Санкт-Петербурзі, всі реагували на наш розрив як на голосні завивання політиків про кризу, корупцію, голод і злидні. Тобто дивувались і панікували тільки перші три рази, а потім звикли і сприймали як щось буденне.
Після колективної думки «Помиритесь!» я, як відкинута та ображена на все і всіх, капітулювала на останню парту, поклавши на неї свою багатостраждальну голівоньку.
- О!Які люди в наших краях! – викладач явно не розділяв мою позицію самотності. – Графських? Невже ви вирішили надати нам таку честь як милуватись вашою присутністю? Може, якщо буде Ваша ласка, ще й ощасливите нас відповіддю на семінарське запитання?
- Вибачте, я не можу.
- Чому ж? Не встигли підготуватися? Ну нічого…не все ж одразу. Достатньо того, що прийшли. А то якщо ще й відповідати будете, то все живе в лісах України віддасть Богу душу.
- У мене траур.
- Який? Ніготь зламала?
Я подивилася на свій обламаний жах манікюрниці, і, на власний подив, видала:
- Ні, в мене хом’як здох. Дмитро. Не скажу, що він був хорошим хом’яком, навпаки: смердючий, мохнатий, з непристойною для живого створіння тупістю, гадив де тільки міг ще й на морду бридкий! Але, не зважаючи на те, що Дмитро був недоладним і страшним, я ж до нього звикла! А тепер його нема! Така дрібниця, а як жити далі я чомусь не знаю! – і тут я заплакала. По справжньому. Ще й так голосно і завиваючи, як вміють голосити тільки бабці на поминках.
- Ну досить вже! Заспокойся! – викладач, як і будь-який чоловік, боявся жіночих сліз. – Ну хочеш водички? Вибач мене, Анечко! Я ж не знав! Я думав, ти прогулюєш, а в тебе таке горе… А давай ми перекриємо всі твої «н»? Давай? Просто так! Без перездачі!
Я кивнула в знак згоди і, опустивши голову на руки, знову заплакала.
Примітка. Якщо зустрінете людину, яка запевняє, що сльозами горю не допоможеш, можете плюнути їй в обличчя.
Чутки про мою істерику на парі розійшлися як хліб в часи дефіциту. Тому, коли Йося прибіг до мене з невідомо яким чином добутою губною гармошкою (щоб розвіяти музикою мою тугу, самотність та відчай), я навіть не здивувалась.
На наступну пару ми зрадницьки не пішли. Сиділи на сходах інституту. Йося грав на гармошці примітивний мотив, я завивала своїм анти мелодійним голосом саморобні пісеньки типу:
Був в мене коханий,
Я його любила.
Щоб, скотина драна,
В пеклі ти згоріла!
Як і більшість музичних гуртів нас погубила популярність та фанати. Студенти не могли пройти повз такого видовища, тому за півгодини ми своїм виступом зібрали щонайменш третину інституту. Розігнав всю процесію декан. Карати нас, неадекватних, у нього не було ніякого бажання, тому він обмежився фразою: «Йося, віддай каку! Аню, закрий рота!» поклавши край нашій музичній кар’єрі.
Ми образилися, Йося здав свій інвентар музиканта і як непризнанні владою в особі керівництва інституту генії нашого часу пішли на курильню, хоча декан велів йти від гріха подалі.
- Аню, я тебе розумію.
- Дякую, Йосю.
- Ні, справді. З точки зору психології.
- Та ну! – коли Йося починав говорити про якісь розумні речі типу психології, релігії, політики, сенсу буття та космосу, це відверто лякало. Та мені в даний період було байдуже.
- Я ж прочитав книгу «Психологія для чайників» і тепер розумію все, що відбувається в людини під черепом.
- Хммм… Йось, а ти, раптово, не переплутав психолога с патологоанатомом? А то не дай Бог… Не хочу я, щоб ти аж так глибоко вивчав в мені те, що приховує мій череп.
- Жартуєш…
- Та ні. Знаючи тебе, відверто хвилююсь.
- Та нормально. Це в тебе захисна реакція. Я про це читав. Я про твій стан все знаю!
- Тебе колись теж кинув хлопець? – якби відповідь була б позитивною, зізнаюсь чесно, я б навіть не здивувалась.
