Весняні пригоди

1. Початок історії.

Був приємний теплий весняний день. Сонце вже схилилося до заходу і своїм золотистим промінням освітлювало алею парку. Я гуляв після школи і якось випадково потрапив у стару частину міста. Не зовсім випадково – я проводжав свого приятеля дитинства, якого зустрів після уроків. Ми з ним разом виросли, але потім мої батьки поміняли квартиру і вже не було можливості часто бачитися.

Брамники.

"Три чверті” різко пригальмував біля брами, і я спросоння ледь не розквасив носа об скло.
- Приїхали... – буркнув Бренан, зістрибуючи на землю.
Протерши очі, я відчинив дверцята, і слідом за ним підійшов до потемнілих від часу воріт. Бренан став гамселити по них кулаком.
- Там ніхто не живе... – роздратовано подав ззаду голос професор Фінеган, протираючи окуляри.
- Проста ввічливість. – прокоментував командо. – Замкнено, одначе.
- Нам краще було б залишитись в Гілфорді. – професор знову взявся за своє.

на східній Україні
от диво-дивина
побачили дівчата
горбатого куня.
І кунь їм посміхався
сим зубом зулутим
і хвиркав і сіпався
бо був кунь мулудим.

чи жіба в лужі дрисне
чи кунь ногой забьє
дівчата враз лякаються
а кунь із горя пьє.

щось таке не зрозуміле
щось нескладне і понуре
дивиться очами риби
й тихо крилами тріпоче

загубили під кушами
коло стежки ніц калини
щось аж дуже сильно схоже
на пташину від рибини
і проходили повз люди
і розходились новини
про оте щось дуже схоже
на рибину від пташини

поки дивом дивувались
поки милувались милом
то померло те створіння
що здавалося всім милим
та ніхто не доторкнувся
і згнивало тихо тіло
чи то птаха чи рибини
попід кущиком калини.

- О, царице, ми раді бачити тепер на сугдейському троні доньку нашої співвітчизниці, славетної Лаури!..
Генуезький посол вмів співати дифірамби. Його дзвінкий голос лунав у найвіддаленіших куточках замку. В руках він тримав чорну мантію, оздоблену позолоченим сріблом, загорнуту в шовк. Феодорі відразу схотілося зодягнути її – вона не цуралась гарних, розкішних речей, вважаючи, що дівчина повинна носити тільки найкраще.

Березень 1365 р.

О, Чорне море, ніколи ти не знало спокою в цьому бурхливому світі. Багато, занадто багато гріхів поховало ти у своїх грізних хвилях. І помста, і злість, і ненависть – все це тобі близьке, знайоме з самого початку існування. Недарма греки кличуть тебе понтом Аксинським, Негостинним морем, і лише ті, хто тебе зовсім не знає, величають понтом Евксинським, морем Гостинним...

Грудень 1348 р.

Теодор не любив ніч, вважаючи темряву помічницею диявола. Місяць здавався мертвим – таким неживим було його сяйво! А зорі – занадто холодними і далекими, щоб ними можна було милуватися. Тож коли Теодора сповістили про смерть дружини Лаури, першою думкою була: «О, ця немилосердна ніч!..».
Він бажав зараз бути поряд зі своєю жінкою. Прохати її, щоб не полишала цей грішний світ заради нього, щоб знайшла у собі сили жити далі...
- Гадаю, княже, зараз душа Лаури птахою летить у Вирій, і її супроводжують янголи, охоронюючи від злих духів...

7.

Таня же невідомо як довго прогулювалася по невідомому їй світу, мало чи не все було їй цілком знайомо: правила, події, закони, обставини... Вона колись дійсно хотіла ось так потрапити в реальний сон. Нарешті бажання виконалося, проте неочікуваним чином. Втоми дівчинка геть не відчувала, але згадавши своїх батьків, друзів, вирішила що нарешті час повертатися назад. Потім можна буде сюди привести друзів, батьків і можна... можна організовувати платні екскурсії в це місце, якщо поталанить. Чудово, життя вже реально РІЗНОКОЛЬОРОВЕ.

6.

На клумбі цвіли квіти, вони як вирізані з мультфільму, червоні з круглими пелюстками. Таня притулила носик до жовтої серединки. П'янкий запах, щось схоже на вино чи горілку...
Світ несвідомо захопив. Ще ніде Таня не бачила більш приємного місця. Все таке реальне... не те що сон. Вона стояла на різнокольоровій доріжці. Доріжка невдовзі наче обривалася, різко повертаючи вниз. Справа ріс дуб.
Запахло волошками. Щось тривожне повисло в повітрі. Таня стрепенулась. Перебираючи ногами вона швидко збігла вниз по тій самій різнокольоровій бруківці.
Шум води із дзвоном маленьких дзвіночків.

5.

Почувши крики батьки зірвалися з ліжка. Заскочили в залу.
- Дитинко! – мати припала до тіла дочки, термосила її за плечі.
Батько стояв, з шоком оглядаючи кімнату. Почорнівший від копоті абажур, згаслі свічки...
- Чого стоїш? Невже не бачиш що в дитини шок?!
- Ти... тіль...
- Клич швидку!
- Зараз, принесу холодної води.
- Швидче.
Намочивши в воду тряпинку мати стала обтирати обличчя дівчинки.
- Клич швидку.
- Навіщо?!
- Хіба не бачиш що вона непритомна?!
- Чим це допоможе?! Її необхідно винести з цієї кімнати.
- Справді, на ліжко.
- Заспокойся, не панікуй так.