КУПАЛЬСЬКА НІЧ
П’єса-мініатюра для дітей

Село вмости лось на горбочку –
Чиясь садиба, груша, тин.
А у вербовому віночку
Тече ріка і пестить млин.

Тече, гойдає очерети,
Колише гуску й гусака,
Сховала від очей тенета….
Тече - прозора і легка.

Сідає сонечко за хмари.
Дівочі линуть голоси —
Старих пісень продавні чари
Збудили луки і ліси.

Ой на Івана, на Купала
Дівчина зіллячко шукала,
Дівчина зіллячко збирала
І парубків ним чарувала.

Приспів:
Ви чату-чару, чарівниці,
Йдіть геть, русалоньки – сестриці.
Вогонь купальський догоряє,

Господи, а що,коли її взагалі не існує, тої тайни буття,того смислу ?
Оксана Забужко

Коли заснув старий
годинник на веранді,
коли в ажурні скельця
осінь підійшла
і крісло-гойдалка скрипіло
на мансарді, -
тоді моя любов перецвіла.
Банально-ніжні поклики
кохання
лишились в тім романі
на столі.
Я втретє вже казала:
"Це востаннє - так пусто і
так боляче мені. ".

Спливають стронцієві роси-краплі
Плітки накручуються на вісь землі
Емо виходять із вугільних нетрів
Розгалужено як парасолі рози вітрів
Рівно застелено лігвища чорної зради
Радяться в бункерах сонні перетяги
Охами чується ехо із урвища
Стресами мітить свою територію мітинг
Банки заповнені штамом невідомого вірусу
Папіруси стали мідними трубами
Урбанізованих підземних віл ловців
Що пірнають за дозою під воду колодязів
Зірчасте небо повільно стікає униз
Тікає Земля злякана сонцем побляклим
В іншу Галактику…

Я - фенікс... Я дуже хотіла б ним стати -
Таким помаранчевим спалахом дива.
Жила б у домашній кладовці. Можливо,
І звали б мене, як кумира - Агата.

Ви знаєте, фенікса сльози значущі,
Вони загоюють будь-які рани.
Мої сльози лилися б неначе з-під крану -
Не просто солоні - корисні,цілющі.

Їх би збирали круті підприємці,
Катали б у банки, постачали б в аптеки.
Я була б популярніша геть за лелеку,
Що приносить дітей,як святкові гостинці.

Я згорала б,палаючи іншим жертовно,
Підіймала би знову із попелу крила.
Малювали б мене на листівках акрилом,

Білими айстрами ватрами синього присмерку
цей листопад затягнувся, як шворка намилена
столик на скількись-там… кава молочного присмаку…
йти по-англійськи… розлуку напнувши милями
Наше залізо напевно дісталося Бісмарку
ну а за воду рахунок іще не сплатили ми

Дощ не повториться. Зайва романтика. Опади
Тож залишається просто радіти що вижили
Золото осені? та пропади воно пропадом
Першого снігу натомість іклищами хижими
небо голодне в горлянки ввіп’ється нон-стопами
небо порожнє триватиме довгими тижнями

Наче по лезу по сонцю по контуру гострому

Вони мовчки сиділи на деякій відстані один від одного на даху покинутого будинку.
«Яка ж вона вродлива. Вона – янгол. Ми ніколи не будемо разом. Не знаю чому, але я так відчуваю. Я їй не рівня. Бо вона янгол. А я – смертний. Сьогодні освідчусь їй і будь що буде. Хай вона вирішить потрібен я їй чи ні. А потім грань.» - так він думав.
Її думки: « Він гарний. Ми ніколи не будемо разом. Я це відчуваю. І, можливо, він це відчуває…»

В нашому ліжку житимуть дивні сни
ми будемо їх напувати чаєм з лимоном
будемо жити вдвох рахувати дні
і посміхатись уранці так тепло і сонно
будемо разом сміятись дивитись кіно
просто радіти посеред похмурих буднів
будемо вдвох і нам буде усе одно
що за вікном буде липень а може грудень
в нашому домі оселяться сонце й лад
затишок теплий і вірна найбільша ніжність
будемо вдвох і ніяких чужих порад
разом
найближчі
кохані
рідні

Осінні дні в тонкім серпанку смутку
осінні сни ще дихають теплом
а клени в небо простягають руки
щоб привітатись з птахом за крило
чи попрощатись до наступних весен
щасливої дороги побажать
вони помруть щоб потім знов воскреснуть
і знову перелітних зустрічать
осіннє небо хилиться над світом
утомлено лягає на дахи
у жовтих парках веселяться діти
стрибають по калюжах малюки
осінні дні цвітуть мов білі айстри
осінній вітер майже літній бриз
панянка Осінь у мистецтві майстер
розмалювала світ
у колір власних кіс

Назар йшов важким повільним кроком. Його живіт бурчав і ставав щомиті болючішим. Назарові кортіло їсти, а в кишені брязчали лише копійки, яких вистачило б хіба що на метро. В тролейбусі вже, якось викрутиться. Зараз було головне доїхати до гуртожитку де вже жалісним «собачим» поглядом він випросить у вахтерки шматок хліба.