- Ні, дурненька, я ж психолог! От хоч би взяти твою майку супермена. Знаєш, чому ти сьогодні вдягла саме її?
- Бо вона - перше, що випало з шафи.
- Ні! Цією майкою ти хочеш переконати себе, що ти особлива! Ти надлюдина, яка може впоратись з будь-чим, навіть зі своїм болем. Ти дуже хочеш в це вірити, думаєш, ти настільки не така як всі, що всі душевні муки оминуть тебе. А знак супермена на твоїй грудній клітині показує, які саме проблеми ти збираєшся долати. Цей знак прикриває серце – отже і проблеми сер-деч-ні!
- Вибач, сонечко, але ти помилився. Знаєш, чому знак супермена прикриває серце? Бо там зараз величезна дірка. А так протяги менші. – викинувши недопалок, я пішла в напрямку інституту. – Вибач, мені на пару.
- Аню, - я обернулась. – як ти думаєш, а багато по місту ходить таких як ти…що прикривають протяги у серці?
- Не знаю, Йосю. Мені своєї достатньо.
- Зате її можна використовувати замість кишені.
- І замість холодильника теж.
Я добросовісно йшла на пару. А мені на зустріч добросовісно йшло лихо. Порівнявшись зі мною, лихо, воно ж Дмитро, воно ж мій колишній, вхопив мене за руку:
- Ти що собі дозволяєш?
- Відпусти! – прошипіла я. - Я не розумію про що ти!
- Смердючий! Тупий! Бридкий! Хом’як! Та з мене сьогодні сміялися всі! «Дмитрику, на насіння! За щоки позапихаєш!», «О! Дивіться, хом’як-зомбі! Анька казала помер, а він розгулює по коридорах! Тікайте всі!». А коли я сказав, що забув роздрукувати курсову, викладач пожартував: «Що, хом’ячок, весь папір на підсилку в нірку пішов?»
- Мені що, слідкувати тепер за кожним своїм словом, щоб, не приведи Боже, тебе не образити?
- Хоч би перестань плюватись в мою адресу їдкими висловами як отруйна гадюка!
- Перевіримо? Давай я в тебе плюну! Якщо помреш, то дійсно таки отруйна. Якщо ні – то так тобі за наклеп і потрібно.
- Схаменися ти нарешті! – він схопив мене за плечі. – Я ж не відхрещуюсь від тебе! В моєму житті завжди буде для тебе місце. Ми можемо бути друзями.
- Не можемо. – біль трансформувалася у камінь в горлі.
- Можемо просто спілкуватись.
- Не можемо.
- Поясни.
- Знаєш, чим відрізняється мудра дівчина від дурної? Дурна залишає спілкування, стає другом того, хто її кинув і думає: «А може ми ще будемо разом!». А мудра знає: «Не може» і рве всі зв’язки, щоб не боліло. Головне – це зрозуміти, що це кінець. Остаточно. Без варіантів. І тоді півдороги до реабілітації душі пройдено. Вибач, я не хочу бути дурепою. Мені вистачає дурості в інших сферах життя.
І я пішла. Спокійно і тихо. Без істерик, сліз та божевільних випадів.
Не знаю як мені це вдалося. Та на другому поверсі мені забракло повітря. І я ще довго не могла привести себе в норму.
- Аню! Аню! Що з тобою? – судячи по виразу обличчя Маші, вигляд в мене був ще гірший ніж самопочуття. Це, напевно, виглядало як щось середньостатистичне між зомбі та жуком-гнойовиком.
- Все нормально!
- Я бачу!
- Чесно!
- Я вірю. Може водички?
- Не треба! Пішли на пару.
- Може краще додому? Я відпрошу.
- Я і так забагато пропустила. Ходімо! Все буде добре! Так говорив Славко Вакарчук, а я йому вірю.
Пара була нудною. Я чесно намагалась щось запхнути з цього багажу знань собі в голову, але вже на третій хвилині залишила цю справу і всі зусилля спрямувала на те, щоб вбити поглядом муху, яка сиділа на дошці. Муха не дочекалась відкриття в мене паранормальних здібностей і полетіла геть, егоїстично залишивши мене без розваги.
