НЕМАЄ СОНЦЯ повість частина 2
Курінний — 30/07/2010 - 16:00
6
Окурок-Кортнєв зовсім не заспаний. Він злий і розтривожений:
– Нарешті, ваша загульносте! Повзи, повзи, бля, нагору – ждуть-с!
Я метелик. Я просто п’ю нектар. П’ю собі й п’ю. І що вам до того?..
Здираюсь до клубу. Місяця катма, як і зір на замащеному, схожому на мокре рядно, небі, але з двох вікон та розчинених дверей казарми нехотя повзуть мертв’ячно-бліді клапті світла і я одразу все розумію: Перевірка! Простий, як усе геніальне, винахід капітана Воровського. Непривітна мовчазна шеренга втомлено топчеться в ледь зашерхлому на ніч місиві. Я на віддалі відчуваю її ворожість.
– Товаришу прапорщик!..
– Стать в строй!
Заповнюю собою єдине вільне в щільній лаві місце.
– Ну Гайд, ну флегмат, – чую позаду чиєсь роз’яріле сичання. – Ти труп, до ранку не доживеш, поняв?
Писанко гавкає: „Струнко!” та понуро човпе доповідати капітанові (виявляється, тому набридло мерзнути надворі й він пішов, ліг собі в клубі), що особовий склад на місці, за мить визирає:
– Розійдись!
Важка, шкарубка наче терпуг, долоня хапає мене за шию, штурхає, чую знайоме верблюдяче гугнявіння:
– Дуй-дуй, с-салага, я твоя мама імєл! Січас тебе...
Заштовхують за ріг, оточують мовчазним півколом. І одразу удар, і ще... Юсуф відводить душу, як хоче. Ще й перед глядачами. Он Соччина ногата постать, он Федя Самітов, он Гудумак, Зубарєв. І навіть Кузя, й навіть Вася Чорний... Вони мене судять. Всі. Мені в роті вже кров, мені вже забило дихавку, мене вже хряснуло потилицею об цегляну стіну, мені вже різонуло під ребра... Втім упасти не дають – болото. Жаліють. Суд суворий, але справедливий. Тільки... за що? Я ж просто метелик, просто знайшов собі квітку та п’ю з неї нектар – і мені добре й їй. І якщо, попри погрози, я таки побачу завтрашній день, то знов полечу...
В казармі я ще отримую від Калини. І від Давида. Лише тоді падаю й укриваюся з головою шинелею. А вранці прапорщик Писанко заводить мене в кінобудку:
– Ти що, с-сикун?! Це я через тебе, наче молодий... цілу ніч?..
– От одного не допру, – ділився якось наболілим Попруга. – Начорта замполіт? Ну дивись: зампотех завідує технікою – ясно, зампотилу – тилом, начфін грішми, а нафіга замполіт – не пойму!
Дійсно, зрозуміти було важко, надто спостерігаючи за нашим ротним „політруком”: молоденький рум’янощокий купідончик-замполіт відверто нудився, не знаходячи, чи не бажаючи знайти собі бодай якої забави. Колеги офіцери те бачили й ставилися до нього з певною, сказати б, дражливою байдужістю, як ото до копійчаної накидки в магазині: ну нехай уже, мовляв, буде! Дехто підозрював, що замполіт мусів би опікуватись моральним станом особового складу, але хлопчака-офіцерика, чия шкіра на щічках не поступалася в ніжності дівочій, наш моральний стан турбував мало, з солдатами він взагалі не спілкувався, чим викликав у тих зрозумілу осторогу й підозру в нелюдяності.
Тим неймовірнішою виглядала пригода, що сталася назавтра по тому, як керівництво районної споживспілки, страждаючи либонь від напруги з виконанням плану, спустило на бідолашних огибаловців невситимого „зеленого змія”. Про те, щоби їхати на буряк, не могло бути й мови, взвод перебував у розташуванні, кілька солдатиків пиляли позмінно дрова, решта крутилися в парку, й саме туди (вперше!) попхався раптом замполіт!
А працювали ж не лише солдатики біля машин – у поті чола, зі справді військовою дисциплінованістю, „вкалувала” й Чебурашка! На відвідання намету КТП кожному спраглому відводилось рівно двадцять хвилин (за дотриманням розпорядку пильнував Окурок), черга була давно впорядкована й години роботи, а також обідньої та двох „технічних” перерв невтомної трудівниці солдатського тилу давно визначені. До речі, як я потім довідався, про будь-яку винагороду, окрім харчування „завтраком туриста” й менш ніж скромною (в самих голо!) випивкою ніколи в переговорах з безкорисливою солдатською подругою не йшлося – сіромашна мозолилася фактично „за інтерес”! І от саме до шатра поліз раптом замполіт! Окурок і оком не встиг кліпнути!
Подальше стало відомо з розповіді Валієва, якого доля закинула тієї часини до центру подій: „Вона лежить – я над нею, хекаю. Пикою до лазу. Раптом відхиляється попона – замполіт! Я вилупився на нього – він на мене. Мовчимо, мовчимо, а Чебурашка раптом як верескне: – Ану злиняв отсюда, салага! Віш – зайнято! – Тут лейтенантик щелепу підібрав, – Мда, – белькоче, – красота – ето страшная сіла! – І змився!” Всі бачили, як купідон у погонах тихо вирачкував з намету й залишив автопарк, перебуваючи здавалося, в стані глибоких роздумів.
На те, аби вдягнутися, солдатові дається сорок п‘ять секунд. Чебурашку вдягли в запасне Окуркове „хебе” за тридцять. Ще через десять її вже вели, оточивши щільною ватагою, з парку, новоявлений „сержантик” тупав усередині, насунувши шапку на очі. За дві хвилини жодних ознак перебування на військовому об’єкті сторонньої особи не винюхав би й найдоскіпливіший нишпорка. Але ніхто нікого не шукав. Замполіт не „заложив”. Ані звуку, наче язика ковтнув! Це було потрясіння!
Цього дня ніхто нікуди не виїздив. І я, зрозуміло, не можу поїхати до знайомої мені вже до дрібниць і жаданої до дрожу хатинки, тому логічно вирішую йти пішки.
Одинадцята ночі. Підрозділ неспокійно спить.
По тому, як минули перші, шалені місяці служби, коли падав, висотаний за день, у будь-якому місці й засинав мертво, мене почало навідувати неспання. Армія – дивне утворення ще й тим, що тут ніколи не залишаєшся сам. Ні вдень ні вночі, навіть у сортирі, навіть у лазні, ніде. А людина ж таки відчуває час від часу потребу в усамітненні. Принаймні, я відчував. Бувало, лежав, прислухався мимоволі до звичних звуків нічної казарми й не спав. Щось не дозволяло заснути в товаристві близько сотні собі подібних, які риплять пружинами, хропуть, тихо матюкаються, охкають та подають інші ознаки свого одноманітного військового буття. Табунне існування мене дратувало.
Ось і тут: праворуч кумедно похропує Бос, по інший бік мурмотить крізь сон Федя Самітов, тихо стогне Зубарєв, на сцені важко пухкає прапорщик Писанко, куняє, скоцюрбившись біля грубки, Бек – черговий. Але сьогодні вони мені спати не заважають. Тихенько, не висовуючись із-під шинелі, звільняюсь від білизни (Вона вжахнулась: „Боже, що це на тобі за кальсони!? – Це не кальсони, – відказав я поважно, затуляючи долонею чималу діру на сідниці, – це спіднє радянського воїна!”), надягаю на голе тіло „хебе” й уже на нього – білизну. Все, можна рушати. Лінькувато встаю, пірнаю ногами в чоботи (онучі за пазухою) та, позіхаючи, човгаю до дверей. А що, в туалет захотів! Відійшовши на кількадесят кроків від клубу, знов перевдягаюсь, можна було б і так, та ще перелякаю когось, подумають – привид! В путь!
