ПІРАТИ, РАБ І ДАВНІЙ СПОГАД повість, частина 2
Курінний — 24/07/2010 - 19:36
5
Він не повірив. Скривився наче доскіпливий глядач, котрий розгледів фальш у грі актора:
– Олександре Васильовичу! Я ж вас просив...
– Не вірите? Що ж, ходім до напарника – він підтвердить. Я ж не знав, що ви впадете мені на кумпол і зшепотітися з ним ніяк не міг.
Ріпа попідтягував болти десь під сподом „Фольксвагена” й вони поїхали до Олега.
Олег саме збирався кудись іти й вони застали його, коли той уже зачинив за собою хвіртку. Побачивши знайоме авто, спинився.
– Привіт! – махнув Ріпа, вилазячи з-за керма. – Це Валер’янович, з приводу наших справ...
Олег мало не впав, почувши як Ріпа розмовляє з ним про справу в присутності стороннього. „Провал!” – було перше, що спало йому на думку й Олег уже було намірився змитись, коли до нього почав доходити нарешті зміст Ріпиних слів:
– ... Нехай поможе. Він і так усе знає, та ще й корчить із себе кебетного. То хай допоможе знайти гроші. А ми віддамо йому ту частку, яку просить. Хай тільки знайде.
Олег набурмосився. Страх заступила злість. Віддавати кревне? Чого це Ріпа так легко розкидається їхніми лавандосами? Хоча... Воно краще, звісно, синиця руках...
– Ходім до хати, – буркнув негостинно, – покалякаємо. Тут і паркани з вухами. Та й не так жарко всередині.
Справді, сонце піднялося вже височенько – починалася звична для цьогорічного літа спека.
– Так-так, – постукував пальцями об стільницю Валер’янович. – Отже, що ми маємо?
Пірати закінчили розповідь і дивились на новоспеченого партнера з недовірою, ледь-ледь повитою крихітною дещицею надії. Вони сиділи втрьох посеред невеличкої, давно не метеної кімнати. Запхавши руки в кишені, Ріпа відкинувся на спинку стільця, а Олегові пальці нервово совались по клейонці, марно шукаючи, що б його кинути до рота. Крізь вузенькі, далекі від прозорості, вікна до хати потрапляло мало світла й тому під стелею тьмяно жевріла гола, загиджена мухами лампочка. Через прочинені двері сусідньої кімнати було видно старого, який лежав нерухомо в своєму незмінному ганчір’ї і незрозуміло було, чи він спить, чи може вже вмер.
– А маємо ми наступне, – продовжував Валер’янович: – Борис залишив авто в якихось тридцяти – сорока кроках від своєї хати, зайшов додому, через п’ять хвилин вийшов і з тої миті його ніхто не бачив. Ні Бориса ні грошей. Він зник і з ним випарувалися шістдесят три тисячі доларів. Що сталося? Версій вимальовується дві: Перша: він заздалегідь намислив утекти, щоб не ділитися, так би мовити, общаком. Забіг додому, з’єднав обидві суми докупи і – ґуд бай! Хоча... сім’я. Тут, або він настільки черствий і товстошкірий, що просто наплював на родину, або... або він у змові з жінкою й та водить вас за носа. Ви його добре знаєте, тож варто покумекати, який із двох варіантів вірогідніший. Версія друга: пограбування. На нього нагло напали. Могло бути? Могло. Але вельми значні сумніви викликає у мене труп. Вірніше його відсутність. Щось я не пригадую випадків, коли б грабіжники аж надто старанно ховали трупи своїх жертв. Ну затягнули б десь у кущі – давно б уже знайшовся. Хіба... Хіба все було хитро сплановано наперед. А таке могло статися в випадку, якщо відбувся, так би мовити, витік інформації, грабіжники чекали саме Бориса й знали, що він повертатиметься від хати не порожній. А заради таких грошей можна й із трупом пововтузитись. Цікаво, може хто з сусідів щось чув?
– Ми розпитували, – озвався Ріпа. – Ніхто нічого.
– Так-так. Нічого... А може в нього була коханка? Чоловіки, знаєте, буває тікають з коханками. – Пірати стенули плечима – в особисті справи Борис ніколи нікого не посвячував. – А чи не можна було б оглянути цю вулицю, те місце, де він тоді зійшов? – Валер’янович глянув на Ріпу.
– Можна, – відповів Ріпа.
Вони загуркотіли стільцями від чого старий у сусідній кімнаті прокинувся (таки не вмер).
– Синочки! – вигукнув він, побачивши Олегових гостей. – Це ви прийшли до мого Олежка? Приходьте, синочки, приходьте! Якби ви ще жіночку яку...
