Елегія
Останнім сніданком моїм була осінь,
а потім я вмер у калюжі брудній,
обдовбаний, злий і голодний, і босий,
відвертались прохожі від мене усі.
Ілюзорні спогади, тепліші за реальні.
А справжні люди видаються не такими.
В проекції минулого й дзеркал,
всі рівні, наче на страшному суді.
Де порух твій, той що тривожив тіло?
Де ти, що тільки що ступала мило?
Тебе нема, а може й не було?
Чому, скажи чому все зникло, все минуло!
Колись були?
Навіщо ми
Живем, жили?
Навіщо нам
Таємний знак?
Навіщо так
Літає птах?
Навіщо сни,
Навіщо ти,
Навіщо жити
І прийти?
Навіщо я,
Моє життя?
Моя вина,
І не твоя
Навіщо лиш?
Мене облиш
Навіщо стис?
Піднявся тиск.
Навіщо знов
...І сум кохання,
й радість забуття.
І терени
невірності й сваволі...
І пелюстки
занедбаної долі
І знову —
необхідність каяття...
Я вбиваю час щоденно,
його так жаль,
такий хороший і слухняний,
тільки от втікає постійно кудись.
І це дратує.
Тож я його вбиваю.
А він, падлюка, завжди оживає
і приходить й дзвонить в двері.
Займаюся марною справою, мабуть...
Краще б його не було,
а то надоїло уже вночі надвір йти,
Засипало, завіяло, снігами занесло
Далеке, недосяжне, перемріяне село.
Зі штормом океанами летить моє: Ау!..
Як
ви,
мої залишені?
Як
я
без вас живу?..