А місити багняк чобітьми куди важче, ніж колесами „шістдесят шостого”. І йти довше, ніж розраховував. До того ж я заблукав, утрапив не в той завулок. Вертався, чалапав знову, відбивався від осатанілого собацюри...
... Знов разом. Ми скучили одне за одним, начеб не бачилися тисячоліття. І, наче бачимось уостаннє, стискаємо одне одного в обіймах до знетями. Вона моя, ця теплина, ця сяйність, ця пожадливість, ця волога, цей віддих, цей шепіт, цей стогін, це щастя, це забуття... Як хочеться, щоби так було завжди! Щоби не треба було залишати цієї п’янковитої оселі, кудись квапитись, когось боятись. Щоби не минав цей студений, просякнутий вогкістю, жовтень, щоби не тонули в безвісті роки, щоби ми не старіли. Щоби будь-якої миті я міг торкнутися цього раю, цього нескінченного й ненабридливого блаженства. Як страшно, як нестерпно усвідомлювати, що колись це закінчиться, вже не колись навіть, а зовсім скоро закінчиться. Як це немилосердно. І як неминуче.
Я повернусь. Ну певно – повернусь! Через рік, після дембелю. Хоч вона й старша, мені байдуже; мені до гузна, що подумають люди, що скажуть. Аби лиш це не минало. Ніколи. Бо таке, як оце зі мною, буває з людьми дуже нечасто. Таке трапляється з одним на тисячу, на мільйон. Таке не трапляється майже ні з ким. Це на мене, хтозна за яким незбагненним Божим промислом, зійшов цей посвіт, цей трепетний хміль і не знати, як я буду за це розраховуватись!
Вона розказує мені про Бога:
– Ні, ти не смійся. Ти ще зовсім юний і тобі невтямки: Бог, це не те, що сподівалися побачити на орбіті, але так і не побачили космонавти. Бог в нас самих. Бог, це наша совість, наше милосердя, наша неспроможність до зла. Розумієш?
– Не дуже. Для мене Бог – це бородатий дід на карикатурі. Лисий і з таким кружалном над макітрою.
– Не кажи так. Бог, це любов. От ти мене любиш?
– Люблю!
– То уяви, що я – тобі Бог!
– Оце інше діло – ти мій Бог! З цієї миті я віруватиму в нього до смерті!
І люблю я його до смерті, свого неперевершеного Бога-Ларису. Теплого, солодкого Бога. Щоразу вона відкриває мені нові глибини, нові тайни, дарує нові відкриття. Спершу я хапав їх пожадливо, нерозбірливо, а зараз вивчаю доскіпливо, пильно, наче справжній натураліст. Боюсь не помітити бодай наймізернішої цяти. Все, все тут моє: округлості й западини, освітлини й напівтіні; і ця усмішка, й це розуміння, і ці подушечки пальців, і маленький, золотий а чи позолочений, хрестик на ланцюжку, либонь єдина її цінність. Аякже – Бог! Один Бог та один вірний. І нікого більше!
Але навіть побачення з Богом колись закінчуються й ми злітаємо з позахмар на землю. Злегка пришерхло, згори нечутно сиплеться сором’язливий сніжок. Вона проводжає мене до хвіртки:
– Сніг. Скоро зима й Новий рік. Ти любиш зустрічати Новий рік?
– Люблю, – брешу. Терпіти не можу це дурне цілонічне безсоння з дурним цілонічним об’їданням та обпиванням.
– І я. Падає торішній сніг, так чарівно! Ми з Тетянкою виходимо надвір, підставляємо долоні й рахуємо: кому першому впаде п’ять сніжинок.
Який вона Бог? Вона наче дитина. І наче мама. Й наче єдине в світі стійбище... І як я обходився без неї, як витримував? Я, здичілий від нелюбові!
– Завтра знов?
– Питаєш!..
– Тобі либонь дістається за ці відвідини...
– Та нічого. Скажи краще, як будеш без мене?
– Завтра багато уроків.
– Яких уроків?
– Смішний, я ж вчителька!
– Забув! Ми наче з’ясували, що ти Бог...
– Ох Бог, Бог... Іди вже, передсвіт скоро...
Хто це там сказав, що найголовніше бачиться серцем, Екзюпері? Чого ж воно мовчало, моє нерозумне п’яне серце? Чого не волало, чого не рвалося на шмаття від болю, від безпорадності, від передчуття скорої порожнечі? Не бачило. Засліплене, заколисане. Як швидко призвичаїлось воно до блаженства. Як швидко вмерла в ньому осторога, відчуття сутності. На біса йому сутність, коли поруч була фантастика на ймення Лариса! Не бачило. А твоє? Відчувало? Чи вже знало? Може оглядала мене з тихим сумом, прощаючись, згадуючи миті... закарбовуючи... Чи й не закарбовуючи – подумаєш... Ні, не можу в таке повірити. Ти б не змогла. Я б відчув. Не серцем вже, а чорт його зна чим відчув. Вважатимемо, що ми були просто захмелені. Від палу. І серця наші були захмелені. Й свідомості наші. Вважатимемо так. Так легше. Ми поцілувались тоді насамкінець коротенько вже біля хвіртки. І то насправді був наш останній поцілунок. І з тієї миті почалося для мене колишнє. Те, що вже не вертається. Мов торішній сніг. А Екзюпері... Може він помилявся?
Біля клубу знов перевдягаюсь: „хебе” натягую на тіло, а спіднє – зверху. Тихенько заходжу.
– Гайденко! – від несподіванки здригаюсь. Прапорщик! Лежить, прогнувши сітку мало не до підлоги, й манить мене до себе.
– Я!
– Ко мнє! Де був?
– Ну де – в гальюні стирчав!
– П’ять годин?
– Які п’ять годин! Он лежак іще теплий!
– Нагнись.
З-під коміра мого спіднього Писанко висмикує чорну, прикрашену крилатою емблемою військ зв’язку, петлицю. Так шарпає, що я ледве не падаю на нього згори.
– А це що?.. Ну Гайденко, ну салага, ну забурів! Спать, вранці підійдеш!
Йду. Біля грубки шкірить щурячі зубки Бек:
– Шо, самий хітрий, да?
Скотина!
Заснути не дозволили: перекрили шинелею кисень, стягли на підлогу... Добре, хоч довбли не чобітьми, втім важезні Юсуфові кулачиська завдавали буханів не надто милосердніших.
– Що, – чулося крізь сукно його важке сичання, – борзий став? Зарубай собі, гусяра, на носі: ще одна самоволка і я тебе вобще вб’ю!
Коли здер з голови шинелю, вже розвиднялося. В кінобудці чекав Писанко...
7
На мене покладено до біса важливе та відповідальне завдання: живим і неушкодженим доставити начфіна до кожного з решти трьох взводів нашої роти, аби він видав особовому складові зарплатню. Ну й вернутися без пригод назад. Оскільки всі чотири наших підрозділи розкидано мало не по всьому Михайловському району, це завдання на цілий день. Рушаємо.
Возити начфіна – робота-мрія. Сміхотун і баляндрасник він впродовж усієї подорожі розвеселяє мене нескінченними армійськими, й не лише, анекдотами, чи правдивими, чи вимудруваними байками про колег-офіцерів, а то горлає українські народні пісні, яких знає безліч, причому такі їх видозміни, що аж вуха від тих словес в’януть! Розважаємося, словом.
А розвага мені якраз до речі. Після нічної покари шпигає під боком, варто лиш поворухнути рукою, нидіє щелепа, тупо болить голова. Воно, власне, дрібниця, бо ж я справжній не тут, а там, біля неї; мені аби ТАМ не боліло – решту витримаю, а однаково ж нормально, коли тебе розважає, розважаючись сам, офіцер. І болить наче вже не так. Слухаю начфінові ляси, думаю про Ларису, милуюсь краєвидом.