- Твоє? – Маша показала мій блокнот. На зазначеній подругою сторінці виднілись криві слова:
Я сама, мабуть, у тому винна,
Що прибрала з серця огорожу.
Після тебе там одні руїни.
І без тебе я уже не можу.
Хаос у думках, в душі багнюка.
Як від себе бігти і куди?
Думала, страшна сама розлука,
Виявилось, це лиш півбіди.
А жахливо те, що порожнеча
Захопила місце де був ти.
І від бід якщо можлива втеча,
Як мені від себе утекти?
Витирав би ноги, коли в душу
Ліз до мене з усіх своїх сил.
Я тепер те прибирати мушу,
Чим в моїй душі ти наслідив.
- Моє. Сьогодні написала.
- Гарно.
- Дякую.
- Ань, я тільки одного не розумію: де були твої очі? Ти від самого початку не бачила який він придурок? Добре, любов, як каже народна мудрість, сліпа. Але де тоді були твої вуха? Тобі ж всі говорили, що воно – згусток гною. А ти гнула своє!
Я ж тобі казала, що нічого хорошого не вийде, що він козел!
- Ти казала, що він дебіл. Це різні речі.
Примітка. Якщо всі навкруги стверджують думку,яка протилежна вашій – приймайте рішення самостійно, але сприймайте її як аксіому. І не тому, що з боку краще видно. Просто рідко коли помиляється велика кількість людей, приходячи самостійно до однакового висновку.
Наступні дві години я намагалась відбитись від жаліючих мене людей. Вирвала з коренем ідею подруг підпалити Дмитру хату, відмовила у проханні Марії «хоч один раз плюнути в морду цьому недоладному егоїсту», зробила вигляд, що готова виплавляти свої помилки в навчанні і просто намагалась пережити біль.
14.30
- Привіт, моя радість, як ти? – Сашко, як славнозвісні Чіп та Дейл, прилетів на допомогу.
- Кепсько! – замість мене відповіла Маша. – Сама на себе не схожа. Здається, цей недоумок висмоктав з неї весь оптимізм та здатність підніматись на ноги після поразки. Може він вампір? У когось є осиновий кілок?
- Маша… - намагалась вгамувати я подругу.
- Саш, зроби з нею щось! Вона ж на амебу сушену перетворюється.
- Добре. Ходімо, нещастя ти моє! Припинимо твою трансформацію в одноклітинне створіння. Буду вибивати з тебе дурість.
- Всю не виб’єш! Вона в мене безлімітна.
- Тоді будем бити депресію.
- Будем! – погодилась я.
Примітка. Якщо у вас є друг хлопець, вам дуже пощастило. На відміну від дівчат, які поливають брудом з кислотою твого колишнього, він може дати об’єктивну оцінку ситуації і навіть розповісти причину поведінки вашого екс.
14.45. Ми вмостились в парку на пам’ятнику Леніна. На вряд чи Володимиру Іллічу були цікаві мої проблеми, але інші місця були вже зайняті.
- На. – протягнув мені друг пляшку вина – Пий! Полегшає!
- Алкоголь не вирішує проблем!
- Пий! Пий! Хоч поплачеш!
- Сльози теж нічого не вирішують!
- Аню, біль теж нічого не вирішує! Абсолютно нічого!
- Я знаю. Я борюся з ним!
- З ним непотрібно боротись. Його потрібно прийняти. І не звертати уваги. Ти ж коли обпекла руку не питала «Чому так сталося? Чому саме я???» , не сконцентрувала всю увагу на цьому випадку і своїх відчуттях, а просто спокійно жила, інколи перетерплюючи біль, поки рана не зажила.
Подумай, щоб ти сказала тій, хто спитав би в тебе поради як пережити біль після розриву.
- Я б сказала: «Живи і забудь. Цього вже не повернути! Не рви п’яту точку, тобі на ній ще сидіти. І ніколи про це не думай. Сенсу в цьому вже нема. Забудь!»
- От бачиш! Ти можеш вирішити будь-яку проблему, тільки не свою. Ти розумна, коли справа стосується інших. А сама поводиш себе як дурненька.
