Наркотики. Я забула як це, хоча ніколи й не пам’ятала. Ти стаєш моїм дивним, димним чудом, що народжується абсолютною вірою і маразмом принципів. Я вкохалась. Може це й на краще для суспільства. Може спокійніше для моїх божевіль. Але й для зайвості.
Як говорять, я об’їлася білого і стала зеленою від цілісної отрути. Моє мале мариво проривається сірою тінню, на самотній, закоханій стіні. Я надсилаю тисячами есемески і не виходжу з мережі, чатую вікна і під’їзди. Я монстр. Зображаю себе зайчиком, навіть продовжую купувати тоннами моркву, ховаючи залите смутком лице за маскою розкоші і пудрою буднів.
Самотній безжальний вампір прориває свідомість чистого розуму і я дратуюсь. Найпрекрасніше і шляхетне почуття вибиває з-під мене табурет і я вишу. Вишу на собі, натягуюсь і не можу розірватись. Малий зашморг відділяє два світи. Боюся зробитись ним. Стати холодним. Плоским інструментом мороку.
Маленьке божевільне чудо вчувається моїми напівсонними нічними кроками біля твоїх вікон. Я в чорному плащі, в білій одежі і розірваній якоюсь сволотою позолоті, що тріпається відшліфованим кавалком струн. Мої очі звикають до темряви, руки не бережуть понівечені хвилюванням нігті, а очі вже не можуть не віддавати червоним. Я міняюсь. Мої метаморфози перетворюють мене на привида, мару, що лякає перехожих своїм холодом і овіює безтурботні тіла кумедною надією, якій тут не місце.
Я руда сволота, з перснями на пальцях і зеленню в гаманці. Мені вже не потрібні турботи і праці, перевтоми і відчаї. Я відчалюю. Щоночі сова, щодня жайвір.
Як наркотик, ношу у собі підвладдя чужого світу, ховаю за обуреною маскою промоклу душу і чатую. Я чатую твого падіння, щоб підняти тебе, я чатую твоєї пожежі щоб згоріти в ній і я ладна не боротись.
Ти знову смієшся тихим, рівним відголоском під вікном, я знову забула надягнути плащ невидимку і твої собаки фіксують мене. Ти вже звикла до якогось збоченця і майже не боїшся. Я звикла бути твоїм збоченцем і своїм катом. Я в руках найжалюгідної людини – себе.
Колись комусь захотілося описати це божеством, прикрити блаженством і назвати славою. А мені хочеться бігти від цього і кидатись з моста, тонути у павутинні твоєї блювоти, бо я гидка. Я брудна почвара, зчварена собою ж. Заляпана шматками бруду і безчества. Я обезчестила себе заради тебе під твоїм вікном і залишала напис своєю честю.
Ти прокинешся і побачиш кров, можливо тобі стане страшно, може і соромно, а може ти почуєш розслаблення, що цей слизький тип вже не проходитиме повз твоє вікно. Ти нарешті зможеш спати сама. Не дзвонячи до жодних чужих номерів. Тобі це подобатиметься.
Я назавжди покину придоріжжя твоїх вулиць. Я померла разом із своєю честю і тепер не буду старим збочинцем. Мої сльози нікому не потрібні, навіть моєму лицю, воно тепер не моє. Воно належить цій потворі яка прийде після мене, коли висохне остання мокрота моєї крові на пальцях і на вікні. Ти змиєш залишки мого праху, або віддаш їх дощу. Я потьмянію. Хвилюватимусь чи й справді не з’явиться якийсь збочинець в моєму тілі, що зґвалтує тебе своєю присутністю. Я стану повією і торгуватиму тим безчеством, щоб його забрали, а ти не здогадалась, що ця тварюка, яка кохала тебе була колись мною. Я кохатиму твої зап’ястя і молитимусь за тебе, якщо у цьому світі хтось чує молитви повії. Ти житимеш своїм життям, не знаючи мого існування. У мене не буде імені, бо я віддала його тобі і тепер мене не зватимуть. Не кохатимуть. Не чекатимуть в темряві. Я сама стала нею, бо мої руки – негатив кошлатих вен, де зародилась ти, чим заразилась я. Наркотики.
…
. лише тому, що мені не пощастило народитись жінкою.