Якось не помічав я досі краси навколишньої природи. Все мряковина, грязь. А сьогодні сонечко й берізки в насіяних доокіл іграшкових гайках наче вбралися на гуляння: білі, мовби вимиті стовбури, рясні сонячнолисті крони тихенько похитуються, наче журяться за чимось. За літом... Берези в цих краях скрізь: і праворуч і ліворуч – березова безбережність. Це ж десь тут неподалік народився Єсенін? Між гайків річечки, струмочки, болітця, все прегарне, строкате. От хати тільки в селах похмурі, це людина приносить у навколишню красу смуток, а сама земля чудова. Їхав би нею та їхав, милувався й милувався. І думав про Ларису. Це її край. Я вже й землю цю люблю, як Ларису.
– Біда з нашим замполітом, – не вгаває старший машини. – В нього, безкебетного, милоданочка – щодня листи відсилає. Кожнісінький день, уявляєш – о ненормальний! А це дивлюсь: никає, наче в багно тутешнє опущений. „На пошті, – питаю, – відмітився? – А він фізію верне: – Женщина, – каже, – то є найпіднесеніше й найчистіше творіння, але ж часами... яке воно буває відворотне... – аж тремтить, сердега, увесь. – Що, – питаю, – роги навісила?” А він лиш рукою махнув. Не офіцер – пацан, тьфу! Нічого, скоро збіжиться зі своєю зазнобою – з дня на день зриваємось! Чекаємо наказу сьогодні, або завтра. Все, можна сказати: відвоювались!
Обслизла холодна жаба оживає десь мені в животі. Відвоювались? А Лариса? Що, з Ларисою теж? А як... полишити все к бісу? Драпонути! До Лариси. Й палай воно все чортячим вогнем! Житиму з нею. Паспорт? А нафіга? Кому потрібен він у цьому закутні? Піду в колгосп, аби біля неї... Бо без неї не зможу. Раптом я виразно відчуваю, що не зможу без неї жити. Я здатен проіснувати день, лише знаючи, що ввечері піду до Лариси. А коли її не буде, тоді що?
У розташування повертаємось надвечір. Ряба мармиза Васі Чорного сяє ясніше, ніж його вічносяюча чуприна:
– Чув? Команда надійшла згортатись. За два дні виїзд.
Це кінець. Треба летіти до неї. Кинутися в обійми, вчепитись, уп’ястися... Аби назавжди. Аби ніхто не зміг роз’єднати. Аби щось вигадала, вирятувала. Вона зуміє. В неї вийде. В неї все вийде. Для мене. Якщо схоче... Так, якщо схоче... А коли ні? Тисяча – мільйон – стонадцять мільйонів дияволів, треба до неї! Будь-що!
Але прапорщик Писанко має стосовно мене інші плани. Його пухкий, наче сарделька, перст кілька разів поспіль згинається, підкликаючи мене до свого червоноликого господаря.
– Щас мотнемося в одне місце, – відчуваю могутній струмінь горілчаного чаду. – Тільки щоб нікому, поняв? Бо як узнаю, що прозвиздівся...
Хвилин за десять, залишивши сержантам якісь настанови, взводний вмощує тушу на сидіння і я рушаю.
– На Іваньки. Гальмонеш біля крайніх хат, – встигає віддати розпорядження командир і звично засинає.
Їду. Знов мжиця. Вітер, дощ і склоочисники спільно витворюють на вікнах автівки похмурі вітражі, дратливо лопотить під колесами незмінна калюка, фари вихоплюють із пізніх сутінків бліді стовбури всюдисущих беріз, але зараз вони знову видаються мені потворними, холодними, наче контури мерців. Чому я тут? Чому не з нею? А от якби взяти й кинутись на один із тих стовбурів? Благеньку кабінку розчавить, водієві зламає ногу, його покладуть у лікарню... і вона до мене приїздитиме, привозитиме ситро та мандарини, й ми триматимемось за руки, і в палаті буде тихо й пахнутиме ефіром...
На околиці села спиняюсь, прапорщик прокидається, щось невиразно харамаркає (від сну його розвезло ще дужче), гепається чобітьми в ґлей, важко суне до крайньої хати. Вертається, коли двигун устигає вже захолонути:
– Знать так, салага: зараз сюди дама підтягнеться, ти ж щоб нікому, поняв?
– Та поняв, поняв...
– Салаги дзьобані. Знаю я вас, вам би тільки з блядями замандавошеними по гнидниках різних тертися! Що вам до справжніх витончених почуттів, до справжньої романтики? Солдатня товстошкіра! А Володя Писанко має тонку, витончену душевну конституцію й уміє з дамами витончено... І вона... ти її побачиш, тільки щоб нікому! Ех Гайденко, така дєвушка! Світла, невинна, чиста наче сльоза! Ангеля! І це створіння, це витончене алегантне енгеля... тобто... елегантне ангеля погодилося щас... о... о щас... ощасливити старого солдата крихітною щади... щи де... дещицею... Ти не дивися, ти ще молодий, шмаркач, хоч і бігаєш... І щоб нікому!
Цієї миті відчиняються дверцята й до кабінки (прямісінько Писанкові на коліна) впурхує не хто інший, як нещодавня наша „бойова подруга”. А вона, так би мовити, в „цивільному” нічогенька: звабливе личко, загадкові очі, схожа таки на таємничу даму. Писанко зразу кидається обслинювати їй руки, пнеться цьомкнути, вона спершу віднікується, та ось він лізе десь уже ручиською їй під шубку, щось гарячково хавчить, вона хихотить і я знов чую її прозорий, дійсно ангельський, голос...
Їдемо в інший край села, до тутешньої лазні. Їдемо й Писанко, на диво, не спить! Біля мийні „голуб’ята” вилазять.
– Жди! – обдаровує мене короткою командою прапорщик і, вхопивши в оберемок Чебурашку, зникає за великими дощаними дверима освітленого зсередини приміщення.
Жду. Жду довго. Зиркаю на годинника: перша ночі, друга... А Лариса лежить зараз сама в холодній постелі й думає про мене; вона не знає, що за два дні я від’їжджаю, що нам залишилося було всього три ночі й що одну Писанко в нас украв. Паскудник, крашанка тхнулий! Відпустив би, сказав коли приїхати, я б змотався до неї. А що, може взяти та й ломонути собі на Огибалово? Що цей кнур мені вдіє? Ну заведе в кінобудку, подумаєш – витерплю! Не стане ж він хвалитися, за яких обставин я його кинув! А ми мали би ще одну ніч. Одну, наступної він би точно мене вже не пустив. В кінобудку б укинув, а не пустив. Зціпити зуби...
