Грім! Такий неминучий,
Коли його провадить блискавка…
Блискавка! Така невідхильна,
Коли в двобій вступають хмари…
Хмари! Такі вайлуваті,
Коли їх кучерявить вітер…
Вітер! Такий нежданий,
Коли царює ясне небо …
Небо! Таке красиве,
Коли його не дістає Земля…
Земля – це ми,
І грім – лише од нас…

Якби знали ми майбутнє, воно б не відбулося.
І. Кир’янчук

Я патріот.
Але не вмру за Україну,
Знаючи, що не стану героєм.

Я письменник.
Але не писатиму,
Знаючи, що мене не читатимуть.

Я філософ.
Але не осмислюватиму буття,
Знаючи, що мої закони проігнорують.

Я людина.
Але не вітаю життя,
Відаючи, що воно не відбудеться.

Ті, хто,
Кажуть, що Світ — солодке яблуко,
Тож вони мають великі зуби і тіла хробаків
Для поїдання Світу.
Але нічого не виходить у
Тих, хто.
Бо вони страшні у своїй нерозумності, вже не бачать,
Що Світ — це їжак — навпаки.
Голками спокуси тицяє він в яблука очей-сонець досвітніх
І спраглі любов′ю губи спустошує тлінністю
Мовчань.
Світ вправний швець і закрійник, так!
Ті, хто,
Забули, як ножиці Світу їм врізали пам’ять (тому вона й стала коротка).
Ті, хто,
Ніколи не плачуть,
Бо поряд з носом, по обидва боки,
Світ наклав їм великі гудзі.
Ті, хто,

Глибоко
десь під крижинами майже чужої свідомості
плавають риби
сміються ротами безгубими
плавають риби
лускою сріблястою зблискують

спи
спробуй руками спіймати одну з тих рибин

буде на юшку
чи може поселимо в банку
всіх павуків їй згодуємо злій ненажері
хай тоді спробує знову сміятися з нас

той хто любить
і той хто чекає
пливе у човні
коли чекає
дивиться на обрій
коли любить
на зірки у воді

той хто любить
і той хто чекає
може бути німий
може не мати голосу
може не вміти співати

той хто любить
і той хто чекає
може не знати слів
може не вміти писати
може не вміти
багато чого з того
що вміють інші
ті що недолюбили
ті що недочекались
і наказали
всім про це мовчати
бо ж вони мають владу
говорити
кричати
захлинати світ зневірою

а обрій залишається чистий
на нього можна далі дивитись
і чекати
а зірки у воді
то не відображення
то інший світ

так багато слів загубилось
і як їх знайти
як сказати тобі про все

про мовчання
про тишу
про незнання

про небо
настільки вічне
як загублені слова

слів завжди бракує
для того щоб сказати
про світло
про віру
про вістку з вітчизни

слова загубились
лишився слух
занурений у мовчання
у тишу у незнання

вічне небо
очікує блискавки
вістки з вітчизни

небо також
колись народилось
і спочатку
не вміло говорити
але завжди вслухалось
у голоси
який з них той
що найрідніший

небо пам’ятає
свою батьківщину
і обгортає долонями
серця чужинців

ті що без слів

пісок розсипаний на березі
осколки намиста
пісок загублений на березі
уламки міста
пісок залишений на березі
іскри люстерка

хтось жив тут
милувався своєю красою
виплітав візерунки зі слів
а потім навчився мовчати
і залишив на березі світ
неймовірно різноманітний

а в кожній піщинці вітер
у кожній піщинці воля
у кожній піщинці море

пісок не боїться літати
пісок не боїться висоти
пісок не боїться дна

він залягає у серці зірок
опадає на дно очей моря
він усе бачить все відчуває
він не боїться мовчати
бо ж так його найкраще чути

у великій тиші
яка народжує світ

море
яке хочеться обійняти
якому хочеться сказати
як тяжко жити без дому
море
якому хочеться звіритись
море
в якому зникнуть всі сльози
море
не солоне

в такому морі зникає вітер
зникає місто
зникає північ
в такому морі народжується літо
запалює ліхтарі у зниклому місті
і на березі бачать світло
всі біжать щоб врятувати місто
в якому ходить босоніж літо
в якому не буває осені
місто що затонуло

одного разу на березі
хтось просинається від голосу
і бачить як світяться хвилі
як прокидається місто що затонуло
як воно повертається
на свою батьківщину

Дівчина, що збирає вранці
на березі моря
маленькі білі камінці з червоними прожилками,
що їх так багато після шторму,
ніби море після п"яної бійки з землею
недбало спльовує кров і кільканадцять тисяч зубів.
Ці мутні прожилки, ці капіляри моря,
що кольором так подібні на осад
непевного вина, яким вона захлиналася,
залишаючись вночі на хвилерізі,
аби лише тільки вловити повільні затаєні ритми,
що ними живе солона терпка вода;
так от, ці прожилки - це її особистий банк крові.

Лежачи на підлозі вдома, вона вечорами
розкладатиме ці камінчики в себе на животі,

докірливо видих осені
хтось змітатиме шарудінням
ще не мокрого,непожовклого,
вереснево-жовтневого листя
на проспектах і скверами,
і тісними сирими провулками
хтось блукатиме в пошуках помацки
онімівшого непридатного логіці розвитку.

ти,сидітимеш сОбі,
попиваючи каву з горнятка
скільки наляту вкотре
щойно вже охоловшу

інші хочуть вівсянки,а ті,
щоб дощило по будням,
на алармі змінити мелодію,
біопаливо щось подорожчало.
трамваєм проїхатись вдосталь,
проспати потрібну зупинку.
почитати б на давно відкладяну книжку
подрімати на разі голодною.

перламутром оправлений дим