– Починається! – безнадійно звів догори очі Олег. – Ну замовкни, старий!
Але старий, знайшовши несподіваних слухачів, замовкати не збирався:
– А до мене, синочки, Бог-Саваоф приходив! Отак лежу, а він через сінешні двері заходить і – до мене. „Здоров! – каже. – Здоров, – кажу, – Бог-Саваоф – А як ти мене, – каже, – знаєш? – А чо ж мені тебе, – кажу, – не знать, як ти он у мене на календарі над плитою висиш! Ти Бог-Саваоф! Чого б це я тебе не знав! – Ну кажи, – каже він, – чого хочеш? – Якби, – кажу, – жіночку моєму Олежкові яку, а то ми самі, а він і перестелить мені забува, і їсти коли дасть, а коли й ні – забуде. А якби жіночку... А так, – кажу, – забрав би ти мене вже до себе. Трудно мені тут... – А він: – Потерпи, – каже, – скоро й твоя пора надійде! – Спасибі тобі, – кажу, Бог-Саваоф! От якби ще жіночку моєму Олежкові... ”
На цьому монолог старого урвався, бо Олег зачинив двері до його кімнати і, скрушно хитаючи головою, повернувся до гостей:
– Геть старий зсунувся.
Трійця вийшла з хати.
Жіночу стать я пізнав рано. Однолітки ще в „класики” гралися на перервах, а я бігав уже зі старшими пацанами до дівок і трапились поміж ними такі, з якими я швидко пройшов „курс молодого бійця!” А згодом у нас непогано виходило розважатися з Принцом. Принц, чортяка, вродливий був, хоч воду з нього пий (за що й кликуху отримав)! І тьолки до нього липли десятками! Та й я самітником не ходив – хоч аленделоном і не вважався, але швидко розібрав, що найбільше вони поважають навіть не вроду, а що – силу!
І ми вже вдвох понавтішалися вдосталь! З дівками не панькались – цього краму вистачало. Виберемо по одній, слово-два й вона вже біля тебе, прилипла! І водимо їх до Принца. Його старі на залізниці працювали, позмінно. Бувало таке, що хата на всю ніч наша. Заманюємо, мовляв те-се, музичку послухаємо, головне щоб до хати зайшли, а там уже справа техніки! Чи доброхітно, чи ні, а віддавалися нам дівчатка всі до одної! Як було не скиглять, як не просяться, а ми своє зробимо! Ще й настрахаємо добре на прощання. Аби мовчали. І мовчали, жодна не настукала! А якщо й шепотілися десь тихенько з подругами, то це їх іще дужче до нас із Принцом вабило. Зліталися, мов оси на гнилу диню! Так їм, сердешним, кортіло дорослих забавок скуштувати!
Ну а Толюня був у мене, звісно, напохваті. Підійти, привіт передати, чи там записочку – буду я сам гасати! Та воно й солідніше так – ніби ваги мені додавало.
Якось накинув був я оком на Нінку з другої школи. Пишнотіла, високогруда, наче на дріжджах зійшла! І погляд такий зверхній, десь аж презирливий. Я, коли вона блимнула на мене, аж знавіснів – не люблю, коли на мене так дивляться! Ну зажди, – гадаю. – Побачимо! І підіслав до неї Толюню. Так і так, мовляв: давай може в кінце сходимо.
Вона, звісна річ, клюнула, хто б сумнівався, але що змусило мого безвідмовного раба в джентльмена зіграти – не знаю! Може сам залюбився, Толюня ж у нас закохливий. Вона мене наче в ополонку головою стромила, коли йшли ми, тримаючись за руки, до Принцового лігва, а Нінка візьми та й телепни: „А твій дружок, той, що до мене підходив, шепнув, щоби я з тобою не йшла. Що ти хочеш мене, ну... – Баран він, – кажу. – Завидки Толюню беруть, бо самому жижки тремтять до дівчини підкотитись. Ти ж не віриш у ту його маячню?” Не вірила. А як вона просилася, як плакала, як в’юнилося в моїх руках її грудисте тіло! Звісно, я своє взяв, але кайфу не отримав. Не було того, чого сподівався. Не було, бо до хати вона зайшла настороженою, тримала таки на думці його слова. Це він мені все зіпсував!
Я хутенько виштовхав Нінку на вулицю, піднісши наостанок до її заплаканого обличчя ножа (зверхності й презирства в її погляді вже не було) й пообіцявши зіграти ним на її рожевих щічках у хрестика й нулика, якщо Нінка бодай слово ляпне десь про те, що сталося, та й попрямував до мого бунтівливого раба. Заколот слід було придушити в зародку.