Дрімаю, скоцюрбившись на вузенькій сідушці, думаю про неї: От якби долинули раптом сюди якимось робом її слова: лишай свого „прапора” та мчи до мене, помчав би? Помчав. Якби сказала: вбий, убив би? Вбив. Довгі-предовгі роки страждає людина, або просто скніє в порожньому сірому знебарв’ї, аби колись, невідомо коли та невідомо, чи й узагалі, отримати ту летючу мить блаженства. І якщо ти доп’явся розкоші – тобі нічого більше не треба, правда ж? Це вже все. Край. Не всі цього досягають. Не всім таланить. Ну перепхнеться Попруга, чи Вася Чорний у запаскудженому, закіптюженому наметі з Чебурашкою й що, отримають блаженство? Чорта! Вони й близько не підступляться до того, що відкрилось мені. Мені пощастило. Й сам не втямлю чому. Це мабуть якась помилка. Малося пощастить іншому, та пощастило мені. Я розкошую в блаженстві донесхочу. Варто лиш увійти мені до її хати, варто лише торкнутися її, лише глянути зблизька. А тоді притиснути, а тоді роздягти... Сто тисяч знесамовитілих нечестивців – яка це насолода – роздягати Ларису! Хіба й інші відчувають таке з іншими жінками? Бути не може. Це тільки мені... Ось плече, ось шия, ось груди, ось я ховаю в них обличчя... труся, наче писком кошеня... цілую... Опускаюсь на коліна... Перед нею... Обіймаю ці незрівнянні стегна, злизую з них терпкуватий жіночий дух... А вона ж усе знає, все вгадує: кожне моє бажання, кожен порух! Оце найнеймовірніше! Ми наче одне. Чому „наче”? Ми й є одне. Єдина плоть, єдина жага, єдине почуття. Залиште мене з нею до скону й мені анічогісінько більше не треба! Залиште, ну хіба я так багато прошу!?
Зашкряботіло в дверцята. Відчиняю.
– Шо, зємєля, спиш? – щуплявий, невиразного віку (всі вони тут щупляві, всі невиразного віку) мужичок.
– Умгу...
– А твоєму не до спання – на всю баню реве, як ревун, м-да. Гарно я їм натопив – я грубником тут.
– Хай реве.
– Наша Люба така, з нею й колода зареве. Глиґасу буш?..
– Бу...
– Ну то давай, – мужичок проворно залазить до кабіни, – а то я знаю, як воно: „сундучару” на глядки возить – сам служив! Стакан є?
Натужно пхаю в шлунок смердючу бурячиху, зажовую кавалком безформного кислого глевтяка. Сидимо в мороці, гуторимо, цідимо нудотний „ґлиґас”. Окурок би сказав: ляпота! Мужичок поринає в спомини:
– М-да, зємєля, армія – це, я тобі скажу, школа жизні, м-да! Переоценка ценностєй! Армія таке може!.. От у нас був випадок: числився в роті армянчик один із нічним моченедєржанієм, і як його в армію взяли такого? Він і в санчасті лежав і по госпіталях – дарма. Медицина, казали, тут безсила! Шо з ним робить – ніхто не знав, думали вже на комісованіє подавать, м-да, а поки документи, те-се – в роту вернули. А в роті кому ж охота випари, понімаєш, аміак нюхать, то ми його за однісіньку ніч оздоровили, куди тій медицині! Питаєш як – елементарно! Вночі щокожні п’ятнадцять хвилин до армянчика підходив днювальний і будив того в туалет. І моченедєржанія наче не було, о! Він, правда, дезертирував потім, бідолаха. Аж у Єревані догнали... М-да, армія – це тобі, брат, сіла!
Сиджу, заплющивши очі, впіввуха слухаю теревені несподіваного співрозмовця, умгукаю вряди-годи, такаю й хмикаю. Зрештою добросердий гість іде, я знову сам. Плаваю в напівсні, від „ґлиґасу” легенько шелестить у голові... Лариса... Ні, це від неї мені паморочиться. Нехай...
У розташування повертаємось аж під ранок. Прапорщик лютий – щось там у нього з „ангелям” не склеїлось (а чого ревів?) Дорогою в мене летить зчеплення, ледве дотягую другою передачею.
– За день щоб зробив! – плюється Писанко. – Доповіси. Завтра огляд техніки! Фередо я тобі дам.
Береза навпроти КТП стоїть обважніла, посуплена, багатотонне віття невпинно тисне її донизу, здається, ось-ось вгрузне стовбуром у мочар аж по гілля. Нескінченним важким клоччям сиплеться мокрий сніг. Надокучливо липне до чобіт, до рук, до інструментів, лізе в вічі, пхається за комір. Щоб не качатися в баговинні, настягував якогось паліччя, лежу, відгвинчую гайки. Німіють задублі пальці, хукаю на них і кручу далі. Аби зняти важезну коробку передач, упираюся в неї ногами, обережно витягую зі шліців. Ломаччя грузне в мокравині, відчуваю крізь бушлат вологу. Паскудство! Підходять Гудумак, Зубарєв, Федя Самітов: співчувають, радять. Та робити однаково самому. Увечері з’ясовується, що в мене ні біса не вийшло – зчеплення „веде”, треба розбирати все наново. Писанко скаженіє – він намірявся ще сьогодні завантажити свої припаси:
– Поки не змантачиш – у казарму не приходь!
Що ж, немає лиха без добра: приречено вовтужусь під машиною, а коли зовсім поночіє – мию хутенько руки, позичаю в Окурка сухого бушлата й знайомими вже манівцями рушаю до Лариси.
8
Відчиняється чорна пащека дверей і мій погляд жадливо огортає її теплу поставу. Теплу, відчуваю це навіть оддалік.
– Це я, – дурнувато видихаю захриплим ураз голосом.
Ми так довго не бачилися – цілісіньке століття. Скільки торішнього снігу впало на пітну драглисту землю! Скільки чекав я цієї казкової миті, скільки потерпав! Чому, чому задля того, аби відчути мить насолоди, неодмінно треба катуватись? Я навіть підозрюю, що рівень страждань пропорційний рівневі очікуваного блаженства. Чому так? Аби краще відчути відміну? Ні, либонь моя побудова невірна – розкошування куди ваговитіше. Що я там страждав у порівнянні... Ось зараз ми торкнемося одне одного, зіллємося воєдино, як зливаються воєдино, утворюючи критичну масу, дві частини ядерного боєзаряду, й станеться вибух. Знову. Я так за ним скучив...
Однак чого це її рука тихо, але рішуче, зупиняє мій нетерплячий рух, чого вона зачиняє за собою двері, тисне до вуст пальця?
– Що, що... Тетянка?
– Льончику, голубчику, – її голос украй схвильований, аж розпачливий, утім рука вперто тримає мене на відстані, – ти милий, ти хороший, такий молоденький, але... розумієш... це життя... Доросле життя...
– Що сталося?
– Повернувся мій колишній... Благав... на колінах повзав... Тетянці потрібен батько... й важко нам... А він і на роботу обіцявся...
Темно було й виразу твоїх очей я не бачив, але голос... Вчувався мені в ньому не тільки розпач, не тільки збентеження, а й іще щось було. І не вдоволення заміжньої жінки, що повернула мужа, а доньці батька − ні, інше щось. Ніби облегшення. Еге ж, облегшення. Таке відчуває людина, скинувши з пліч тяготу, яку несла впродовж довгого часу. Ти скинула самотність? А я? Я ж хотів остатися з тобою навіки! Не вірила? Ти була старша, мудріша, ти знала, що „навіки” не буває. Нічого не буває „навіки”: ні кохання, ні відречення, ні ненависті... Бо ми не вічні. І ти вчинила мудро, розважливо, подбала про майбутнє, про доньку. От тільки... я. Я ж не був дорослий і зовсім не був мудрий. Я не знав, що так, аби навіки, не буває. А не знав, то й вірив. І твої збентежені слова з прихованою (чи замаскованою) в них полегкістю...
Ядерний вибух таки відбувається. І розшматовує мене на криваве клоччя, на мертвий порох, на атоми... Мене нема. І нічого нема. Й ніколи вже не буде. І її тепла постать переді мною обертається неживим березовим стовбуром. Втім, я ще намагаюся повернути нас до життя. Хоча й усвідомлюю, в мент усвідомлюю, що марно.
– Але ж... він украв твою обручку, й сережки...
– Він вибачався... колінкував... І Тетянка...
– Я буду її батьком!
– Ти? Ти скоро поїдеш...
– Я залишусь!..
– Як?
– Ти лиш скажи...
