Була у нас сила-силенна гусей. Не знаю, скільки, бо ще не вміла рахувати. А ще більше кролів. Мої гуси, братові кролі. Мама на поле до буряків, а нам з братом завдання кожному своє. З часом бідкається – гуси худі, кролів не вистачає. А баба Калєрка (якесь чудернацьке ім’я): «Ти поглянь на свій мак. Він серед грядки без листя. Гуси скуштують його та й сплять цілий день. А кролів усім кутком ловимо. Хто віддасть, а кому й до столу згодиться».
ПРОСТО ТАК...
JULIA KAMINKO — 14/04/2011 - 14:49
За вікном весна. Снігу вже й не видно. Та холодний, пронизливий вітер пробирає аж до кісток. Як восени. Я так довго чекала сонця, що не можу себе заставити одягнутися тепліше. Ходжу вулицями міста і мерзну. У навушниках звучить знайома музика. Сонячні окуляри зовсім відгородили мене від зовнішнього світу. Не помічаю його. Просто, не хочу помічати. Вже і небо затягло хмарами. Збирається дощ. От і перші краплини. Такі холодні. Зірвалися з неба…
Чуже не поміщається коли нецікаво
Биндас Оля — 12/04/2011 - 18:22
Жінка, що так натхненно колисала свою дитину: так ніжно ніби маленькі жабенята впрілись у власній ковдрі. Ти не селянка! Давай, давай! Ти обпале листя, котре знайшло свій спочинок .
Замало заламало і ми більш не будем. А так ніби пройшла година, а мені треба виспатись.
Урвище ще…Чи ти будеш зранку прокидатись під шепіт фіранок, поцілунків, котрі поросли мохом?
Чуже не поміщається коли нецікаво. Ти не міщанин. Кісточка закопана і знов викопана, а з іншого боку ми трохи радіємо з цього.
«Минуле»
Від нього не сховатися і не втекти. Кожен в певний час потрапить в його пастку. Мене воно наздогнало у вигляді молодої тендітної дівчини з великими карими очима.
- Мене звуть Оля. Ви мій батько, - сказала вона, жадібно ловлячи мій погляд. В цей момент вона тремтіла всім тілом.
Плутаючи слова і запинаючись, дівчина швидко розповідала про свою матір і наводила факти, які б підтверджували її слова. Її голос зривався і, здавалося, дівчина от-от заплаче.
Подих інцесту - випадковий подих
bodiadub — 25/03/2011 - 20:58
Він був страшенно цікавий. Навколо нього все булькало – бігали люди і коні, крутилися гроші, текла кров. Старі ідеї здихали, даючи життя новим. Майстер сарказму, тато гротеску, він шматував життя не згірше, аніж воно його. І люди сміялися. Вони тішилися із його комедій, улюлюкали після кожної вдалої випендрюльки. Душевний біль і кілометри стоптаних шосейок – це була його ціна. Він платив її за той життєвий досвід, що був його паливом. Він спалював себе, проте не сичав і не шипів. Вже давно був не сирим. Вогонь ковтав усе цінне і весело тріпотів язичками.
"Нічого не вийде"
Елен — 3/03/2011 - 14:01
«Нічого не вийде»
Скільки разів ми, озвучивши свою мрію, чуємо ці слова і щоразу по-новому переносимо свій біль. І чим наша мрія здається недосяжнішою, фантастичнішою, тим палкіше нас починають переконувати, що все це не те, що нам це не потрібно. Їм видніше, вони обов’язково праві. Ми ж – зелені дилетанти, які замахнулись на недосяжне. Вони знають краще, у них більше досвіду. Але і ми знаємо, відчуваємо. Якби ж тільки наші мрії не підкріплювались одними лише відчуттями.
З сніжного листа
Нікольська Аня — 14/02/2011 - 19:43
Раніше я дуже любила осінь. Думала, що вона добра. Вірила, що така творча пора року не може бути лихою. А потім осінь прийшла в моє життя...
Стою посеред парку, в сльозах, зломлена, залишена без нагляду маленька людина. Дивлюся осені в очі. До чого ж злі в неї очі!..Я бачу дорогу, скроплену нічним дощем. Бруд чіпляється до ніг, в'їдається в черевики. По обидві сторони дороги стоять ряди дерев. І листя...жахливо жовте листя...Воно скрізь. Вітер силою забирає в нього життя, здіймає високо в небо, заплутує його шлях, відбирає все...і кидає гнити в той голодний бруд.
П'ять хвилин
Нікольська Аня — 14/02/2011 - 04:15
П'ять хвилин...Коротка вічність...
Знаєте, яку прірву між людьми здатні створити кілька хвилин?
Я кожного ранку проходжу однією і тією ж вулицею в один і той же час. О сьомій п'ятдесят три. Годинник і вулиця говорять мені, що встигаю.
"Від долі не втечеш"
Елен — 10/02/2011 - 14:35
«Від долі не втечеш»
«Від долі не втечеш». Почувши перший раз цей вислів, одинадцятикласниця Ірина довго сміялася. «Ну що це за дурниці? Ми самі обираємо свою долю. А як же інакше!»
Вислів висловом, а вийшло так, що Ірина не тільки п'ятнадцять років втікала від долі, а навіть вступила з нею у відкриту бійку.
Все почалося на свято Андрія. Ірина з кількома своїми однокласницями вирішили в цей день погадати на свого нареченого. Для дівчат це була лише весела розвага. Ніхто не вірив, що цей експеримент спрацює. Але ж, все одно, цікаво.