1.
Інопланетний корабель впав на поверхню планети у зону сутінків. З космосу зона сутінків виглядає як тонка смужка умбри і охри щось між світлом і темрявою. Корабель впав у помірній зоні, трохи вище екватора, неподалік села По 56. Далеко від єдиного міста на планеті.
Гепнувся інопланетний корабель прямісінько у болото. Утнувся у багнюку, вгруз носом по лобове скло. Стабілізатори і генератори силового поля тепер стирчали доверху. Хвиля смердючої болотної води змила з борта пожовтіле листя котре кораблик позбивав з дерев коли на бриючому падав у те болото зрізавши днищем верхівки дерев у сусідньому від болота лісі. Маленьке цунамі залило поросле очеретом і тоненькими деревцями купиння. Холодна вода затікала у чорну пробоїну.
З пробоїни виповз високий худорлявий чолов’яга приблизно сім з половиною фрето зростом (два метри, п’ятдесят сантиметрів) білошкірий з довгим прямим рудим волоссям, зараз мокрим і брудним. Його мужнє обличчя з грубуватими, привабливими рисами зараз було скривлене від болю, прикрашене синцем на скроні, чолов’яга гойдав праву руку. У прибульця були сірі проникливі, розумні очі людини, котра багато пережила і багато розуміє. Та ті очі були холодні як у тих хто бачить біль, смерть і війну. Одягнутий чоловік був у легеньку кофтину з короткими рукавами і широкі штани з цупкої тканини з карманами на стегнах. Штани були заправлені у невисокі черевики з цупкої тканини, у рекламі казали що ті черевики не пропускають воду. Одяг простий зелений, такий носять цивільні Гнізда (територія Патерри - Ради П’яти галактик), зазвичай у цьому районі всесвіту у такий одяг вдягнуті інопланетні туристи.
Прибулець стогнучи виліз з пробоїни, сів на купину. Спробував порухати пальцями. Було боляче та рука слухалась. Сам собі сказав діагноз – забій. Адже його кинуло на панель керування, коли після удару корабля об поверхню планети тріснули ремені безпеки на кріслі пілота.
Розбитий корабель прибульця не потонув у трясовині, він вгруз у торф і так стирчав на радість земноводним, що як тільки усе стихло продовжили обов’язковий вечірній концерт. Чолов’яга дістав з кармана невеличкий скляний диск, щось там натиснув, вгледівся у позначки, підвівся, виламав довгу деревину з невисокого болотяного деревця котре до того вторгнення стирчало собі на болоті і нікого не зачіпало, і рушив через болото. Деревиною перевіряв глибину крок за кроком, якщо щастило з купини на купину, під акомпанемент квакання та тріск маленьких тварин і комах.
Сутінки швидко поглинула темрява ночі. Холод пронизував прибульця, легкий одяг був мокрий від поту і болота. Черевики не набрали води тільки тому що гарно її пропускали. От і вір рекламі. Добре що рука швидко відновилася. Прибулець йшов через болото клянучи усе й усіх і особливо себе. Та був впертий і добре тренований, тим більше над болотом вже чулися шуми дуже голосних двигунів (так звані внутрішнього згорання) літаючої і наземної техніки. Отже прибулець розумів що його шукають, не розумів чому. А так як не дуже хотів аби його знайшли не дозволяв зупинятися і був нагороджений за впертість, бо за годину вийшов на дорогу. Пам’ятав що такі, вкриті твердим покриттям дороги вели до сіл цієї планети.
Брудний, мокрий замерзлий у порваній кофтині, розпатланий прибулець вийшов на дорогу у темряві ночі. Зупинився аби звіритись з приладом і ледь не осліп від несподіваного різкого світла що вдарило по очах. Прилад випав з рук. Під’їхали машини незвичайні такі машини на колесах. Масивне колесо з темної еластичної речовини наїхало на прилад. Прилад був звичайним туристичним навігатором. А тепер прозорими пластиковими уламками.
Дверцята машин відчинилися з середини кабіни, вискочили солдати у темній формі, стали навколо прибульця, направили на нього свою важку примітивну зброю.
- Ти хто такий, документи! – кричав хтось з них ховаючись за світлом потужного ліхтаря.
Несподівано навіть для себе прибулець почав вдавати німого і жестами показувати і бік села до котрого йшов.
- Ти з того гелікоптера що впав? – Запитували. Світло фар приглушили. Солдати оглядали прибульця. Він був з виду таким як і вони, і виглядав для хлопців вояків, як подорожній що заблукав у лісі. Може як божевільний обідраний подорожній, чи переляканий потерпілий. І тим більше вони ж навіть достеменно не знали кого шукали.
Наказано знайти пілота чи пасажира з гелікоптера що впав у болото і привезти того потерпілого бажано живим до машини командування. Попередили що то може бути навіть мутант, і виглядати той мутант може як завгодно, тому потрібно бути обережним, бо втік той мутант з лабораторії. Звичайно дуже секретної. Тому й дивувалися солдати, бо бачили звичайного чолов’ягу, тільки брудного, німого і наляканого.
Прибулець тільки зараз зрозумів що майже не пам’ятає рідної мови адже його вивезли з рідної планети понад сто років назад. У дитинстві навчили міжгалактичної мови міжгалактична майже витіснила рідну батьківську мову з пам’яті. Та й дізнався він що у нього є батьківщина років десять тому. Бо ті хто викрали його чотирнадцятирічного з дому зробили усе, аби підліток забув хто він є і звідки взявся. І от повернувся, а на нього влаштували облаву.