– Хлопчику, хлопчику, ти ще юний, ти ще стрінеш, повір. Прости, прости... Не слід було... тебе... Але мені велося так самітньо, так холодно... І... я й не гадала, що ти... Прости мене... Йди собі. Дай я тебе на прощання...
Я відступаю:
– Не гадала? Що? Що не гадала? Що мені буде так? А хіба буває „не так”, інакше? Я інакше не знаю... Де він?
– Спить. Трошки, хм... відсвяткував повернення. То нічого.
– Пусти мене до нього.
– Боже, нащо?
– Я йому поясню, я скажу... Проситиму... Я без тебе не зможу...
На моїх очах з’являються сльози. І на її очах з’являються сльози. Ми стоїмо одне навпроти одного й плачемо. І не годні одне одного втішити. Між нами щось. Неприродне, нелюдське. Щось, яке розколює навпіл планети...
– Що ти, хлопчику, ти ще знайдеш собі... Ти так не переймайся, я ж просила...
– Я не можу, не можу не перейматися. Я не можу без тебе, віриш? Взагалі не можу.
– Йди, – тепер у її голосі ще й утома. – Йди собі й прости. Прости...
Вона просить у мене прощення. Може ще стане навколішки, може це в них сімейне. Я цього не хочу. І йду. Я мертвий. Я важкий. Я непідйомний. Тисячотонний непідйомний мертвяк. На вулиці моя тисячотонна нога тоне раптом у невидимій калабані, за халяву тече мокляк і огидно чвакає там за кожним кроком.
Либонь колись він був сильним вродливим мужньою чоловічою вродою, чогось же вподобала його для тебе твоя матуся. І була ваша перша зустріч, твої спаленілі щоки та його недоладні жарти; і була ваша перша постіль і він лежав потім, відпочивав, заклавши руки за голову, а ти – тихенько притулившись до нього збоку. Ви лежали й мріяли про майбутнє спільне життя. Він напевно був тоді роботящий, беручкий, і сокира співала в його вправних повносилих долонях, і рубанок, і садівницький ніж... А незабаром ти вже стояла й милувалася, як він працює, та дослухалася до вашої ненародженої ще дитини. І усміхалась. А він бачив та усміхався собі. Він був іще тоді стрункий, гарний, щоранку голився та густо одеколонився. Ти його не кохала, але вам було добре. Жінці завжди добре за роботящим розумним чоловіком. А тоді він запив. Він не міг не запити – тут усі п’ють. І ти знала, що він зап’є та що цьому не буде ради. Він перестав голитися, випив одеколон, полишив роботу.
А це повернувся. Либонь він пошкріб щоки заради такої оказії, але пошкріб погано: порізався, полишав щетину – він відвик голитися й руки тремтять. Ще триматимуть вони може зрідка сокиру, а рубанок, чи садівницького ножа – навряд. І він сидітиме навпроти тебе за столом, аякже – мужик у господі! Й дивитиметься на тебе спраглим поглядом і канючитиме „стопарика”. І буде скиглити й гладити по голівці Тетянку, та візьме за звичку жалітися їй на долю...
Батько. Ти його прийняла. Бо він батько. А я ніхто. Я й не бачив ніколи твоєї Тетянки. Чи навчився б я гладити її по голівці, чи навчився б голубити? Вона як Натка, а я ніколи не голубив сестру, не заведено в нас.
Я голубив тільки тебе…
Коли воно вже урветься, це відворотне, наче наступив у пітьмі на жабу, чвакання? Якісь голоси, шамотіння, чиркання сірників...
– Де він, Окурок, де? Де Гайд – у самоход?
– Заткни свою погану, бля, Юсуф, каналізацію та не булькай! – чую сонний голос сержанта Кортнєва. – Оно він спить, до півночі під машиною, бля, сидів!
Знов чиркають сірники, хтось здирає з моєї голови бушлата. В наметі Юсуф стоїть зігнувшись і його довжелезні лаписька замалим не сягають підлоги.
– Ти диви – Гайд! А я вже було думав... Шо, за ум взявся? Ото ж то! Юсуф із будь-кого дур виб’є й сиктим зробить! А то: ну прямо йодар-перехватчик, я твою маму імєл! Чи шо, може в твоєї кошолки теперки менстра, га? Хо-хо-хо!
Схоплююсь на рівні:
– Слухай ти... Сказали ж: заглухни! Бо я, бля буду, машиною тебе, орангутанга чорношийого, розчавучу!
– Шо!? – не вірить вухам Юсуф. Бек, котрий, як завжди, поряд, перелякано кліпає чорними ґудзиками очиць. – Та я...
Але тут між нами виникає Окурок:
– Ша! Ша, бля, зам’яли! Ти, Юс, загрібай своїх блідолицих, бля, братів і линяй звідси, хутко! Не хватило ще мені, бля, на КТП чепе! Потім розберетесь! А ти, – повертається сержант до мене, – спи собі, бля, лягай, теж мені – Олександр Матросов!
– Ну салага, – рипить у пласких Юсуфових грудях, – ну флегмат, ти труп – до Рязані не доїдеш!
Якби ти знав, худобино, як мало мене лякають зараз погрози! Труп. Знаю, що труп. Тисячотонний. Бо без неї. Ще зовсім недавно я був переконаний, що не зможу без неї й півдня. Й ось оте „без неї” настає. І що? Живу? Чи ні?
Ніколи не помічав за собою потягу до поезії. І в гадці не мав, я більше мелодії різні люблю мугикати, без слів. А тут саме склалося, стулилось. Посеред незміренної осінньої ночі, в натопленому наметі гостинного Окурка... Слово до слова, біль до болю, незбутність до незбутності, спогад до спогаду. Розпука, темінь... І знов біль. Виходить – таки живу, коли його відчуваю? Нащо?
Там, де немає сонця...
Вранці йду до машини. Треба таки полагодити бісів гармидер.
Знов цілісінький день длубаюся в триклятущому зчепленні, спостерігаю з-під машини як приїздить із батальйону автобус – по офіцерів, ті від’їжджають уже сьогодні (зашпортавшись, капітан Воровський навіть відмовляє собі в задоволенні виголосити перед взводом промову), як складається харчоблок, Окурків КТП (береза поруч нього залишається незвично-самітною, понурою), як чіпляють несправні авто до ходових, завантажують у кузови наш військовий скарб. Давид, Бос і двоє азіатів перетягують із кінобудки на мою автівку прапорщикове збіжжя.
– Обережніше там, обережніше, – дратується Писанко, – сулію не розтовчіть, бойци блін, бо я вас... Зробиш? – до мене.
– Зроблю...
Зроблю. Й поїду. Мене тут нічого більше не тримає. Звісно, можна жити спогадами. Про Ларису. Спогадами про Ларису можна жити роки, десятиліття. Їх вистачить. Але я не хочу жити спогадами, спогади Ларису не замінять. Спогади безтілесні, несправжні, наче кіно. Не хочу. Я вигризу їх із розуму, з серця. З м’ясом. Спогади про Ларису... – з м’ясом.
Остання ніч у клубі. Сцена порожня, з нами тільки прапорщик Писанко. Солому з матрацників висипано, лежимо на голих нарах, мостимо під голови речмішки. Хлопці шепочуться, перетираючи огибаловські пригоди, шкіряться, згадуючи Чебурашку, хтось намагається востаннє запустити „Белую черемуху”, та прапорщик забороняє : „Спать!” Тільки я нічого не згадую...
– Лоьха, – легенько торсає мене за плече Кузя. – Там до тебе, гм... відвідувач.
– Який відвідувач у чорта?
– Йди, йди, побачиш. Там, біля машин стоїть.
Вона.
– Це я...