- Добре-добре! Давай своє вино! Тільки перестань читати моралі.
Після півпляшки розмова плавно перетекла в русло філософії. Ми спілкувались про такі поняття як доля, кінетична енергія, механізм внутрішнього бумерангу вчинків, існування Діда Мороза та рецепти приготування пахлави.
- От скажи мені, Сашо, що в мене за карма така? Чому мені вічно трапляються хлопці, які розбивають мені серце правдою! Такі прям всі чесні і відверті! Де ті мудаки, на яких мені вічно скаржаться подруги! Ну ті, які обманюють тебе улесливими словами і вчинками, говорять, що ти найкраща, неповторна, що кохають і хочуть все життя провести з тобою, а потім просто зникають! Чому мені трапляються ті, які з виглядом чесного героя, вважають своїм святим обов’язком розповісти тобі правду про те, яке ти гімно і чого з тобою не хочуть зустрічатися? Моя самооцінка скоро взагалі залізе під плінтус і буде там жалісливо хникати!
- Розумієш, Аню, проблема не в тому, що мудаків нема. Проблема в тобі! З тобою і мудаки стають чесні і відверті!
- Супер! Я і тут винна!
- Ти ні в чому не винна! Припини в кожних відкинувших лапки відносинах шукати недоліки в собі! Перестань виправдовувати Дмитра. Винен він. Ти зробила все, що змогла. Досить вже. Перегортай сторінку.
- І щоб я без тебе робила?
- І далі б завивала як скажена собака на місяць.
- Дякую.
- Завжди до твоїх послуг. Мені вже час. А Ви, Анна Вікторівна, підніміть свою гідність, витрусіть її гарненько і живіть далі.
- Обов’язково. Якщо я її знайду.
16.10 Я йшла по місту з плеєром у вухах. Випите вино надавало моїй ході легкості та зигзагоподібності. Пісні Карпи поліпшували настрій.
Примітка. Ніколи, чуєте, ніколи не слухайте жалісливі пісеньки про невзаємне кохання коли вам і без них погано! Від них гірше тільки вам. Якщо вже сильно тягне на музику, я слухаю три пісні «Шо ти мене …, як не хочеш», «Леді Дура» та «Шо ж ти, сука, мене не любиш? Так і треба тобі падлюці!». Зміст той же, що і в попсових хітах про вічне та невзаємне, але від цих трьох пісень на душі веселіше. Рекомендую.
Наспівування пісенних мотивів обірвав мій телефон, гучно повідомляючи про дзвінок Ясі.
- Слухаю.
- Всі мужики – козли! – зазвичай ця фраза означала, що козел тільки один, і подруга вже подумки зробила з нього шашлик.
- Ага. А баби – дурепи! Дякую, я вже знаю.
- Я серйозно!
- Та і я на коміка не схожа. Що сталося?
- Та… як завжди! От чому мені так не щастить у коханні?
- Не знаю. Спробуй зіграти в карти. За народною мудрістю в цьому випадку повинно щастити саме там.
- Ти то як?
- Як страшний рожевий бантик.
- Це як?
- Не знаю куди себе приткнути.
- А може… ну його все! Давай станемо лесбіянками і будемо зустрічатись. А що? Ми добре ладнаємо. Я тебе ніколи не ображу. Буду дарувати тобі квіти. І подарунки. І писати на ніч еротичні смс!
Примітка. Якщо гетеро сексуальна подруга пропонує вам себе в якості вашого хлопця, справи на любовному фронті дуже кепські.
- Дякую, - засміялась я. - але я таки тобі відмовлю. Я ще не готова до таких кардинальних кроків. Та й взагалі, ну їх, ті відносини.
- Ну як знаєш. Але в тебе завжди є я!
- Я знаю. Дякую. Проте зараз я хочу побути наодинці з собою. Вибач.
- Нічого страшного. Зателефонуєш, коли захочеш.
- Обов’язково.
Поклавши телефон до сумки я попрямувала на зупинку. Шлях був далекий та нелегкий, так як зовнішній світ явно не розділяв мою позицію самотності.
- О! нарешті і в нашому місті з’явились супергерої!
- Ти диви, а супермен, виявляється, жінка!