Документ у прибульця був: міжгалактичний паспорт – пластиковий, пластичний, схожий на прямокутний клапоть темної тканини з лазерними надписами і блискучим кристалічним ґудзиком цифрової інформації. На вимогу документів він дістав з кишені той документ, як місцеві дістають носовичка. Солдати змусили його відразу підняти руки, тримаючи під прицілом своєї автоматичної зброї. Один з солдат взяв з рук прибульця той клапоть з дивними надписами. Посміявся. Зробив припущення що затриманий звичайний місцевий дурник. Кинув документ на дорогу як непотрібну шматку. Другий вояк підібрав. Заховав у кишеню. Прибульця змусили сісти у кузов військової вантажівки.
Відчував він себе дивно. Здавалося ось він повернувся на рідну планету, ось його начебто вже й заарештували. Був розгублений як тоді, сто років назад коли він невідомо чому пішов у ліс а опинився у великій залізній кімнаті стіни котрої гуділи і вібрували. А поруч були такі як він перелякані підлітки. Плакали кричали. Тільки один з них сидів мовчки під стіною спостерігав як божеволіють інші, вперто стискаючи щелепи, бо батько колись казав що слабких ніхто не пошкодує, а сильним жалість не потрібна. Тоді малий Коре Лу сів поряд з тим незнайомим тоді хлопчиком що до скреготу зубів зберігав впертий спокій. Так почалася їх довга і вірна дружба.
Виринув з дитячих спогадів. У критому кузові військово-вантажної машини ще темніше ніж на дорозі. Ніч, пахла болотом і вологим лісом і ще чимось, забутим з дитинства, до тих запахів приєднався запах заліза, а ще якогось пального, такого смердючого що перебивав інші запахи. У критому кузові темно але тепліше. Солдати навіть пошкодували замерзлого, дали йому якусь ковдру. Ковдра мала запах екскрементів тварини, та приємно зігрівала. І прибулець подумав що може усе не так фатально як здавалось і закінчиться ця пригода добре.
А ще він зрозумів що хоче уже втекти з цієї планети по відчуттю чужої, ворожої, що він боїться залишитись тут на усе життя.
2.
Перший радник президента планети, головнокомандуючий військами Варко Ліро читав з скляного екрана комп’ютера повідомлення. Читав автоматично. Звик. Адже мусив знати що відбувається на планеті, чи хоча б відчувати себе не зайвим у цьому маленькому одночасно рідному і чужому світі. Але чомусь насправді йому було вже усе байдуже. Набридло. Однотипне щодення.
Не міг нічим зарадити безчинству, хоча мав владу, адже дійшов до вищого щабля тієї влади, та все ще не міг допомогти людям своєї планети, діти зникали що п’ять років у ніч «темного сну».
На планеті єдине місто, єдиний університет, єдиний інститут, єдина дослідницька лабораторія, єдиний завод, єдина фабрика, єдиний науковий центр, єдина армія, до того ж маленька і погано озброєна. Єдиний канал телебачення, єдина кіностудія де знімають безкінечні пустопорожні серіали про життя на селі для жителів села, бо населення планети Копроконе живе у селах, і стиль життя не змінює тисячоріччя, не потрібен їм той технічний прогрес у них є ронти (мамути), у них є тиуйї (лами) у них є плодюча земля, ріки де є риба, моря де є риба і водорості, пасовища, нескінченні ліса, болота, гори, воля. Зрозуміло що вони не хочуть змінювати життя. Селяни навіть пристосувалися аби пояснити зникнення дітей, та спочатку й не усі діти зникали. Що п’ять років одна дитина з села. Для спільноти села і непомітно. Спільнота те могла пережити. Але ж сіл на планеті більше тисячі. І зникали діти лише білої раси, дітей з поселень рибалок, червоної раси, ніхто не зачіпав. Боялися копроконці змінювати своє життя, забули усе про зовнішній світ і навіть думати про те боялися. Чіплялися за звичне рідне щоденне. Нічого не міг вдіяти генерал Варко навіть не міг за майже що двадцять років добитися від сільських старійшин аби вони присилали імена зниклих дітей. Бо ті усе списували на нещасні випадки і не хотіли співпраці з владою. Казали що достатньо з Міста і щорічного податку, а їх життя нікого не має стосуватися, про допомогу горді селяни не просять. Тому й байдуже тепер було генералу Варко. Відчував усю фіктивність влади на рідній планеті. Як би там радник по планетарній безпеці не напружувався, аби показати потрібність своєї праці, у тій праці потреби не було, як не було потреби у безглуздих арештах, підозрах допитах звинуваченнях у зраді. Та й того не міг довести генерал Варко у Корде Пантро радника безпеки було своє військо і було воно навіть краще озброєне, і мав другий радник свій таємничий дослідницький центр.