Бачу. Але чому? Я ж із м’ясом... і з кров’ю... Мовчу. Розгублена, схвильована. Чужа? „Ні! – кричить щось у мені, волає нелюдським ревом. – Це вона, вона!” Але ж я не можу вже до неї доторкнутися й від цього там, у мені, лементує та пеком пече ще нестерпніше.
– Оце таке... Й ні до кого більш... Я знаю: просити тебе, це якось... але ми ж... ну... не чужі... Ніби...
Вона. Ті ж таки очі, ті ж вуста... Нащо, нащо зустрів я її тоді біля бурякопункту, в цьому ось картатому пальтечку й у цій ось чорній чоловічій шапці, нащо? Якби цього не було, не стояла б вона зараз переді мною та не труїло б так мені в грудях і не палило, й можливо... можливо в мене б навіть... із Чебурашкою. Пізніше. А що, в Кузі ж вийшло.
– ... раніш не було, кинулась до голови – того десь нема, а так тільки ваші машини з цієї багновиці виїдуть, от я й...
– Що?
Вона ще розгубленіша та схвильованіша:
– Ну ж кажу: мій... вени розітнув... Я дорікнула, щоб не пив, він пообіцяв, присягався, та... не встояв. Шуряк прийшов... Ну й із того, що слово порушив... Ти не думай, так він нічого, й до Тетянки... а от. Треба в Михайлов, негайно, бо тут... а більш нікому. То чи б ти не зміг?.. Треба скоро, там поперев’язувала, а однаково...
– В Михайлов? Але ж... Я всього лиш солдат... – тепер уже я розгублено розводжу руками.
– Я думала: або до тебе, або до вашого командира, я його хоч і не знаю, та то...
Я уявляю, як прапорщик Писанко вилапує її своїми дрібненькими квасолинами-очицями... Власне, хай вилапує, мені що. Вона ж мені вже чужа й спогади про неї я... Нехай собі йде до Писанка; той, правда, навряд чи дасть машину: завтра о шостій виїзд і відряджати в ніч авто... Та й не має він такого права й пасажирів нам возити заборонено! Хоча, мені що, вона ж чужа. Нехай просить своє сільське начальство, нехай „скору” викликає. Мені однаково... І завжди, завжди я дозволяю себе вговтати, такий глевтяк...
Вона мовчить. І дивиться на мене благальними винуватими очима. Я забув. Я все забув. І її обійми, і її шепіт, і її любощі, і її тепло, все. Ніби й не було. Ніби привиділось. Забув, забув, о Боже, забув... і ті її обійми, й той шепіт, і тепло її нещодавнє, котре в мені ще не вичахло... І дрібненькі очиці-квасолини прапорщика Писанка. Як вони її мацатимуть...
– В Михайлов?
Чорт, і чому я такий м’який, такий поступливий, завжди дозволяю себе вмовити!
КТП немає й нікому контролювати мій виїзд і ніхто мене не бачить. Чи бачить – нехай. Та ще й везу, попри заборону, пасажирку. Паливний бак повний, стукотить щось, перекочуючись у кузові, а – це ж безцінні припаси нашого прапорщика!
Під’їжджаємо до хати, вона хутко зникає в похмурій проймі дверей, лунко брязкає десь об підлогу перекинуте відро, запалюється світло, мигтять за вікном тіні. Я не заходжу.
З’являються: до автівки вона веде чоловіка під руки. Вмикаю світло в кабіні, не дуже кортить мені на нього дивитися, та однаково краєм ока бачиться: колись либонь ходив у силанях, а зараз ізсутулився, змізернів. Жовте, пописане зморшками обличчя, лихоманкові очі.
– А-а, зємєля! Сам откуда? Шо, связіст? А я в морфлоті трубив, на сєвєрному! – Він з труднощами залазить у кабіну, напитий в димину, руки вище зап’ясть позамотувані потемнілим де-не-де, либонь від крові, лахманням. Та те його не турбує: вимахує ними переді мною, намагається обняти Ларису, котра залазить слідом: – А це моя жонка, знаєш? Лариска, ех Лариска, як я тебе... – коли він поривається її поцілувати я, в свою чергу, пориваюсь його спинити, ледве стримуюсь останньої миті... – Рубай кінці, зємєля, ідьом ко дну!..
– Та заспокойся ти! – намагається вона його вгамувати, – он пов’язки сповзають...
– А ти признайся, що любиш, любиш, а? Любиш? Ех, жонка в мене, зьома, я тобі доложу...
Світло фар вихоплює з ночі вапняно-блідий нескінченний штахетник березових стовбурів, наче кучматий пес під ноги, кидається під колеса „шістдесят шостого” чорне горбисте шосе.
На випускному Тася була надзвичайною і я дивився тільки на неї. Уперше в житті танцював я з дівчиною, зовсім не мав тями до танцю, але в мене, на диво, виходило! Й на „лодочку” її вузесеньку наступив лише раз і хлебнув для хоробрості з хлопцями за туалетом зовсім трішки. І почувався завойовником. Непереборним. „Відійдімо, я тобі щось скажу – прошепотів на її крихітне вушко й владно, по дорослому, взяв за лікоть. – Ну давай, тільки скоренько – зараз Віталька прилетить, обіцяв покатати мене на мотику. – Я сторопів. – Віталька? – Віталька. А чого ти так витріщився? – Але ж... але ж він тупий, обмежений... – Ну, я не в „Що, Де, Коли?” збираюся з ним грати, просто покатаюсь. Знаєш, він казав, що може аж до ста п’ятдесяти кеме-че розігнатися! – Він... він не приїде, – витиснув я безживним голосом. – Його „Яву” міліція загребла, Віталька ж без прав їздить, хіба не знала? – Правда? – Правда... – Хм, точно тупак – раз погодилася з ним прокатнутися й то...” Ми зайшли з Тасею за блакитні пришкільні ялини і я її пригорнув, і поцілував, і відчув крізь холодний шовк сукні тепло її грудей, і вдихнув повні легені повітря, аби зізнатися найкращій у світі дівчині в почуттях... І тут почулося знайоме дзижчання „Яви”. Завойовника було поборено... Вона ловко вмостилася позад Вітальки на сидінні й міцно обхопила руками його спортивний стан. І нагородила мене наостанок разючим глузливо-зневажливим поглядом. „То це так ти завойовуєш дівочі серця?” – промовляв той погляд. Він протяв мене наскрізь...
9
„Додому” повертаємось аж під ранок. Удвох. Цієї ночі добряче приморозилось, а головне – землю ретельно вистелено щільним стерильно-білим простирадлом снігу й від того все навколо видається химерним, незвичним, а триндався ж цією дорогою вже бозна скільки разів. І з Ларисою вперше їхав цим таки шляхом...
Справи з колишнім її „колишнім” виявились невтішними – той втратив багато крові, негайно слід поповнити її запаси, за цим вона й повертається в Огибалово: піде по родаках, по сусідах, проситиме. Поки що зголосився один донор з-поміж нічного медперсоналу, але терміново потрібні ще. Їдемо мовчки, обоє зморені, я докладаю зусиль, аби пильнувати за дорогою, але перед очима все рясніше мигтять, перебігаючи мені шлях, безтілесні сірі тіні втоми. Вона, здається, дрімає... Ні:
– Все не спитала: там, удома, в тебе дівчина є, чекає?
– Дівчина? – вибухаю, відволікаючись від надокучливих тіней. – Яка дівчина? Нема в мене ніякої дівчини й не було ніколи!
– В тім то й лихо, – зітхає. – Ти мене стрів і вирішив, що я така одна. А це неправильно. Таких багато – ще знайдеш, а мене забудеш. Забувати не боляче, повір.
– Знаю, вже забув!
– То й добре, – знов зітхає. – Бо я все наче перед тобою винувата...