- Дівчино, а в мене така сама майка є. Тільки чоловіча, звісно. Може якось вдягнемо їх та прогуляємось разом?
- А ти літати вмієш?
- Підкажіть, будь-ласка, де купити таку майку?
- Супермен! Ти маєш допомагати людям! Врятуй мене! Дай три гривні! – якийсь бомж вчепився в мене так, що таки порвав мою і без цього прокляту одежину.
І тут я не витримала. Зняла з себе тепер схожу на жертву зубів бультер’єра майку, кинула її подалі і гірко заплакала. Було шкода себе. Дуже.
Жаліти себе довелось недовго. Через п’ять хвилин до мене підійшли двоє чоловіків в формі міліціонерів. Спочатку звинуватили мне у проституції, потім мій зовнішній вигляд у хуліганстві, а наостанок забрали у відділу для встановлення особистості. Навіть на славнозвісному «бобіку» не прокатали. Просто взяли під білі рученьки і, не слухаючи моїх виправдань, повели подалі від свободи.
17.00 Спочатку я жартувала, питаючи чи видадуть мені залізну кружку, якою я буду стукати по гратам. Потім згадала американські фільми і вимагала адвоката. Через деякий час згадала вже російські фільми і чомусь кричала: «Не виноватая я! Бомж сам пришел!»(напевне, не ті російські фільми треба було згадувати), потім корчила з себе героя, декламуючи на весь відділок: «Дух безмежний, український, в клітці не ув’язниш ти!». Одним словом, розважалася як могла, поки мене таки не запроторили в камеру.
І тут мені стало дійсно страшно. Судячи по вигляду тамтешнього контингенту, це були повії. Або люди у яких була костюмована вечірка на дану тематику. Або… Ні, таки повії.
І тут я набрала повні груди повітря і зробила те, що вважала правильним – забилася у куток і прикинулася фікусом.
- Ти диви, хто до нас завітав! – я зробила вигляд,що мова не про мене. І взагалі мене тут немає.
- Новенька!
- Напевно, тільки стала на наш тернистий шлях.
- Дівчинко, хто ж тебе вчив так торгувати собою? – знущалась дама бальзаківського віку. – Що за зовнішній вигляд? Хто ж тебе зніме таку? Хоча… бюстгальтер хороший.
- Дякую. – чемно відповіла я. – Самій дуже подобається. Тут ще такий шар поролону внизу... Дуже зручно. І груди від цього здаються круглішими.
«Аню, що ти мелеш?» - озвався здоровий глузд, та його дорікань я не чула. Крім того, навіть він не знав як поводити себе в такій ситуації.
От чого на ОБЖ нас вчать як рятуватись від пожежі, повені, не загубитись в лісі, надавати першу медичну допомогу, а як врятувати себе від проституток в клітці ніхто не пояснює! Мені б зараз стали в пригоді ці знання.
- І, взагалі, я – не ви! – виправдовувалась як могла. – Тобто не повія. Тьфу, тобто не нічний метелик. Не працюю в галузі торгівлі собою. Чи як там правильно сказати…
- Ага. – зареготали жінки. – Ще скажи, що ти тут помилково!
- Так! Розумієте, мене кинув хлопець…
- Ну, стара історія. Він тебе кинув,вигнав на вулицю, ти залишилась без грошів, даху над головою і вирішила заробляти на існування таким чином!
- Та ні! Ви не так зрозуміли!
Наступні дві години я розповідала про все. Почала, чомусь, з Олексія. Потім розповідала про Дмитра. Про наш розрив. Про кота, якого тепер мені дозволяють бачити тільки п’ять хвилин на день. Про викладачів, яких тіпає від одного мого вигляду. Про те, як я чекала кінця світу. Про майку, яку порвав бомж. Про маніяка, який хотів мене вбити на День святого Валентина. Про друзів та їх проблеми. Про своє перше кохання.
Повії слухали, витріщивши очі, але не наближались. Напевно, боялись що в мене сказ.
- І взагалі! Я висококультурна особистість! – підбила підсумок я. – Я навіть вірші пишу.
Слухачі вибухнули сміхом.
- Дівчата, та в нас тут поетеса!
- Реінкарнація Пушкіна!
