Вірш

Я щось одне хотіла написати
Але немає ані хисту ані слів
І марно намагатися збирати
Шматочки скла на клаптиках світів

Сама прийшла до тебе тої ночі
З’явилася немов з німих зірок
І чула, як ти лагідно шепочеш
Втім не наважилась зробити тільки крок

Живеш і міркуєш, і сни навіть бачиш
Та щось залишилося там...
Ти з ранку всі вікна в квартирі відчинеш
І правду повідаєш нам.

Про темнії ночі, коли полихало.
І про про краї, що тепер чужина.
На мапі всі стежки життя відзначало
А "візи" туди вже нема.

Лівою.
Лівою.
Лунко крокує час
У м’ясорубку всіх спогадів і минулого.
Голосом хриплим вигукує совість: „Ату його!”
Справу закрито.
Жовта світлина анфас.
Спогади-листя палають в мені-вогні.
Цій інтервенції вересня бракне осені.
Падає тіло, як яблуко в збіжжя росяне.
Падає тіло...

Я темними шляхами знову
Через світи останніх снів
І через вічність випадкову
Ходитиму до тих країв

Літатиму до них щоночі
Не втомлена, проте пуста
Далека, а проте ще хочу
Побачити твої вуста

Я давно не питаю, боюся почути „Ні”.
Тисну стоп на житті, хоч не зняті наступні серії.
Ці півдотики рук до світлин... І одвічна сепія
Профільтровує світ, і лишає лише пісні
Сподівання на завтра і віру в учора. Хто
Засинає з тобою, згорнувшись отак калачиком,

Болить, бо холодно й самотньо,
Болить, бо я тепер одна,
Болить і якось неприродно
Я усміхаюсь – знов весна.
Вона оголена й холодна,
Волога, сіра і брудна,
Мені погано, я в безодні,
В безмежнім світі я одна.
Болить чомусь, чому не знаю,
Одна – це стиль мого буття,

Так і живемо на різних півкулях раю...
Я тут зимую, складаю сніжинки-миті,
Воду ношу у благенькім небеснім ситі.
Ти як і завжди русалок кадриш на Криті,
Вже лоскотань не боїшся. А я не знаю...

Солодке марево наповнило украй
Усе навколо - наче так і треба,
І по відльоті хмар величних зграй
Нас обнімало однакове синє небо.

На дні у склянці плаває все те,
Чого колись боялася й чекала
Проте не тоне - бо уже пусте
Сьогодні я забула як страждала.

Шахіст,шахтар,шахрай,чи,може,шах?
Мені байдуже, блюдце грає зі словами.
На спіритичному сеансі чи то страх,
Чи то сарказм в душі, я до ладу не знаю.
У напівтемряві, в оточенні люстер,
У полум`ї свічок тебе шукаю.
Не народився ще, чи вже давно помер?
Як я бездарно роль ворожки граю!

Коли ти поруч із коханою людиною,то час летить вперед невплинно.
Коли один від одного вас сотні кілометрів віддаляє,
то час,той,ніби завмирає!
Все:радість,настрій,
апетит кудись зникає.
Немов ця відстань
все з собою забирає.
І день за днем
не знаєш,що робити,