Світло на початку тунелю
ecrivain — 22/07/2013 - 01:44
***
Небесного кольору стіни утворювали довгий тунель, який, здавалось, не мав кінця.
– Сюди! – смикнув він мене за руку.
Звідкись раптом узялись двері, такі ж небесні, - і ми різко звернули, увійшовши до якоїсь іншої кімнати. Звиклий вже колір в блідому світлі електролампи на стелі ставав мутно-зеленим, а надщербини, тріщини і відбита штукатурка рябіли в очах. Майже одразу в поле зору потрапила жінка, схожа ззовні на прибиральницю, суха, довготелеса, в робі, косинкою забране волосся, вона активно орудувала двома палицями над великим унітазом. Вік її визначити було важко: обличчя розгледіти не можна було через погане освітлення й значну до неї відстань. Але що рухи її були сповнені снаги, то можна було зробити висновок: старість її ще не застала.
Завзяття, з яким жінка колотила щось палицями в унітазі, спантеличувало.
- що вона робить?
- Підходь ближче, питай!
Тільки ми зробили кілька кроків їй назустріч, жінка шварконула палицями, одна з яких виявилась шваброю з фіолетовими ґумками-хробаками на вістрі. Швабра вискочила, плюючись водою і здригаючись уже з-під унітазу. Інша палиця стирчала: жінка обіперлась на неї і сказала:
- тсс…
Ми затамували дихання, намагаючись почути.
Паралельно я став розглядати її. Зморшки на щоках утворювали жолоби, які назбирали бруду, і обличчя робилось подібним на географічну мапу. Ніс, переламаний і якийсь неприродно синій, скидався на горба на цій мапі, а з горба каменем випирав хрящ. Перегодом жінка підібрала швабру, втовкмачила в унітаз уже іншим боком, і продовжила своє дивне заняття.
- Що ти робиш? – не витримав Я.
- Шукаю свойого Мойсея! – шавкнула вона, зробила кілька колових рухів головою і почала істерично кричати:
- А я не маю права?! Я не маю права?! Ну!?
***
На виході я тільки й встиг помітити постать в чорному одязі, що, скрадливо оглянувшись, зникла в темноті під’їзду. Хто він? І чому він так на мене подивився? Погляд, який ховає у собі підлість, злість, підступність. Очі, які відблискують жорстокістю і хитрістю. І для чого мені було призначено побачити його обличчя, якраз в момент, коли він став невидимим у темряві?
***
- Встань! Розв’яжу тобі руки!
- Ні, не треба…
- Встань же!
- Тільки не руки!
- Тоді сідай на стілець. Так, я притримаю тебе. Підіймайся, сідай. Так, добре. А тепер розкажи мені, все, що ти хочеш сказати.
- Я не буду. Я в страху. Ми всі в страху!
- Ну? Не бійся мене. Все одно: тобі втрачати нема чого!
- Ні!
- Тоді сиди! Я йду і вимикаю світло.
- Ні! Не вимикай!
- Тоді розказуй!
- Ні, я боюсь! Не вимикай світла!
- Але ж очі твої зав’язані! Для чого тобі світло?
- Я не повинен цього казати.
- Так, добре, ти не повинен казати…
- Не вимикай! Не вимикай світла! Ти зробиш боляче тим, хто його не бачить!
- Тобто тобі?
- Так! Не вимикай!
- Але ж тут більше нікого нема! Чому ти кажеш, що я зроблю боляче тим, хто його не бачить!
***