Сатира і гумор
Сушу рушник над вогнищем із глиці.
Собачий холод! Та й собака я.
Піду втоплюся з горя у криниці,
а то набридла доля вже моя.
Женуть зі всіх хатів мене ногою,
а інколи і палкою почешуть спину,
а у курник не влізти головою,
де ж жити можна у таку руїну.
Економимо на кожному кроці – така вже мабуть наша доля, українська. Замість великого екрану фільми дивимось поганої якості на старенькому двд-програвачі (у кого є), або на комп’ютері, у відпустку засмагаємо на зеленому морі, а вдома вирощуємо пінгвінів – щоб у зоопарк не ходити.
А люди вічно з чимсь воюють...
Був і нацизм і сталінізм,
Але тепер вже геть бідують,
Бо ожирів їх організм.
Ходити важко, тяжко спати
І завжди колить і болить,
А може хватить напихати,
Коли зі всіх сторін тирчить!
До перону, по обіді, у весняний теплий час
Прибуває електричка, всі вагони – перший клас.
Кволі немічні бабульки, з торбами по 100 кіло
Всіх назад порозпихали, бо їм треба на село.
Весь народ товчеться в дверях, але бабка гойра-ра
Закинула парашути й влетіла до тамбора.
Було під рано це, о шостій,
Коли сховалось сонце за межу,
Й зимовий вечір в хуртовині злосній,
Премило крикнув: „Ой кручу, верчу”.
Чекав я літа у метіль вглядаючись,
Але про осінь думав я чомусь,
Про те як всі зі справами не гаючись,
Біжать у близькочінь якусь.
Весна відновленню сприяє почуттів,
Яскравих, сильних та прекрасних.
Лід, що за зиму накопичився в душі -
Вже тане. Все стає зеленим, ніжним, класним...
Пора писати вірші про любов!!!
Клепати, штопати, написано ж бо “мало”!!!
Кохання як закляття знов і знов
В рядках “чудових” щоби “дивувало”!!!
Я не відьма, коханий, то й що, що волосся руде,
Твого серця не крала, бо маю своє і не гірше,
Ну а з чого ти взяв, що для тебе писалися вірші?
Моя совість? Не знаю... Принаймні не бачу ніде.
Дорогою їде пакуночок до Миколая,
Й ціна за смерть у ньому гривня двадцять п*ять.
Нас пятдесят на зустріч з Миколаєм,
Нехай готується, бо скоро вже й приймать!
Усі ми жителі старого Львова,
і за водою душ до нього ми йдемо.
Надіємось що прийме нас достойно,
Й не треба говорити що не час...
Низького зросту, пухкенький, та ще й почав втрачати й без того не густе волосся. Його завжди називали Боян Боянич. Всі покоління його учнів. І навіть не за те, що він завжди був з баяном, а скоріш за те, що цей баян зручно сідав на його черевце. І тепер вже не важливо як його звуть насправді.
Кожна калюжа твоя,
Пам’ятай, коли ступаєш.
Вона розливається сльозами захоплення,
Коли черевик хвилює її спокійне плесо.
Вона плаче від горя, коли ти йдеш.
Кожна калюжа твоя
І вона готова йти за тобою хоч на край світу,
Треба лише попросити
І ця жителька міських доріг й тротуарів