Але в останню ніч три роки тому зникли усі діти від дванадцяти до п’ятнадцяти років Хоча вийшло по три чотири дитини з поселення. Та селяни Копроконе ледь чи не зібрали власну армію і пішли на Місто. Маленька армія нічим не могла завадити бунту. Тільки вмовляння що розберуться з тією бідою і відомості що зник також син президента і багато дітей з міста чого раніше не було, змусило розійтись наляканих і обурених несподіваним горем людей. На машинах, на автобусах, на ронтах, пішки роз’їхалися розбрелися люди. Потроху вщухла загальна біль. Страждали батьки, життя спільноти повернулося у звичне русло. Уже й згадувати не хотіли. Тільки от за останні два роки дуже мало народилося дітей на планеті. Варко знав що народне хвилювання підніметься за півтора року і чим ближче до темної ночі тим небезпечніше буде. Вирішив зібрати усіх дітей по селах і заховати у бункері котрий вже почали будувати у горах. Та чи допоможе. Адже навіть кораблів ніхто не бачив, вона та ніч темного сну тому так і називається що усі засинають і ніхто нічого не бачить. А діти у сні самі виходять з будинків.
Зовнішність у генерала Варко Ліро була начеб то на перший погляд типова для планети Копроконе. Сім з половиною фрето, білошкірий, та обличчя, засмагле під час навчань на полігоні, набувало сірого кольору, волосся коротко обстрижене, не руде як зазвичай у копроконців а сіре, сиве. Де підхопив рідкісну у всесвіті хворобу котра розповсюджується на тедролах (космічна база) не любив згадувати. Хвороба та називалась коротким словом Лаа, ті хто виживав частково втрачали пігментацію та виживали тільки ті у кого регенерація була більше шістдесяти процентів, у копроконців вона дев’яносто процентів. Інші швидко старіли і вмирали бо відмовляв організм і зупинялося серце.
У Варко мужнє обличчя з грубими рисами, саркастичні зморшки біля тонкого рота, Варко посміхався криво скептично особливо коли йому намагалися збрехати. А на його планеті умілу брехню навіть поважали. Очі світлі через пережиту хворобу, начебто навіть прозорі, та бачив він добре. Вії і брови також білі. Сильне сухорляве треноване тіло. Не дозволяв собі бути слабким навіть фізично. Сірий колір не позбавив його особистість яскравості навпаки додавав елегантності.
Ось він перечитав двічі одне з повідомлень, потім втретє… Зірвався з місця.
Зайшов до кабінету той кого копроконці називали – солдат Нак, як завжди без попередження, чи дозволу. На відміну від свого друга, Нак був трохи вище зростом, кремезніший, а обличчя як у доброго селянина з кирпатим носом, завжди усміхнене, вкрите ластовинням. Сині очі примружені. Темно руде кучеряве волосся коротко стриг іноді зовсім голив голову, аби не стирчало. Нак Талу довірене лице Варко, хоча офіційно виконував звичайну роботу водія.
Варко зірвався з місця, Нак аж одсахнувся, давно він не бачив свого, як ото жартома казав – начальника, таким збудженим.
- Щось сталося? – запитав солдат Нак, - ти зараз ото, біліший ніж після тієї клятої хвороби.
- Здається Коре на Копроконе, - чомусь пошепки повідомив Варко вирячивши як у юності очі.
Нак від несподіванки не відразу і зрозумів про якого Коре говорить Варко. Не могло бути що про товариша по зброї, котрий по першому звільненні з війська пішов вчитися на лікаря. Нак запитав спантеличено, - звідки він тут узявся?
- У повідомленні мого шпигуна написано що начеб то впав гелікоптер, шукали чомусь мутанта, знайшли звичайного чолов’ягу, котрий назвався ім’ям Коре. На прохання показати документи той чоловік тикав у руки хлопцям з безпеки шматину з якимось каракулями і кристалічним ґудзиком. Ось ксерокс того паспорту, дивись написано Коре Лу, лікар. Планета Нааранта.
- Міжгалактичний документ? Справжнісінький! – Нак аж руки протягнув до монітора наче хотів зняти з мигаючого екрана той клапоть розміром у дві середні долоні.
- Так. А на місце падіння того начебто гелікоптера нікого не пускають, начебто утік мутант із секретної лабораторії.
- І де тепер той чолов’яга?
- Готуй наш гелікоптер навідаємося до села По56, щоб пану Корде Пантро не було там самотньо, - Варко посміхнувся, - вижив таки наш Коре. От дурень, такий як і ми. Також на батьківщину потягнуло.
- Виходь на дах за хвилин десять, - з такою ж посмішкою сказав Нак, - цікаво, ргот, цікаво ж. Друзяка наш прилетів! От телепень!
3.
Коре сидів у кімнаті. За вікном ніч, тьмяна лампочка під стелею, сірі стіни у плямах синйої цвілі. Портрет якогось поважного копроконця на стіні, на портреті кремезний дядько з м’ясистим жорстоким обличчям і шевелюрою яскраво рудого волосся схожий на нората (лева). Шафа з теками і зошитами. Робочий стіл. Усе старе потріскане. Коре навіть не розумів призначення подібної кімнати, працювати у такій напевне неможливо задушливо і темно. На стертому пластиковому покритті підлоги стертий килимок, колись синій, тепер зачовганий до сітки.
Години дві лікар Коре просидів у самоті. За зачиненими дверима чулася біганина човгання, шаркання, різав нюх запах якоїсь їжі і алкогольних напоїв. Прибульця не зв’язали не били, навіть залишили теплу ковдру пропахлу тваринним запахом і принесли чашку гарячого напою що за смаком нагадував фірго (каву) і декілька невеличких хлібців. Хлібці нагадали дитинство. Такі мама пекла.
