я знаю, що ти є.... і завжди був... проте, я тебе ще не зустріла... Всі метушаться у пошуках когось, а я боюсь шукати і знаходити когось, адже впевнена, що є ти!!!! ти - справжній... і ти тільки мій, тільки для мене.... адже не можна просто вигадати тебе.... я знаю які в тебе очі, який погляд, який зовнішній вигляд.... я знаю про твій внутрішній світ.... я знаю про тебе все... навіть більше... тільки цікаво, чи знаєш ти про мене???.... про моє існування???... вірю, що знаєш!!!!
Заклинателі речей
68 — 20/12/2009 - 00:46
«В тобі так багато речей, яких я не розумію...» Попса, як завжди, права. У нас вже більше речей, ніж себе, і ніхто не розуміє, навіщо вони нам. Це – культ. Прагненння мати власність. Жадання влади, як сказав би Ніцше. Тільки, можливо, ми вже надто слабкі, щоб мати владу над іншими людьми, тому насолоджуємось владою над речами. Хоча інколи видається, що навпаки: вони повелівають нашими долями. Така-от гіперутопія для покоління вічнопрацюючих невдах – мати. Знову посилаючись на когось із померлих: Декарт би міг зараз написати: «Я маю, отже існую». Або грубше: «Я купую, отже існую».
Абсолютне добро
Vert Efner — 17/12/2009 - 09:01
Абсолютне добро
Думаю, всі колись чули чи приходили до висновку, що формулюється приблизно так: «Як би все було б добре, коли б не було зла». А чи можливе абсолютне добро? Абсолютне щастя? Мені здається, що ні!
Можна заперечити і навести досить відомий закон рівноваги всього у природі. Та в це я теж не вірю
Культ самотності
Гоца — 12/12/2009 - 21:30
Ммм…цей солодкий привкус самотності..він надихає…він робить нас сильнішими..з кождем днем я все більше розумію наскільки я щаслива..щаслива тому,що вльна,вільна,тому що самотня…ніхто необмежує мого існування..я можу бути там де я хочу,з тим з ким я хочу і робитиму я теж, що хочу..ніхто не забере в мене самотність..вона тільки моя..самотність ніколи не буде мене ревнувати,вона ніколи не зрадить,ніколи не змусить прискоренно колотатися сердце і ніколи не зробить мені боляче…в самотності можна зробити неосяжні речі,можна думати лише про себе..стати тим ким ти хочеш і ніхто не буде докоряти тобі
Нічний метелик
Вікторія Вікторова — 10/12/2009 - 17:18
Про таких, як я розповідали, як про дівчину легкої поведінки, але ж вони і не здогадувались, що насправді моєю метою зовсім не були випадкові інтимні пригоди та кількаденний пристрасний роман. Чорний діамант нічного життя щоразу по-новому занурював мене в безодню оголених сердець і тривожних душ, які час від часу нагадували про втрачений рай. Та чи мало це тоді якесь значення? Мене постійно мучила спрага за яскравими насиченими емоціями.
День бажання
Тетяна — 3/12/2009 - 20:25
Мені б жити. Жити в подорожі. Жити в дорозі, їдучи від чогось не знаючи куди. Спати в мотелях, кохатися в машинах, їсти біля відкритого вогню, зустрічатися на пляжах, нудьгувати в барах і радіти в сумі. Аби не зупинятися. Дощ пеленою в обличчя. Мокрі краплі хмар на повіках. Вологі відчуття. Доторки – перетікання з нього в неї. Краплям слизько стікати по масній від крему шкірі. Вони чіпляються за дрібні волоски, мікроскопічні виступи і прогини і все одно стікають донизу. Музика вітру в дерев’яному скрипоті старих доріг. Вимкнуте зображення, ввімкнутий звук. Не рухатися.
Про відсутність
68 — 29/11/2009 - 22:50
Речі навколо нас невпинно змінюються. Людина залишається такою ж. Впродовж тисячоліть – майже без змін. Дуже добре це простежується на прикладі України – роль релігії тут ще досить значна.
Се тільки уривок, під назвою "Навіщо"...
Анютка Петрів — 7/11/2009 - 19:03
Він сидів біля старого коричневого роялю на, не менш старішому, кріслі та дивився у простір мого балкону, наче жаліючи про щось, обдумуючи минулі історії та події зі свого життя. Так він сидів довго. Я пішла на роботу о 8.30, а повернулася о 14.00. З того часу він не зрушив з місця. Було таке враження, наче він перетворився на ляльку – нерухому та бездушну, із розмальованою порцеляновою пичкою та крихкими ручками. Може, саме того дня Омелько шукав щось у собі, бажаючи збагнути себе ж? Він шукав міру свого життя. Принаймні, так думала я.
Про літературу епохи кінця
68 — 6/11/2009 - 20:17
Писати по-старому – означає заперечувати свою приналежність до теперішньої епохи. Світ змінився, хочемо ми цього, чи ні. Позитивізм вже давно – і навіки! – в могилі. Ера всеохопних концепцій завершилась. Автор тепер може шукати лише локальну істину, прагнення пояснити весь світ у ХХІ столтті – інфантильне. Всі історії, які ми розповідаємо, є історіями для обмеженого кола осіб. Більшість авторів (мова не йде, скажімо, про Стівена Кінга чи Паоло Коельо, про літературу з конвеєра для масовго одноразового вжитку) пишуть для вузького кола пошановувачів. Писати для всіх уже не можливо.
трошки вагітна
Vert Efner — 3/11/2009 - 01:20
Від любові до ненависті один крок.
Даруйте мені тягу до старих і пафосних фраз, та все-таки у них є якийсь сенс зміст. Перевірений часом, між іншим.
У цій, вжитій мною вище фразі він теж присутній. Як краплинка кришталю серед слюди. Ви згодні, що ця фраза «двостороння»? У тому сенсі, що від ненависті до любові теж недалеко.
Чим більше ненавидиш, тим більше місце ненависть займає у твоєму житті, тим важче обходитись без неї, бо вона захищає. Але, звикаючи до неї починаєш її любити. І далі – по написаному вище маршруту.