Мініатюра
Доки існує світ
Панує кохання цвіт.
За те віддають життя,
І радо ідуть в небуття.
Підвладні йому всі,
Молодь, ба, навіть старі.
Милуються чарами,
Любляться парами.
Міфічна мавка лісова,
Мені, мабуть, у сні ти об'явилась,
Бо вся твоя свята краса,
Є тим, що бачити хотілось.
У твої очі гляну крадькома,
І я вже потопельник в морі,
І вибратись звідтіль можливості нема,
Накочуються хвилі чисті і прозорі.
Вечір. Сутінки. Моросить зажурений дощ, кидаючи на вікна холодні сльози. Я стою біля вхідних дверей та дивлюсь на маленьку дверну ручку у якій, здається, зараз усі мої думки та переживання.
Щось замлоїло в серці...
Тебе згадала...
Знову спогади , неначе водоспад почуттів...
В очах сльоза не забарилася, тремтіння уст
свідчать, що рана, яка, здавалось, вже зарубцювалась, таки відкрита... Хіба що час подіяв, як анестезія, просто притупив біль утрати.
Все було, наче в казці.
Привіт, - промовив Він.
Привіт.
Зустрінемось?
Навіщо? – зітхнула вона.
Мені потрібно з тобою поговорити….
Добре. Через півгодини буду, - і трубка відповіла короткими гудками.
Я - людина, що живу в іншому просторі і часі,- перероджуюсь.
Я - людина, яка має зіниці зболеного звіра, спійманого у пастку,- волаю: „Звільніть!!!”
Я - людина, яка створює мури і замикається в сирості власного льоху.
Любити не закриваючи від сорому очей. Любити і дивитись на того, кого любиш. Відчувати ритми дихання, вдихати і видихати разом з ним. Розуміти без слів кожен жест і зітхання. Кричати, лаяти, обурюватись і не боятись, що тебе трактуватимуть не так чи розчаруються.
Увечері, коли сонце ховається за лінією горизонту, мати говорить своїй дитині: „Спи, синочку, бачиш, сонечко вже давно відпочиває.” Але насправді воно ніколи не перестає світити, бо знає. Що в інші частині земної кулі люди чекають тепла.
Маленький тепленький клубочок
Обійме лапою і муркотить.
Розбудить вранці – їсти просить,
Залізе в шафу посидить.
Рудий, рідненький, як дитина!
Попросить випустить на двір
Стрибне на дерево – картина,
Бо кличе зняти, а наче звір...
Підластиться – налий сметани,