Підвівся пройшов до шафи, підлога скрипіла під ногами. Передивився зошити і папки. Письмо рідної планети він вже не пам’ятав, та загалом усі ті зошити були заповненні значками що означали цифри, і розділені на місцеві проміжки часу. П’ятнадцять відрізків один цикл, прохід планети навколо зірки Котілле. Кожен відрізок двадцять одне повне обертання планети, день ніч.
Потім почалося. Спочатку за дверима загупали великі черевики. Двері відчинилися, до кімнати зайшов чоловік у цивільному одязі, сірому начебто непримітному, та добре зшитому. Скинув верхній теплий одяг, залишився у строгому костюмі. На усіх планетах діловий одяг різний, та чомусь пізнається одразу. Чи буде то шматок білої матерії зав’язаний цікавими вузлами навколо стегон, чи то пошитий по мірці складний набір з декількох речей що закриває усе тіло, іноді навіть голову, відразу видно, створіння ділове і серйозно налаштоване, як то оцей масивний чоловічок з прилизаним волоссям і пухкими щоками. Чоловічок приніс папку не таку паперову які стояли на полицях кабінету а новеньку блискучу пластикову. І у папці не паперові листки, а знову ж таки пластикові. Коре уже б не здивувався якби ці листки почали б відкривати інформацію із всесвітньої телепат-мережі як міжгалактичні газети. Та ні, на пластикових листках були надписи від руки. Чоловік сів за стіл і запропонував Коре сісти навпроти. Чиновник у діловому костюмі був настільки серйозний що Коре навіть пригладив розпатлане волосся.
- Отже ваше ім’я Коре Лу і ви живете у цьому селі. Ваші батьки Кору Лу і Рену Лу. Мешкають у будинку шістдесят вісім.
Коре і надалі вдавав майже німого, видавав лише окремі звуки, як ото власне ім’я чи імена батьків. Він мукав, окав і кивав голово.
- Ми знайшли у цьому селі таких людей, вони кажуть що у них сто років тому був син на ім’я Коре. Але хлопчик зник. Пішов у ліс і не повернувся, його довго шукали та не знайшли. Ви надалі стверджуєте що ви живете у цьому селі разом з вашими батьками?
Коре, інтелігент, ветеран армії Братерства, вчений, лікар із світовим іменем, надалі вдавав що нічого не розуміє і тикав пальцем у пластиковий аркуш з надписами.
- Добре, - серйозним тоном продовжував чиновник, - Кору Лу зараз увійде до кімнати. Ви розумієте що маніпулювати людьми котрі втратили дитину ганебно?
От у цю мить серце Коре забилося так сильно що стало боляче. Прив’язаність до родини давно було зникла під тиском муштри у війську Братерства, у бойових операціях, впродовж довгих ста років дорослого життя, навчання, роботи лікаря, науковця. Стерлося, було байдуже, не згадував, не думав, не пам’ятав. Тай привела його на рідну планету інша мета хотів дізнатись як зникають діти. Хоча цікаво було подивитись на місце де народився, не називатися, невідомим пройтись рідним селом і відлетіти. І от зараз за мить до несподіваної зустрічі з батьком у могутніх грудях лікаря Коре стало настільки тісно що важко було дихати. Чи потрібно батькові бачити свого сина через сто років невідомості? Чи потрібно йому бачити викраденого сина. Селяни частенько вигадували що діти заблукали у лісі, чи втонули у річці, аби тільки їх не називали божевільними і не звинувачували у тому що вони самі убили своє дитя. Коре пам’ятав з дитинства що про викрадення оповідали пошепки. І частенько звинувачували владу. Аби тільки не згадувати інопланетян, аби тільки не стати посміховиськом. А на людські очі говорили що діти час від часу гинуть через неуважність чи нещасний випадок, а то й узагалі втікають з дому. І от що він зараз скаже, ні мови, ні звичаїв не пам’ятає, не пам’ятає навіть обличчя своїх батьків, тільки імена закарбувалися у пам’яті. Незчувся як відчув себе малим хлопцем котрий боїться що його покарають за те що пізно повернувся додому з прогулянки. Чиновник вирішив що мовчання затриманого знак згоди і селянина Кору Лу покликали до кімнати.
Коре підвівся назустріч батьку. Забув що вдає божевільного німого, вирівнявся зробив непевний крок і застиг. Бачив перед собою худорлявого гордого але зараз зніяковілого чоловіка, з червоними загорілими жилавими спрацьованими руками з потемнілим на сонці обличчям. Селянин зайшов, вклонився за звичаєм, і застиг стискаючі у руках в’язану сіру шапку. Підняв очі, уважно вдивлявся у обличчя високого незнайомця у як йому здавалося міському одязі і дивному взутті. Чоловіка з військовою виправкою з сміливим поглядом і довгим по плечі розпатланими волоссям. Таким би він хотів бачити свого сина, так саме таким сміливим, освіченим, хіба що з чоловічою зачіскою. Та хіба міг його викрадений син повернутися, адже ніхто з тих дітей що щезали кожні п’ять років не повернулися. Коре навіть зробив крок до батька, бо той був настільки розгублений що хотілося щось сказати заспокоїти, але розумів коли почне підбирати забуті слова відверне батька ще більше. Навіть не наважився назвати незнайомого чоловіка батьком, хоча так хотів обійняти його, і попросити вибачення. Але ж невинний був у тому що його викрали і зробили солдатом, та хотів вибачитись. Дивно, очі стали мокрими. Не плакав з тих пір як його друг Варко сказав, що плакати то зайве, ніхто не пожаліє, тоді і не плакав, а ось тепер очі стали мокрими. Не втримався прошепотів, - тату.