– Ні! – втома враз відсахується, наче й не було безсонної ночі. – Ти ні в чім не винувата, ні в чім! То все я. Ти ж попереджала, а я... Дурень... Все в мене не як у людей! Але, – ковтаю глевкий кавалок, – якщо раптом виявиться, чи раптом не складеться, то знай... знай...
Не слід було цього говорити. По тому, як вона відвертається, як невтішно зводиться до чола її долоня, розумію: не слід було. Але що я можу вдіяти? Й так стільки терпів... Вона відхиляє голову назад, розстібає ґудзики пальтечка...
– Боже, – полохається несподівано, – хрестик!
– Що?
– Хрестик, мій хрестик! Нема хрестика! Це він, він, сволоцюга, здер його, коли лапав мене тут своїми ручиськами! Поганець, сволоцюга: й обручку вкрав і сережки, так і вабить його до блискучого, мов сороку! Та те нехай, але хрестик! Це ж Тетянчин оберіг!
– Оберіг?
– Вона дуже слабіла й нічого не помагало – гасла моя свічечка. Але добрі люди нарадили в монастир поїхати, у Владимир. Я тихцем гайнула, щоб у школі не знали, сам ігумен мені цього хрестика висвятив і сказав ніколи не знімати його з себе, ніколи. І молитися щовечора до нього за Тетянку. І знаєш, їй одразу відпустило, на одужання пішло... А це ж тепер... Боже, негайно, зараз же треба вернутись! Але... Господи... Ти й так цілу ніч... Завтра в мене контрольна – після уроків полечу... Господи, бідолашна Тетянка! Чому, чому я така нерозумна, нащо я його прийняла! З ним он стільки клопоту, та мені будь-який клопіт заіграшки, а от хрестик... І нащо...
І нащо ти відчужила мене? – підхоплюю подумки. – Чи ти гадала, що я забуду тебе, щойно від’їхавши від цього хмурого забрьоханого села? Чому? Я ж присягався, я ж плакав... Погано, виходить, присягався, непереконливо... Втім, тепер уже однаково. Поїдеш до нього, відбереш свого безцінного хрестика, простиш... Раз же простила. І буде Тетянці батько.
Авто вона залишає мовчки. Бачу – хотіла щось мовити, либонь: „прощай!” Та чи подих перехопило, чи хтозна. Я теж мовчу. Вчепившись долонями в кермо й силкуючись дивитися не на неї. Негоже чоловікові виказувати свої почуття. Надто коли він усіх переконує, що їх, ті тристоклятущі почуття, забув. Навіть себе переконує.
Минає шоста ранку. Ще темно, та ось фари вихоплюють із чорноти вишикувані одна за одною взводні автівки, водії за кермом, усе готово до маршу. Попереду, як і належиться – командир. Розстебнута шинеля, шапка в руці, вимахує нею й кричить щось, важко сунучи снігом мені назустріч. Зупиняюсь, рвучко відчиняються дверцята, він висмикує мене з-за керма, наче кіт мишу зі шпари, в якій та марно намагалася врятуватись. Лечу в сніг, прапорщик хапає мене обіруч за груди й трясе так, що я ледве не вивалююся з бушлата.
– Ти!.. Ти... с-с-с-а-л-и-і-д-д-исбат! Клянуся – дисбат! От нехай тільки доїдемо до розформування! На два года зарию, згною! Вставай падло й розвертайся – ми вже на півгодини спізнюємось! А трибунал від тебе не втече!
За хвилину командирське авто вже стоїть на чолі колони, перш ніж рушити, прапорщик знаходить мить, щоб зазирнути в кузов. Побачене там його дивним чином розраджує й до кабіни взводний залазить умиротворений, майже лагідний:
– Ні, ніякого дисбату. Начорта той дисбат – я тебе просто вб’ю...
Рушаємо. Порядок розташування в колоні визначений іще на формуванні: одразу за мною котить Зубарєв, старшим у нього Шебек, далі Гудумак, за ним Попруга з Доником і з кухнею на буксирі, за Попругою Калина, далі Бос, Федя Самітов, Бек, Юсуф... У другому десятку теліжиться Вася Чорний, Валієв, Сочка, Маланець на бензовозі, замикає колону техдопомога – Кузя з Окурком.
– Перша зупинка в Михайлові, – промовляє взводний. – Бензину хоч до Михайлова вистачить?
– До Михайлова вистачить...
– Вб’ю...
Як не психував, як не шарпався наш героїчний командир, а непоборний загадковий інстинкт бере таки над ним гору: не минає й хвилини, як прапорщик засинає.
Колоною швидко не поженеш. Кочу потихеньку, розвидняється. Якось незвично бачити цю землю вкриту свіжими сніговими намітками; як славно сховали вони невикорениму, здавалося, брудоту й березові стовбури обабіч біліють на білому, мовби випрані; хатам тільки довколишніх сіл навіть сніг не в розраду, та величні церковні руїни зяють чорними провалами, наче старечі роти на знекровлених лицях. Я залишаю цю землю без жалю, залишаю назавжди. Мені ні до кого тут повертатись. Ось дістанемося розформування, Писанко запроторить мене до дисбату – яких іще земель не надивлюсь!
Михайлов. Зупиняюсь, не дотягши метрів п’ятдесят до перехрестя, прапорщик прокидається, незугарно вилазить із кабіни: чи не загубився хто, чи не відстав, поки він дрімав.
– Прибрав би хоч тут! – кидає. – Завів свинарник, гусяра!
Де він бачив свинарник? Втім сяк-так стираю ганчіркою пилюку, вилажу, витрушую гумового килимка з-під командирових чобіт... Що це?
А це хрестик. Золотий, а чи позолочений хрестик із розірваним ланцюжком лежить під килимком, либонь ТОЙ порвав, коли намагався її обійняти, а вона пручалася, сердилась. А може й справді хотів зняти, та згубив. До цього хрестика вона щовечора молиться за Тетянчине здоров’я. Й те допомагає. В крадіжці хрестика вона звинувачує чоловіка...
– Ну чого стоїш, наче штурпак? – повертається Писанко. – Машину заправив? Вантаж закріпи, вантаж! За вантаж я тебе, гада, сам задушу! Ось цими ось пучками!.. На роздоріжжі ліворуч і на Рязань! Швидкість та сама, дистанція та сама. Та прудче, прудче, не спи!
Рушаю, до схрещення залишається метрів сорок. Вона думає, що хрестика вкрав ТОЙ. Вона вважає його за негідника, навіть зарікається шукати донора. І коли б я, скажімо, написав... Чорт, я не знаю її адреси! На школу! (Двадцять метрів до перехрестя, голова прапорщика Писанка повільно, але невпинно хилиться на груди.) Не вийде – я й прізвища її не знаю! Приїхав би, просто приїхав би... через рік, через два... То можливо... Але Тетянка... Ну що Тетянка (десять метрів до перехрещення, прапорщик спить), я її навіть не бачив, таке ж либонь бісеня, як і моя люба сеструня. Лариса... Я б розбудив, розбурхав її почуття, я б її переконав, я б довів серйозність намірів. А хрестик? А що хрестик, ось візьму й пожбурю його за вікно, в сніг... Перехрестя. Виїжджаю на коловий рух, умикаю лівий поворот... а на закруті, на самісінькій клумбі, сидить навпочіпки, копирсається біля мотора сяючої в променях сонця, „Яви”, молодик; у куценькій кожушанці, шапка хвацько зсунута на потилицю, і як наважився виїхати в сніг мотоциклом, відчайдух! „Ява”... Ні, не критимусь я від неї з хрестиком, не брехатиму (вже раз брехав), і хрестика не викидатиму – хрестик потрібен Тетянці. А що ж? А нічого, просто треба його повернути. Чужа річ...