- Ну… прочитай нам щось! Не соромся.
- Овва, у нас сьогодні літературний вечір!
- Давай!
Всі подивились на мене так, що я зрозуміла – виходу в мене немає. Заплющила очі та прочитала те, що здалось мені найбільш підходящим для даної аудиторії:
Я в очах твоїх бачу відразу.
Такий погляд на мене у всіх.
Не соромся! Скажи все одразу
Тій, в якій бачиш весь смертний гріх.
Не дивуйсь! Молода іще тілом,
А душею – одвічно стара.
Я проста моралістка-повія,
Та колись я святою була.
Ну а потім пустила людину
В свою душу. Зігрівся він там,
Очорнив, осквернив і покинув.
Він пішов з душі геть по світам.
Інших довго пускати боялась.
Ось впустила. І знову мені
Мою душу назад повертали
Вже брудну, всю б/у і в багні.
Згодом в душу приходили люди.
В ній притулку шукав майже кожен.
Нанесли стільки болю та бруду,
Що я досі відмити не можу.
Я не всім дала доступ до тіла.
Тільки в душу пускала сама –
Вона зношена, я – як повія,
Що її за любов продала.
І не знаю, котра із них гірша:
Та, що тіло своє продає
Чи що душу. Та, мабуть, простіше,
Змити дотик ніж серце своє.
Про кохання забути я мушу.
Хоч про нього я мріяла вік.
Хто ж тепер візьме цю мою душу,
Яку брали усі хто як міг?
Вже померла на щастя надія.
Не пульсує по венах в висках.
Я проста моралістка-повія,
Нам нема хеппі-енду в казках.
В камері стояла мертва тиша. Я відкрила ліве око. Потім праве. Всі сиділи з таким виразом обличчя, ніби програли в лотерею всі свої гроші. Одна навіть плакала.
- Ти сама це написала? – тремтячим голосом запитала білявка.
Я ствердно кивнула.
- Так гарно. – схлипувала інша. – Ніби про мене. Якби мені не обпалили крила, не зґвалтували душу, я б ніколи не пішла на таке…
- Почитай, будь-ласка, ще щось!
- Дійсно. Почитай.
На наступні декілька годин приміщення перетворилося в гурток оцінювачів поезії Анни Графських.
Кожен вірш супроводжувався аплодисментами та коментарями.
Коли я втомилась, ми просто говорили про життя.
- А хочеш, я скажу своєму знайомому щоб перерахував зуби твоєму колишньому!
- Ні, дякую. В цьому немає ніякої потреби.
- Аню, ти чудова! Будуть проблеми – звертайся! Я тобі телефон залишу! І якщо тебе ще раз сюди заберуть, подзвони! Я допоможу!
- А ти не думала видати збірку своїх віршів? Я можу допомогти матеріально.
- А я з видавцем. В мене, до речі, є один клієнт з видавництва.
- Не треба. Спасибі. Ви такі хороші!
- Це ти хороша.
- Графських, за Вами пришли. – обірвав наше спілкування лейтенант.
В камеру зайшла моя бабуся.
- О! Бабусю, а можна я ще трішки з дівчатами побуду? У нас тут важлива розмова.
- Важливу розмову я тобі сама влаштую. Триндець! Моя онучка пішла в повії. Аню, чого тобі не вистачало? Грошів? Сексу? Мозку?
- Бабусенько, просто я…
- Виходь. Вдома розберемося.
На виході я вчепилась в руку лейтенанта:
- Будь-ласка, поверніть мене назад! Не віддавайте їй! Зізнаюсь, це я вбила Кеннеді. Я шантажую людей по телефону! Я краду речі в супермаркеті!Ну будь-ласочка…
Та хлопець тільки співчутливо подивився на мою приречену персону.
Через тиждень, повернувшись з села, куди запроторила мене бабуся (і де, напевно, люди ще не знають, що кріпосне право відмінили), замучена та фізично знесилена я завітала на свою колишню роботу.
Зайшла на своє робоче місце, де, як і очікувалось, сиділа Яна.
- Ну привіт. – зверхній тон я проігнорувала. – Чого прийшла? За речами?
- Ні, за своїм робочим місцем.