Селянин Кору Лу зробив крок до свого сина, але зупинився, витер сльозу, в очах з’явилося обурення недовіра, злість, - то не мій син, - вимовив крізь зуби, - мій син загинув! То не мій син! – і вибіг з кімнати.
- От бачите. – обурливо розвів руками чиновник, - ваша брехня мені не зрозуміла, тому хочу дізнатися ваше справжнє ім’я і місце проживання, - вже з усмішкою переможця сказав чиновник.
Коре не розумів про що той чолов’яга у діловому вбранні так по діловому говорить. Він кинувся за батьком, усвідомлюючи що не в силі керувати власними емоціями, такого ніколи з ним не було тільки у дитинстві коли разом з іншими вкраденими дітьми попервах кидався на залізні стіни у пошуках виходу.
Вояки вибігли назустріч. Намагалися повалити на підлогу, удари відбивав з легкістю, як то кажуть автоматично, військова наука закарбувалася міцно на усе життя. Хтось з солдатів уже лежав стогнучі. Варко вдарив ще котрогось, хто заважав наздогнати батька, зупинили його постріли. Не відразу відчув що йому прострелено ногу. Отямився від болю і тому що не міг бігти, зрозумів що він від усіх цих рідних несподіванок здається впав у стан афекту. Осів під стіну. Думав тільки про те що потрібно спокійно дихати і спокійно думати, а то ще нашпигують кулями, краще не виказувати на цій дивній планеті що він у своїх пригодах став безсмертним. Батько зупинився почувши постріли, зробив крок до свого непізнанного сина, потім рвучко розвернувся і вийшов з будинку у ніч.
- Допоможіть йому повернутися до кімнати, - почув Коре голос. Той голос йому не сподобався. Ласкавий, чіткий, тихий, улесливий, солодкий. Біля його брудних шматяних черевик стояв хтось у блискучих чорних шкіряних черевиках. Прошиті добротні чорні черевики, з м’якенької шкіри. Коре підняв голову. Штани дорогої тканини напрасовані до дзеркальності. Навчили його розпізнавати якість тканини і пошиття незважаючи на фасон, походження і місце знаходження. Дороге якісне вбрання заможного, високопоставленого урядовця. Те ж можна сказати про куртку і шарф. І про гладенько побрите підборіддя, а от щічки урядовця блищали як і його черевики. Обличчя кругле добре усміхнене, такі люди завжди викликали довіру у натовпу. Їм таким людям, як оцей чоловік у блискучих черевиках з блискучим обличчям, прості люди довіряли. Коре таким не довіряв.
Солдати підбігли, допомогли підвестися, змусили шкутильгати до кімнати. Урядовець пішов за ними. Чиновник у сірому котрий розпочинав допитування скромно став біля шафи. Місце за столом зайняв новий персонаж. Коре сів на свій стілець. Біль у нозі потроху вщухав, штанина і черевик просякли кров’ю, тепер були липкими. Та Коре серед усіх подій не помічав вже таких дрібниць.
Урядовець у блискучих черевиках вигнав чиновника і солдат з кімнати. На заміну прийшло два кремезних і однакових у цивільному, стали біля дверей. Коре зрозумів розмова буде серйозна і відверта. А ще дуже, дуже втаємничена. Десь з хвилину урядовець мовчки розглядав затриманого, напевне аби змусити його відчути себе ніяково. Коре мав справу і не з такими поважними людьми, і не тільки людьми, тому зовсім заспокоївся. Як казали друзі Коре: якби мали вбити вже вбили б, але поки розмовляють є можливість щось дізнатися. Урядовець порушив мовчання, - Мене звати Корде Пантро, я радник президента по справам безпеки.
Ось так, чесно, відверто. Не якийсь там слідчий по справах невідомих затриманих, не агент по прибульцях, а справжнісінький радник справжнісінького президента. Представився і чекав знову мовчки. Прибулець вирішив що йому буде краще якщо на відвертість він відповість також дещо відвертістю, - Коре Лу, у минулому солдат армії Братерства Трьох Світів. Зараз військовий лікар. Прилетів провідати своїх батьків, - сказав і голову похилив, гіркота після зустрічі з батьком точила серце. Говорив ломаною копроконською, як умів десь використовуючи слова міжгалактичної. Та урядовець Корде Пантро його зрозумів.
- Гірко усвідомлювати що батько відрікся від вас? – запитав урядовець із співчуттям.
Коре кивнув головою. Цей радник невимушено видавався добрим другом, котрий розділяє біль і розуміє людські вчинки. Коре тільки подумки повторював собі не розслаблятися, не довіряти урядовцям. Бо ладен був вже вважати радника своїм другом.
- Але я мушу повідомити вам дещо не менш приголомшливе.
Коре чекав продовження. Що ще приголомшливіше може бути ніж те що вже приголомшувало.