Минаю рязанський поворот, спрямовую автівку тульським шосе назад. Колона дисципліновано прямує вслід. Я вже їду в зворотному напрямку, а вони до схрестя. Бачу зчудовані фізіономії Калини, Боса, Феді Самітова, Бека... Вони не тямлять, чому це ми повертаємось, але слухняно котять слідом.
А мені байдуже, хто там котить за мною слідом, мені начхати. З тої миті, як я вирішив, мене охопило невідане досі, пречудове, вітряне, прохолодне відчуття свободи. Я нікого не боюсь, я вільний у думках і вчинках. Ані прапорщик, ані Юсуф, ані хто інший не приневолять мене більше робити те, чого не хочу. Ось вирішив я повернути хрестика й повертаю. І нехай моя свобода, то свобода десантника, в якого не відкрився парашут, нехай... Незрівнянне відчуття! От якби ще вона була поряд...
А ось і видовжена мармиза мого добровільного „няня” Юсуфа пропливає повз за віконцем деренчливого „захара”. Не втримуюсь – нагороджую азіата зігнутою в лікті, зі стисненим кулаком, рукою. Від такої моєї витівки той мало не злітає з узбіччя. Тамую регіт – тихіше, тихіше! Їдь собі поволі й не провокуй ДТП, аби не прокинувся прапорщик. Я поверну хрестика лише за умови, що він не прокинеться, я й колискову йому співатиму, аби не прокинувся...
Він не прокинувся.
На місці нашого, вчорашнього ще, парку – лише береза. Он вона, сяє по той бік заболоченої місцевої річечки: всіяна інеєм, урочиста, наче церква, або наче смертник, котрого вивели на страту в білих одежах. А по цей бік – школа – довга одноповерхова, більше схожа на барак, будівля. Від шляху до школи кроків шістдесят незаплямованого ще нічим снігового простирадла, воно лише витіювато змережано тоненьким павутинням натоптаних дітворою стежечок. Звідусіль сходяться до школи діти й звідусіль в’ються путівці. Зупиняюсь навпроти одного з пішничків, миттю вистрибую з кабіни й поквапним кроком, майже бігом, прямую до школи.
Позаду глухнуть один за одним мотори, ляскають дверцята кабін, а ось і неминуче: долинає до мене щось середнє між останніми вибульками потопаючого й клекотом підстаркуватого чорногуза – це прапорщик. Я не озираюсь. Вже й від вогнища освіти помітили, що прибув до них, хоча й неозброєний, але справжнісінький військовий підрозділ: з’являються на шкільному ґанку спочатку діти, а затим і дорослі постаті – мабуть у школі саме перерва.
Виходять і виходять з відчинених дверей школярі, невпинно наближається ззаду засапане журавлине клекотіння... Я не озираюсь, я вишукую на присінку її. Нарешті! – Впізнаю картате, єдине либонь у гардеробі, пальтечко. Спершу вона стоїть з усіма, та ось... Упізнала! Збігає зі східців, робить кілька нерішучих кроків мені назустріч, озирається. Її гукнув отой невисокий череватенький чоловічок у темному костюмі з краваткою. Мабуть директор. Вона кидає йому кілька слів і знову йде. Ось вона вже майже біжить. З ґанку скочується директор та, злегка накульгуючи, кидається навздогін. Аякже, педагогічний колектив мусить знати, що відбувається!
Я теж біжу. Позад неї квапиться, накульгуючи все помітніше, директор, позаду мене все ближчає й ближчає тяжке, з присвистом і повискуванням, дихання та якесь, уже зовсім ні на що не схоже, схропування. Сліпучо сяє в променях випраного ранкового сонця сніг... Так незвично...
– На! – простягаю їй хрестика. – В кабіні найшов, під килимком.
– Боже!
– Що тут відбувається? – це директор. – Ларисо Андріївно, я хотів би знати...
А ось, відстав усього на два-три кроки, й прапорщик; боковим зором вловлюю його здійняту догори, широко розчепірену п‘ятірню, яка ось-ось досягне моєї голови й, безперечно, вмить розчавучить її, мов куряче яйце.
– Познайомтеся! – звертаючись до директора (прапорщикова долоня завмирає), киваю врятованою головою в бік командира, – це прапорщик Писанко. Ми сьогодні відбуваємо, ось заїхали попрощатися з дітьми, майбутніми захисниками Вітчизни!
– О! – не знає, що відповісти на таке директор. Утім швидко оговтується, вправно ловить завмерлу прапорщикову долоню й енергійно заходиться її трясти. – О, то звісно, це для учнів нашої школи... з огляду на патріотичне виховання...
На нещасного Писанка страшно глянути: без шапки, зіжмакана шинеля встреленим вовком сіріє на снігу кроках у двадцяти позаду, кітель розстебнутий, з грудей рветься гіркий хрип загнаного огира, квасолини-очиці ось-ось бризнуть крівцею. Та що мені прапорщик – надивлюся ще, повертаюсь до неї: притисла кулачка з хрестиком до грудей... Мені так кортить розгледіти вираз її очей, що в них? Якщо навіть і не любов, не пристрасть, то може... може там надія, обіцянка, просто жалість до мене, безкебетного, пропащого?..
Ні, хрестика я повертав не для того, щоб вижебрати заплату, нащо мені якась нікчемна заплата? Не винагорода мені потрібна – повів, сяйність, глибінь... Її повів, її сяйність... Ні, ніякого біса я не забув, і не забуду, і не вигризу з серця й нічого себе дурити. І не задля хрестика я повертався, хрестик – то лише зачіпка, і „Ява” – лише зачіпка; я повернувся, аби знов її побачити, сказати слово, зазирнути у вічі, а раптом там... Я й іще повертатимусь, ще зазиратиму, і знов ждатиму...
Сонце. Незвично яскраве для цієї воложистої місцини сонце сліпить і мені нічого не видно в її таких знайомих, таких огрійливих колись очах. Ось і прапорщик Писанко вивільняє вже з директорових рук свою здуту долоню, ось повертається до мене, ось позад нього, бачу (а скорше – чую): суне до нас, навпрошки, снігом, верблюдопідхожа Юсуфова персона, ось і директор уже, здається, тямкує, що тут не ті метелики...
Ну скажи ж, ну скажи хоч щось! Ну пообіцяй, що можливо, що колись... Не тепер, а колись, пізніше. Збреши, просто збреши! Залиш хоч промінчик цього незміренного всесвіту світла, який обернеться зараз для мене на ніч! Ну скажи, ну хіба тобі важко?
Але вона мовчить. Притисла кулачок із хрестиком до грудей, поруч директор... мовчить. І я нічого не можу прочитати в її очах.
А прапорщик Писанко вивищується вже наді мною мало не на півнеба, насувається наче дивом уцілілий, червонопикий, із ручиською-хоботом, мамонт... І всього кілька скоків залишилося Юсуфові...
Оце нормально, оце звично... Якась доісторична тінь... і доісторичний холод... і ніякого сонця... І ніякої любові... Тільки мжа... Тільки вітер – яке в біса сонце! Нема нічого... Й не було... То привиділось...
Там, де немає сонця,
Тануть примари-тіні,
Тихо, як ніч, конають
В вишуканім знебарв’ї.
Там, де нема нічого,
Виникла дивна крихта,
Крапля вродилась раптом
З прілого листя суму.
Виринула із вітру,
Що то на темних шибах
Все вітражі виводить,
Плаче холодним пензлем.
Виринула й опала,
І пропекла долоню,
І протяла до зойку,
І пройняла до смерті.
І зазирнула в очі,
Наче спалила спогад,
Й тихо, як ніч, розтала
В вишуканім знебарв’ї.
Вітер дощем виводить
Щось на холодних шибах,
Студить навскіс у скроню
Там, де немає сонця...
2005 р.