Верлібр

[Ти завжди дивувався
Чому дитячi
очi
Так по-дорослому
Дивляться
На вогкi
спалахи вогнiв
Якi лунають передзвонами
Десь близько
четвертої ранку]

За 9 рокiв проживання
в своїй кiмнатi
я тiльки зараз помiтила
що в мене за вiкном росте ВИШНЯ
звичайно це не Шевченкова
вишня
але теж мабуть казкова..
На смак її куштувати-
ризиковано,
все ж таки при дорозi стоїть..
але чомусь так хочеться
зривати самими губами

Найбільший мій ворог в моїй голові,
він плодить фантомів, страшні легіони,
він сповнює моє життя ілюзорним буттям,
і поглинає все світле та й темне що визріло у глибині.

Вже за вікном темніє,
на душі боліє.
Та сильна біль, яку пережила я,
при спогаді про нас.

Старе кохання -
як чорнобілі фотографії
треба закинути на найнижчу
полицю шафи...
І не згадувати ніколи :(

Мої почуття до тебе
вже застили,
як чай на морозі.

Учора знов мій мозок закипів,
мабуть на нього мають вплив,
якісь процеси чи планети,
що недоступні є мені.
Він спалахнув бурштиновим вогнем,
що перекинувся на тіло й душу,
і довелося цілий вечір
гасити цю пожежу.

я діджей
замовляй собі музику серця
але вибач у мене усе в мінорі
б,є по мені життя наче по барабану
чуєш як мелодійно

я діджей
послухай мене і послухайся
я вмикаю на повну гучність свої почуття
чуєш акорди серця
мовчи під його фонограму

Один…два…три…

Краплi зриваються з пальцiв
Бризкають на жовтi стiни
З точнiстю пострiлiв

Влучають на бруднi кольори

Чотири…п’ять…шiсть

Кимось забутi прапори
Висiтимуть,пробуджуючи злiсть
Безсилля…опущенi руки

З яких тече страх
Пiдкреслює тривожнi звуки
Пiд якi розквiтає мак

я збираю сонячне проміння у клубок
і занурюючи голову в хвилі неба
кричу у бульбашки хмар
про те як сильно когось люблю!

(мені потрібен клубок сонячного проміння)

...

В слова не вміститься ні смуток,
ні радість, ані жодна думка.
Завжди буде мов перепона,
фізичний світ стояти на сторожі

і на заваді у порозуміння,
він призмою заломить світло,
і розпорошить те, що у душі єдине,
червоне замість чорного покаже

каміння голубого металу малювало не таким тривожним захід
торкаючись до вій, смарагди біль і відчай малювали без руки
солдатські очі канули у забуття, "бо ми не доживем до завтра
кохана, пам'ятай мене і тишу, що вкладав у безконечнії листи"