Радник продовжив, просто без брехні, - Ваш корабель розбився, та навіть якби ви могли підняти його у космос, то вилетіти за стратосферу ви б не змогли. Наша планета закрита. Космічна спільнота не дозволяє нам вихід у космос. Без пояснень чи переговорів. Збиває навіть ракети і супутники.
- Але ж Ракірла то не космічна спільнота то просто об’єднання декількох планет? – дивувався Коре, - чому ви не надсилаєте повідомлень Нагру (Братерству) чи Пателлу (Рада)?
- Тому що це неможливо, - щиро розвів руками радник. У нас немає техніки і я навіть не знаю про що ви говорите. А наші співвітчизники взагалі не знають що поряд є населенні планети. Аби наші люди не відчували меншовартості ми розповсюдили знання що єдині у Всесвіті.
- Але ж пане раднику, так не можна. Копроконці повинні знати. Тим більше діти зникають. Мене забрали малим проти моєї волі, проти волі батьків, виховали як безбатченка, жорстокого солдата без батьківщини. Адже ви знаєте що діти не гинуть їх викрадають. Невже ніхто не бореться з цією бідою. Люди вимислили щось про злих богів і відбір, що діти котрі могли б стати злочинцями мають зникати і про смерть від природніх причин, - Коре перемішував слова копроконської і міжгалактичної. Радник дивився на нього втративши поважність, бо намагався зрозуміти про що взагалі говорить цей обурений прибулець.
Двері відчинилися у кімнату без запрошення зайшов перший радник президента. Обличчя другого радника вмить перекривило, він забув що має бути добрим, прошепотів, прохрипів обурено, - Ввварко?
- Саме, - посміхнувся генерал, - і я тебе вітаю родичу.
Охоронники при дверях не осмілились зупиняти другу людину на планеті.
Варко не криючись спокійно підійшов до Коре. Коре підвівся, недовіра а потім радість переповнили його. Бойові товариші довгу хвилину стояли один проти другого вдивляючись у обличчя.
- Варко? – здивовано запитував Коре.
- Коре, - стверджував копроконський генерал.
Обнялися. Обидва не могли повірити що зустрілися. Тут на рідній планеті по двадцяти п’яти роках невідомості.
- Що ти тут робиш? Друже, - дивувався Варко.
- Та от згадав звідки я родом, знайшов нашу планету на космічній мапі і прилетів. А ти? - тримав Варко за могутні плечі наче боявся що відпустить і бойовий товариш перетвориться на привида.
- Так от і я отак сюди потрапив, - посміхався генерал, - і вже не міг звідси вибратись. Твій корабель також підбили?
- Отакенна діра у обшивці, уявляєш, - розвів руками Коре, - отакенна. А то був туристичний міжпланетний катер.
- Так вони нас не випускають але не втрачаймо надію, - посумнішав Ворко.
- Ти вже скільки тут часу?
- Та от двадцять років, і я не сам зі мною Нак, пам’ятаєш малого Нака?
- Та невже? – Коре посумнішав, - Я мав би вас шукати, мав би здогадатись.
Ворко поплескав друга по плечу, - Та хто ж міг подумати що рідна планета стане для нас пасткою. Нічого якось виберемось.
Варко помітив зацікавлений погляд другого радника, знав що той майже не розуміє міжгалактичну, та все таки потрібно бути обережнішими. Бо для радника по безпеці вимислити зраду чи зговір не важко. У тому мав талант.
- Летимо до мене, - вирішив Варко, і потягнув Коре за собою, - там нас Нак чекає у гелікоптері. Уявляєш справжнісінький гелікоптер з гвинтом. Такий тихохід, - генерал Ліро засміявся.
- Стій, ми так не можемо, мусимо усе достеменно перевірити, - зупинив їх Корде.
- Мій друг лікар, він давно не військовий, що ще ти маєш перевірити, родичу? – запитав Варко трохи роздратовано.
- Я думаю ти пам’ятаєш закон про мовчання? – зіщуливши очі, запитав Корде.
- Я пам’ятаю той безглуздий закон. Та навіть якщо я верещатиму про прибульців пане раднику мене ніхто не почує, бо дурні чутки перетворюють на дурнів усіх хто заїкається про життя на інших планетах. Я вже й сам не вірю що мої сімдесят п’ять років у космосі не мої алюцинації.
- От і добре, добре. Увечері прошу вас і вашого друга прийняти моє запрошення на вечерю. Дружині буде цікаво послухати ваші байки.
- Ти мене вражаєш Коре, - посміхнувся Варко, - ти хитрий туні (лис) ніколи не знаєш що від тебе чекати. Тільки аби сестра твоєї дружини не завітала бо закінчиться усе як завжди скандалом.
Коре здивовано подивився на друга.
Корде самовдоволено посміхнувся сприйняв слова Варко як лестощі. А ще зрозумів що прибулець нікуди далі військової контори не дінеться, отож завжди буде під доглядом. У маленькому світі важко заховати таємниці. Варко він і досі не довіряв вважаючи шпигуном з космосу, але довести не міг тому намагався залишатися другом і родичем, хоча Варко давно розлучився зі своєю дружиною котра була сестрою дружини Корде.
4.
Через десять планетарних днів знову на планеті Копроконе.
Гел вчепився у пульт керування. Невеличкий туристичний катер вже димів, гудів і стрімко падав. Головне було дотягти до океану. Мілен пристебнула брата до крісла пілота і пристебнулась сама. Не вірила що ремені витримають, та хоч якось потрібно закріпитись.
