Ми оточуємо себе ілюзіями. Вони дають нам почуття захищеності, спокою, достатку, переваги над іншими, задоволення своїм «життям».
Ми боїмося втратити власні ілюзії, зводимо навколо них захисні брами, не підпускаємо близько нікого.
Прагнемо до ідеалу надуманого нами ж. шукаємо чогось кращого, самі ж робимо гірше. Створюємо правила, щоби за ними було легше жити. І дивимось по ТБ історії про вигаданих людей, які борються з вигаданими ілюзіями та захоплюємося ними…
Ми створюємо реальність такою, як вона є. а потім, розчарувавшись у власному творінні, шукаємо свої «рожеві окуляри».

На мою думку, питання накшталт "Чому ти любиш сидіти на даху?" або "Чому ти носиш довге волосся" - завжди були не доречними. Але більшість людей цього не розуміє і задає ці питання. А їм відповідають: "Бо мені так хочеться!!!"....Наше супільство ще не дійшло до того, що людина може робити не тільки те, що повинна, але й те, що хоче робити. Не надягаючи на себе ніяких " масок", а просто бути собою, бути справжнім, не думати про те, що про тебе кажуть чужі люди, люди яких ти ніколи не бачив і навряд зустрінеш колись .Але нажаль суспільстово до цього ще не готове.

На мою думку, питання накшталт "Чому ти любиш сидіти на даху?" або "Чому ти носиш довге волосся" - завжди були не доречними. Але більшість людей цього не розуміє і задає ці питання. А їм відповідають: "Бо мені так хочеться!!!"....Наше супільство ще не дійшло до того, що людина може робити не тільки те, що повинна, але й те, що хоче робити. Не надягаючи на себе ніяких " масок", а просто бути собою, бути справжнім, не думати про те, що про тебе кажуть чужі люди, люди яких ти ніколи не бачив і навряд зустрінеш колись .Але нажаль суспільстово до цього ще не готове.

Кімната, темрява, і тільки десь біля ліжка світиться телефон наче маленький вогник. Це ти сидиш на підлозі , слухаєш музику та друкуєш своїй коханій смс.Відправивши його, з нетерпінням чекаєш завітного "дзілінь- дзілінь". Ці три хвилини здаються найдовшими в твоєму житті.
" А раптом не відповість?" - Ні відповість, бо ти схитрував і в кінці смс задав якесь питання, щоб вона відповіла у всякому разі.

Воно летіло, повільно падало.На перший погляд самотнє,таке одиноке...
Вітер то підіймав його, то ненароком кидав додолу, щоб потім натхненно дарувати останній шанс здійнити свій політ, назавжди заблукати у мрійливих піруетах свободи. Там, за крихкою оболонкою тіла, у нього всередині не було пустоти, тільки одне єдине прагнення, навіть не прагнення, а справжнісінький крик душі – «НЕ ПРИЗЕМЛИТИСЯ. Ні! Не сьогодні!..»
Нехай його віра утопічна, нехай завтра всі прагнення та ілюзії будуть зруйновані в одну мить сірою потворою буденністю, пожирачем ідей, солодкаво- нікчемною втомою. Нехай...

Все розпочиналося в магічному потоці часу.
Ось та «звичайність», «химерна повсякденість», «справи» законсервувалися у скринці пандори під тиском певних обставин. Звичайно, і сюди людина зуміла всунути свій хитрий ніс. Але гармонія і струмінь тепла по тілу приносить дивне забуття. Куди ж звернути далі ?

Це місто, в якому ми живемо. Це міста, в яких живете ВИ.
Ви брешете собі, що вирвалися на свободу, блукаючи, як вічні мінотаври, лабіринтами таких несхожих у своїй сірості кам’яних будинків, закручених часом у спіралі буденності. Ви фарбуєте волосся і одяг, щоб хоч якось вирізнитися на їх фоні.

Чай… Який чудовий напій… Білий, чорний, зелений… Немає різниці. Вже у самій назві є щось чаруюче, щось магічне…
Зробив ковток… Терпка і гіркувата пожежа торкнулася твоїх губ… Неначе ковтнув життя, бо воно теж не завше солодке!
Отак, буває, сядеш із чашкою на підвіконня, подивишся у вікно, вниз, а там сніг. Пухнастий такий, лапатий, кружляє над містом, веселиться. Авжеж йому радісно! У нього не має проблем, він безтурботний і вільній… Літає собі! Ну й хай літає…

Ніч. Мій вічний супутник.
Свічка на столі. Недочитана книга перед нею. За вікном виє собака.
Часто саме так і траплялось. Свічка та книжка, або свічка та папір, сіно. Мені достатньо малої іскри. Свічка - моя мати, папір - колиска, у якій я виростаю у звіра. А спочатку такий милий, майже пухнастий, майже симпатичний.
Звірі відчувають. Намагаються попередити. Та люди глухі. Вони не розуміють мови інших створінь. І тоді в нас залишається надія лише на везіння, на щастя.

Одного разу, на початку осені, я вирішила оновити свій гардероб. Після відвідування магазину я прийшла додому з величезною кількістю новинок й стала міряти свої чарівні речі. Після цього я вирішила, що старе взуття мені більше не знадобиться. Тоді я пішла на горище й знайшла там коробочку з моїми старенькими, поношеними туфельками. І тоді мені почувся тихенький жалісливий голосочок:
- Пам'ятаєш, як довго ми були разом?
Я була шокована! Зі мною розмовляло моє взуття! Тим часом воно продовжувало: