Місто веліло себе читати. 
І запускати його, як змія,
Місто вело до твоєї страти.
Хто залишається місту кратним,
Хто виробляє осінні грати, 
Хай потерпить. Бо міста - повії. 

Може, існує якась молитва,
Що переносить цей жовтий острів,
Що переносить цей жовтий колір 
Сутінків. Сутінків. Сутінків. 
Їм поволі - 
видадуть постіль. 
 
Жаль, що вони нізвідки - 
Сині перевертні тиші. 
Я б відшукала це місто...
Хочу, щоб вона зникла.  

Кімната, темрява, і тільки десь біля ліжка світиться телефон наче маленький вогник. Це ти сидиш на підлозі , слухаєш музику та друкуєш своїй коханій смс.Відправивши його, з нетерпінням чекаєш завітного "дзілінь- дзілінь". Ці три хвилини здаються найдовшими в твоєму житті.
" А раптом не відповість?" - Ні відповість, бо ти схитрував і в кінці смс задав якесь питання, щоб вона відповіла у всякому разі.

Ми сидимо поруч, мої ноги закинуті на твої. Я відчуваю на своєму обличчі твоє солодке дихання. Я повертаюсь до тебе, дивлюсь у вічі.
- Ти для мене Сонце! ( я малюю знак оклику ведучи пальчиком по твоєму носу і торкаючись маленького острівця щетини під нижньою губою).
- Справді? (ти знаком запитання заправиш мені за вушко прядку неслухняного волосся).
- Справді! (знову гладжу носа – пунктуація вимагає)) – Ти посміхаєшся.

Я можу зробити все! Пройтись босими ногами по битому склу – без жодного зойку, дорікання і прикушеної губи. Можу випити алкоголю – стільки, скільки зможу, доки не впаду на м’яке ліжко. Можу витерпіти будь-який біль – лише заплющивши очі… Можу, подолавши страх, пройтись по краю прірви над урвищем чи морем… Байдуже! Можу витерпіти укус змії, колючий мороз та млосну спеку, голод, зневагу, злість…

Він купив їй перстень з авантюрином. На Миколая поклав під подушку. Настав ранок. Вона зраділа, одягнула перстень на вказівний палець правої руки. Камінь був цеглисто-гарячим із маленькими лукавими блискітками, такими ж ,як у її світло-бронзових очах.
Він знайшов під подушкою подарунок від неї для нього. Це була дорогезна туалетна вода для чоловіків "Вue" ("прощай"), від Тері Муглера. Який це був запах!
Ввечері вона не прийшла і не подзвонила. Він десяток разів чув у телефоні ненависну фразу:" Ваш абонент знаходиться поза межами досяжності".

Після ночі, як правило, наступає ранок. Це формально, якщо розуміти протяжність буття в контексті годинникової стрілки. Але часом морок ночі переходить у морок дня. І ми змушені жити серед такої непроглядної темряви, бо самотужки неспроможні засвітити полум’я у вакуумі...

...Неспіврозмірні з оточуючою дійсністю роздуми. Чому неспіврозмірні? Тому, що ВСІ подумки розуміють захаращеність і черствість навколишнього, і ВСІ дуже пошепки про це говорять…
Ми шукаємо стимулу щось змінити один в одному і чекаємо, чекаємо, чекаємо…Певно, кінця світу чекаємо.

Вона стоїть біля вікна
І дивиться крізь скло на осінь,
На жовтий чубчик у кленка,
На сиву хмару... Й долю просить
Вернути квітень, буйність трав,
Величчя й ніжність першоцвіту,
Ту мить, коли кохання взнав,
Коли любов, сльозою вмиту,
Беріг, як скарб, як щось живе.
І байдуже було до інших..
Тоді, як жертву, ніс себе,
Як жертву інтересів вищих.
Тоді здавалось, що життя
Кипить і піниться в бокалі,
В бокалі чистого буття,
Де є бажання жити далі…
Вона стоїть біля вікна
І молить долю, слізно молить,
А там, за склом, цвіте журба,
І сіра мряка землю солить.

Падали зорі, билося скло, кричав ще не заснулий досі старий львівський п’яничка, кружляли сніжинки, крушилось життя якогось затхлого наркомана в ту жорстоко-болючу ніч, коли вродилась вона - , запалена сірничком в життя, дівчинка.

Це не вперше опадає листя,
І не вперше холодно навкруг.
І не вперше вітер непривітний,
Та у перше так далеко друг.
І без нього все навкруг холодне,
І печаль наповнює думки,
Ти згадай мене хоч раз сьогодні,
Бо я мрію бути там, де ти.