Туристичний катер підбили на орбіті планети Копроконе. Напевне так само застряг тут і лікар Коре. Так само з космічної охоронної платформи зацідили силову ракету у борт.
- Він хоч вижив? – подумки запитала Мілен у брата. Говорити при вереску палаючого двигуна і свисту гарячої обшивки об атмосферу було неможливо.
Температура у катері була така що пластик на пульті керування почав плавитись а шкіра і волосся близнюків біліти.
- Та що йому станеться? – запитанням на запитання відповів Гел.
- А ну так, постійно забуваю, - Мілен згадала що Коре став безсмертним.
- Ну все йдемо на дно, - посміхнувся Гел.
Удар катера об воду. Шипіння розпеченого металу і така тиша що здається оглухли на завжди.
- Вибираємось, - запропонував Гел.
Мілен не могла відстебнути ремені безпеки котрі здавалися сплавилися з її одягом, тому розрізала їх кігтем.
Задерши стабілізатори, носом вниз підбитий туристичний катер йшов до дна океану. Усе темніше і темніше. Гел відстебнувся від крісла потяг сестру за руку. У катер набиралась холодна вода. Заповнювала рубку керування і відсік. Пробоїна була якраз усередині корпусу катера. Через неї близнюки і випливли з тонучого катера.
Вода була чиста, прозора. Риби плавали навколо. Мілен бачила як катер ткнувся у дно і заліг на вічний спокій. Гел тягнув її на поверхню. Він гірше переносив холод. Мілен почула його думку, - не будемо довго насолоджуватись плаванням, якщо там зараз зацікавляться місцеві то і на березі будуть чекати.
- Та годі тобі. Люди б не вижили, - відповіла Мілен.
- У білих Копроконців майже стопроцентна регенерація, - вони будуть шукати до останнього.
- А у червоних? – Мілен мала на увазі другу, червону расу, що жили біля моря і у морі, червоні могли надовго затримувати дихання і мали шкіру адаптовану до плавання, хоча зовні були як звичайні люди другого типу, по загальним ознакам близнюки були схожі на червону расу копроконців. Зріст, колір шкіри трохи різнився у близнюків світліший і жовтіший а колір волосся у місцевих був також чорний.
- Червоні плавають як нааку (дельфіни).
- Тоді напевне, - почала думку Мілен.
Гел закінчив, - ну так пропливемо на десяток фредо (фредо: триста і три метри) у бік.
Молодий рибалка пірнув за сіткою, потягнув її на гору. Коли виринув з води побачив поряд із своїм човном дві чорняві голови. Хлопець закріпив сітку за крюк, показав тим двом аби залазили на човен і допомогли витягти сітку. Хлопець і дівчина вилізли у човен, допомогли господарю забратися і разом почали обережно підтягувати сітку закидаючи пійману рибу у ящики із льодом і сіллю.
- Де ваш човен? – запитував юний рибалка у незнайомців. Витягав з ящика якийсь одяг. Було прохолодно. І рибалка і ті хто вдавав із себе рибалок швидко вдягалися.
- У шторм перевернувся, - відповідав Гел.
- О… То ви потрапили у той шторм. Співчуваю.
Гел і Мілен сумно зітхнули.
- Мене Райн звати, - хлопець простягнув міцну вузьку долонь Гелу.
Гел відповів потиском посміхнувся, - Гестел.
Брат і сестра могли розмовляти усіма мовами, тому у них не було труднощів у спілкуванні. Мілен наче знітилась під пильним поглядом юнака котрий милувався нею, відповіла не дивлячись у очі копроконцю, - Мілена.
Поки плили до берега Райн говорив, запитував, сам давав відповіді на запитання. Прибульці могли спокійно кивати головами чи заперечувати як було зручніше і правдоподібніше.
- Ви здалеку? – запитував рибалка, - з поселення Ду? О я так і подумав. У вас човни завжди легко перевертались. А хіба вас не попередили про шторм, по телевізору ж казали, ми не виходили у море. Мабуть ви вийшли до повідомлення. Шкода вашого човна… Мілена а ви маєте нареченого, мабуть маєте, ви така гарненька… - І так далі. Так і доплили до берега. Дізнавшись багато про поселення рибалок звичаї і закони.
Човен був моторний, працював справно. Молодий рибалка піклувався про нього, адже це був його основний інструмент здобуття їжі. На березі був побудований довгий дерев’яний пірс. До нього були прип’яті різнокольорові човни. На березі ошатні різнокольорові будиночки. Затишне поселення. Молодий рибалка запросив незнайомців до себе. Такий був звичай, бо ніколи не знаєш коли тебе лихо спіткає. Його будинок був при березі на скелі. Фундамент з каміння сам корпус із дощок, дах з якогось металу, тонкого, рифленого. Рибалка відсунув двері, заскочив на поріг, рукою кличучи за собою гостей з криком:
- Я дома! Та заходьте, заходьте, не соромтеся. Сестричко у нас гості, ось підібрав двох рибалок.
У передпокій вийшла молоденька гарненька смаглява дівчина пряме чорне волосся заплетене у дві коси. Побачивши гостей вона розгубилася. Почервоніла. Посміхнулась запросила до кімнати.