- Ну, лялю, воно якраз не твоє. Раніше треба було думати.
- Можливо.
- Та чого ти! Знайдеш ще собі якесь зайняття. Ой, щось я зовсім забула про ввічливість! Сідай, будь-ласка. Як твої справи?
- Та так… Тиждень тому мене забрала до себе бабуся. Я була морально убита, весь час плакала і ніяк не могла оговтатись. І знаєш, що зробила моя улюблена родичка? Вона протягнула мені граблі і сказала: «Бери їх і йди у поле!». Мене просто вразила філософська мудрість цієї жінки: «Бабусю, - відповіла я – я повинна піти в поле, згадати про всі свої проблеми і зламати граблі як символ тих помилок, які я повторюю і на які наступаю кожного разу?». Бабуня ласкаво посміхнулася: «Якщо ти будеш ламати мій господарський інвентар, я сама тобі хребет зламаю! Дуй у поле гребти сіно!»
І я пішла. Через дві години я забула про всі свої проблеми. Ще через дві, зрозуміла що більше не можу. І якби мені дали вибір: подолати всі труднощі і зробити своє життя ідеальним чи догребти сіно, я б обрала перше. Тому що воно менш складне. Повір, трудячись наче білка під дією енергетика, я второпала, що морально працювати набагато простіше. Навіть якщо ти геть розбита і доводиться по шматочкам збирати своє життя.
Яно, ти молодець. Ти працьовитіша за мене, наполегливіша, пунктуальніша і твої малюнки, які ти розміщуєш в рубриці, безумовно краще моїх. Ти знаєш собі ціну, а я знаю хто я.
Я - Анна Графських. Саме мене потребують люди. Саме мої поради їм потрібні. Тому ти ніколи не заміниш мене. Не зможеш підробити бренд моєї власної душі. І не займеш мого місця.
Я була у редактора. Він прийняв мене назад. Заступаю з завтрашнього дня. Вимітайся.
Примітка. Завжди знайте ким Ви є. І ніколи не дозволяйте іншим займати Ваше місце. Навіть якщо воно на електричному стільці.
Я вийшла на вулицю. Вдихнула на повні груди і попрямувала додому. Треба було забрати кота.
Та доля – дивна жіночка. Коли ти кричиш про свою моральну стійкість, про те, що можна пережити будь-що і вже нічого тебе не зламає, вона посміхається і каже: «Доведи!».
На півдорозі я зустріла Дмитра.
- Привіт.
- Привіт.
- Як справи?
- Нормально. Вибач, я поспішаю до Марципаника.
- Аню, я хотів поговорити. Розумієш, те що сталося…
- Діма, - спокійно вимовила я. – про минуле я буду говорити на парах по історії. Зізнаюсь, мені дуже боліло. Потім біль змінилась образою. Я так довго звинувачувала себе, шукала недоліки в поведінці та характері. Ніяк не могла зрозуміти, чому мене не можна кохати. Що зі мною не так… Поки до мене не дійшло – винна не я, а ти. Ти почав стосунки, хоча нічого до мене не відчував. Ти не припинив їх, коли зрозумів, що нічого не зміниться. Дотягнув до моменту, коли я звикла. Я не збираюсь тебе ображати, бити молотком по найуразливішому місці чи називати козлом, мудаком або сволотою . Бо ти не такий. Ти – посередність. Надто слабке створіння для того, щоб вчасно припинити відносини чи підняти свою п’яту точку для зміни їх на краще.
Мій тато каже, що стосунки – це танець, в якому танцюють двоє. Пробач, я погано танцюю. Особливо коли мені наступають ногами на серце.
До побачення!
Я розвернулася і попрямувала далі. Я не знала, яка була реакція Дмитра. Не уявляла його вираз обличчя, коли я повернулась до нього п’ятою точкою. І відчула я не його колючий погляд в мою спину, а те, що там в мене виростають крила.
Примітка. Якщо нічого не хочеться, на душі гидко, а думки заполонив хаос – зробіть генеральне прибирання в голові. Просто живіть. За Вас цього не зробить ніхто. Пам’ятайте, в руках, які опустились, не втримати щастя. На людях, які відпустили Вас, не будувати життя.