швидкими кроками порушуючи тишу
цього приміщення
ти входиш у його похмурі та непривітні
стіни які егоїстично вперлися

своїми кам'яними руками в стелю
і стоять таким чином вже багато років
а може й століть бо немає на світі людини
яка б знала звідки з'явився цей

непривітний будинок що відчужено
стояв на схилах міста в якому вночі
на майданах кружляли в нестримнім танку
метелики з опаленими крилами

які вже пізнали дотик вогню
і тепер раділи з цього приводу
святкуючи шабаш в подружжі з ніччю

ти стоїш посеред глибокої тиші яку не порушує

в мене немає проблем
авжеж таки немає

просто колись я був важелем
при натисканні на який
запускався механізм
регуляції кількості довіри до людства

а тепер вже нема цього важеля
я бо сам вже нічого не важу
розстріляний власними братами по збої
та упокорений процесом левітації

я тепер став набагато легшим
легкішим за всі можливі проблеми
та й нарешті здобув таку бажану свободу

бо що може бути кращим
за можливість розглядати обличчя зірок
знаходячись в безпосередньому контакті з ними
вдихати на повні груди аромат квітів
не боячись що легені розірвуться від напруження

Психо значить Душа...

Вас на дверях зустріне дорожній знак:
“Проїзд заборонено”
Але Ви проходьте, моя кімната
Душі
Завжди відчинена.

На старий килимок не ступайте —
Він дуже брудний.
Не знімайте взуття,
Тут наразі немає капців
Ідилій.
Зліва, бачте, три цвяхи —
Це вішалки.
Та не вішайтесь, прошу,
Мені потім ліньки знімати.
Тож тхнутиме довго!
(Пробачте, жартую, я кепсько)

А ось, на підлозі — матрац
Почуттів.
Збитий, твердий і місцями подертий.
Поруч зібгана ковдра
Стосунків
…вчорашніх.
І подушка гола
Без наволочки і без
Снів.

Ти прохолодно дивишся у вікно хмарочоса ,
Що ти там бачиш ?
Мовчиш ... мовчи!
Не говори про те, що знаєш, бережи свою таємницю
Шкодуй, що не маєш можливостей!
Шкодуєш ... шкодуй!
Вже ніхто і ніщо не зможе змінити -
Тебе, адже ти неповторний!
Ти - особистість, ти свідомість світу.
Вже ніхто, ніколи тебе не врятує.
Візьми, квиток в один кінець.
Кінець - новий початок ...

Слова в моем сердце умирали…
Словно красные розы, царапавшие белый, нежный шелк
Воздух потяжелел так внезапно,
Я вновь слышу как трепещут струны моей души

Дерзают мысли, и сердце неспокойно бьется
Вот-вот и выпрыгнет, не уймется никак
Безвыходность и непрощенность убивают
Когда переосмыслю-то будет слишком поздно? Вод как?
Неужели когда стану перед тобой с цветами?..

Я буду жить дальше
В этом, никогда не тающем снеге
Потому что сон, который мы разделили вместе
Никогда не растает…
Вод так..

Апокаліптичні вірші
Я пишу о третій ранку
У компанії ілюзій,
Що прийшли до мене в гості.
Наливаю повну чарку,
Випиваю, посміхаюсь,
А вони сидять спокійно,
Роздивляючись мене.
Темні постаті химерні,
Що шукають розуміння,
Простягають кволі руки,
Щоб погрітись від тепла.
І від того дивно-зимно
Ніби б’є мне ознобом…
Та нічого, може стане
Легше їм світанку ждать…
Бо до нього – ніби вічність,
Я сиджу, складаю вірші
Безнадійно-божевільні
Чи то я сама така?
Відчуваю як нудотно
Ніч видовжує хвилини,
Як впивається у мене
Тільки б залишитись тут.
Я сиджу, чекаю ранку

танцюй зі мною
я в магії танців тебе закружляю під музику серця
у вальсі слів ти скажеш щось важливе
і доля тобі поплескає

танцюй до безтями
із перших акордів кохання
у танго поглядів не приховаєш почуттів
я тобі підморгну й не очима...

танцюй довічно
у румбі сердець не заплутаєш ноги об ноги
мовчи і танцюй
під відлуння мовчання

поміж вальсом танго і румбою ти станцюєш щось важливе
... я вже чую оплески долі
під них і танцюй

“на біс!”

Сьогодні ми п’ємо
чорне вино зажури;
сьогодні і завтра,
але не вчора:
вчора нам
судився менш
вишуканий
напій.
Наші пальці
охопило дивне
відчуття
напівприсутності,
бо я знаю, де ти,
але не знаю, де
повинна
бути сама.
Я бачу твою
посмішку у веселій
мряці, коли
кажеш: “Так
вже було”, бо як
не зрозуміти
цю хіть до висловленої
печалі?
І я усміхаюсь.
Адже ніхто ще
саме так не промовчав,
кажучи мені: “Я розумію”.

Багато, справді чимало
пісень я хотіла б
тобі заспівати.
Та от зараз мій голос -
нечутний, мов равлик.
Він не хоче бути
почутим.
Він не сміє
бути почутим.
Він не думає
бути почутим.
Ти похитаєш
головою:"Дарма!
Я вже чув пребагато
пісень, то ж і нечутних
пісень не бажаю."
Але що, як
твій розум похмурий
принишкне на
кілька хвилин,
ти звернеш погляд
до мене -
посмішки не потрібно, -
і я прошепочу
те, що голосом
своїм не заспіваю?

Не затремтить твій
час, як листок
од повітря теплого. Бо від
шепоту
не здригаються
миті.

Змерзли ґратчасті вікна
старих будинків,
птахи забувають потребу
розкривати крила,
сонце зовсім збайдужіло
осяює
крижані сніги.
Поглянь, який болісний
холод.
Відчуй – який
болісний холод.
Він випалює
свої позначки
на нашій шкірі, на наших очах.
Цей морозяний сон
не облишить і наших
сердець. Кожна
зима
залишає посріблений
карб на горнилах
людського тепла.