- Це моя сестричка, - Райн підскочив до сестри обняв її ніжно поцілував у щоку, вона ще більше засоромилась, - її звати Лані, вона ще не має нареченого, - рибалка підморгнув Гелу, - добра господиня і найгарніша дівчина у нашому поселенні.
Лані зовсім знітилася і вдарила легенько брата по руці, - ну що ти робиш, зовсім мене засоромив, - і посміхнулась Гелу, - заходьте, заходьте, там у нас душова, зараз я вас усіх нагодую, зголодніли напевне?
- Ой зголодніли аж шкварчить у животі, - сміявся Райн, обережно взяв Мілен під лікоть заводячи у кімнату.
- Я вам одяг підберу, - Лані сплеснула у малі долоні, - добре що Райн завжди має старе шмаття у човні, вдягнув вас тепленько, вже осінь. Вітер холодний. А я знайду щось гарніше. Скільки ж ви були у морі? Шторм був два дні, занесло далеко? Так? Біднесенькі, море ж зовсім холодне. Напевне плисти було холодно. У сон тягнуло. Добре що не потонули. Зараз не час бути у воді.
Напевне це у них сімейне відповідати на власні запитання.
Теплий душ, зручний сухий, теплий одяг. Теплі шкарпетки. Теплий суп з риби. Теплі розмови і навіть підігріте пиво. Усе було затишним. Розслаблюючим.
Близнюки вирішили виїхати як їм радили Райн і Лані зранку на автобусі, тим більше гроші їм рибалки позичили на дорогу і навіть їжу обіцяли дати з собою.
Мілен подобався цей ошатний затишний будинок, маленькі низенькі меблі, полиці з книгами, фотографії на стінах. Батьки брата і сестри загинули у морі, під час шторму. С тих пір Райн і Лані виживали самі, їм допомагали сусіди і старійшина поселення наказав давати їм їжу і одяг поки самі не стануть на ноги. Виявилося що у них замість одного батька і однієї матері з’явилися сорок батьків і матерів і купа братів і сестер, тому виросли вони у турботі гарні веселі і добрі до людей.
Мілен поклали спати у кімнаті Лані. Гел спав у головній кімнаті. Вночі у вікно вдарило світло фар, почувся гул від гвинтів літаючої примітивної машини. Гел обережно підійшов до вікна. Будинок молодого рибалки знаходився трохи вище над поселенням, тому Гел добре бачив як вулиці між рибальськими будиночками заповнюють вантажні військові машини з критими кузовами, всюдиходи і озброєні вояки у шоломах і бронежилетах.
Підняли шум великі пси що більше були схожі на вовків але у лусці замість шерсті. Вони не гавкали а верещали на високих тонах. Та господарі швидко втихомирили морських вовків зачинивши їх по хлівах і домівках. Райна також розбудило виття. Він підійшов до вікна визирнув, - що то робиться? О вояки? Когось шукають, мабуть втік якийсь злочинець, - а потім здивувався, вони що у кожен дім заходять? Зовсім знахабніли.
Лані і Мілен також прокинулись. Гел подивися на сестру, вона зрозуміла, потрібно швидко втікати з поселення.
- Райн, - Гел звернувся до молодого рибалки, - у нас немає документів, нас заарештують.
- Та взагалі то так… - пошкрябав кудлату потилицю копроконський рибалка, - може вас у підвалі заховати, а то ті дурні з міста дуже вже усіх підозрюють у всьому.
- Краще ми будемо тікати у гори, бо у вас можуть бути неприємності, - вирішив Гел. Мілен з ним погодилась. Порадила Лані, - прибери усе що нагадувало б про гостей. У нас у селі вже була така облава краще тим очманілим воякам не попадатись на очі.
Лані з переляку зашморгала носиком, тицяла Мілен у руки зручне взуття і в’язану сітку з загорнутою у папір їжею. Райн відрахував з гаманця декілька папірців тицьнув у руки Гела, - не попадайтесь тим. Обережно у горах, там є оруки (пума), вони у цій порі дуже небезпечні.
Лані хотіла було увімкнути світло на порозі аби гостям було видно куди йти. Райн забрав руку сестри від вмикача. Обнялися наче стали рідними.
І все наче не було затишного тепла, зручного ліжка, вітер, кам’яниста стежка вгору. Гел і Мілен добре чули що відбувалося у поселенні. Хтось із поселян з переляку вказав що у сиріт на горбочку якісь гості. Військова машина підїхала під будинок Райна і Лані.
Близнюки зняли одяг із штучного матеріалу заховали його під каменем трансформувалися у великих звірів. Підійшли до рибальського будиночка на максимальну близькість. Військові не заподіяли лиха малим рибалкам. Їм представникам великої білої раси було тісно у маленьких будиночках. Високі як лікар Коре, кремезні у бронежилетах із громіздкою зброєю, вони напевне зачіплялися за усі кути у домі. Схожі на тіні від ліхтарів метушилися. Якийсь вояка напевне що командував пошуковим загоном винувато повідомляв комусь по телефону що у поселенні Рапу були якісь невідомі але місцеві кажуть що то були рибалки із сусіднього поселення. Ніяких підозрілих осіб ніхто не бачив.
Повернулись до одягу, перевтілились у людей, вдягнулися. Була середина ночі. Потрібно було перейти через гору до траси що вела до єдиного на планеті міста. Десь там поряд з Містом близнюки відчували Коре.