Досі я його по справжньому не бив, не було потреби. Нащо Толюню бити? Йому було щигля даси, ну, в крайньому разі, „пенька” під гузно, то він іще з місяць літає пропелером, будь-яку мою забаганку виконує швидше, аніж я про неї подумаю. Але тут я побив його по справжньому. Інакше не можна було. Таке не прощається.
Була ніч. Я висвистів його надвір, відвів за городи, на річку, й там побив. Я його добре побив, я вмію. На мармизі сліду не залишилось, а він хвилин двадцять качався біля моїх ніг у росяній траві як черв: стогнав, кректав, затуляв голову руками, а я бив, товк у найболючіші місця не кваплячись, професійно та виважено. Я бив його за бунт, за непослух, за те, що він такий, який є, за те, що не огризається, за те, що глист, за те, що мигтить перед очима й за те, що Толюні нема, коли він мені потрібний. Іще за щось я його бив... чорт, я вже й забув за що, та його завжди було за що бити... Я бив акуратно. Не збирався ж я відповідати за цей жалюгідний шматок смердючого стерва під ногами!..
Пацюк. Не уявляю, як він тут опинився, навколо ж бетон! І я не бачив ніякої нори й не чув щоб хтось ту нору прогризав. Схоже, це він мені його підкинув. Певно, щоб я злякався. Даремно – я не боюсь пацюків. Я взагалі нічого не боюсь (крім поливальниці). Я навіть вдячний йому за це. Бо ж тепер я не сам.
Я швидко приручив пацюка й тепер ми марнуємо час удвох. Коли господар опускає їжу, я ставлю миску на коліна й ми їмо разом. Щур кладе передні лапки на край миски і їсть, швидко-швидко ворушачи вусиками й щелепками. А коли я даю йому кусенчик хліба, він їсть, тримаючи хліб лапками.
Спимо ми теж разом. Зазвичай він влягається мені на грудях і ми лежимо, зігріваючи один одного. Спершу я боявся, що він мене вкусить. Десь я чув, що пацюки можуть повиїдати людині, що спить, очі та повідгризати вуха, але мій пацючок цілком мирний і їсти мене не налаштований. До речі, як і я його. Ми ж із ним розуміємо, що краще жити вдвох!
Єдине, до чого я ніяк не можу його привчити, так це ходити на „парашу”. Доводиться вишукувати його буруб’яхи в ганчір’ї та вкидати до відра самому. Але це нічого, я не гніваюсь – у кожного свої вади.
Цікаво, що після того, як гасне лампочка, його очі продовжують іще якийсь час світитись і я бачу в пітьмі дві рожеві цятки, наче хтось курить одразу дві сигарети. А мої баньки теж світяться?
Я довго мізкував, як назвати мого нового корефана і врешті спинився на імені Брат. Гадаю, воно йому сподобалось.
Сонце теліпалося саме в зеніті й пекло нещадно коли вони під’їхали до вулиці, на якій мешкав Борис.
– Так-так, – бубонів Валер’янович, тупцяючи на місці, де пірати чекали того вечора свого предводителя, – що ми маємо? А де його хата?
Поволі, аби не привертати зайвої уваги, вони рушили вперед. Тупали один за одним тісною вуличкою і їм раз-по-раз доводилось нахилятися під рясним яблуневим віттям, яке, полишивши темні садки, вперто пнулося через паркани на вулицю.
– Ось, – сказав Ріпа. – Це його хата.
– Так-так, – озирнувся назад Валер’янович. – Зовсім близько. То що, – хитнув головою в бік не нової, але міцної, під замшілим від часу шифером, хати, – завітаємо?
Втрьох зайшли на подвір’я.
Господиня була вдома. Коли Жанна вийшла на ґанок Ріпа, як фахівець із жіночих питань, з немалим подивом зауважив, що зникнення чоловіка вплинуло на неї зовсім не так, як цього слід було очікувати. Жінка ніби помолодшала, трохи поскорочувались промені зморщечок біля очей, трохи вище, ніж раніше трималась піднята голова, Жанна ніби аж повищала й зустрічала неочікуваних гостей не як зацьковане й розгублене створіння, а таки як справжня господиня. „Спробуй, розбери цих жінок-інопланетянок...” – знизав плечима Ріпа.
Він відрекомендував киянина, як приятеля, що може допомогти розібратися зі зникненням Бориса й господині нічого не залишалось, як запросити чоловіків у хату.
Коли розмістились у вітальні, Валер’янович почав розмову, яка скорше скидалася на допит. Кидав питання одне навздогін за іншим і Жанна ледве встигала відповідати. „Чи не помітили ви чогось незвичного в поведінці чоловіка напередодні його зникнення, чогось дивного, не такого як завше? Чи всі Борисові речі вдома, крім того одягу, що був на ньому? Може все ж чогось не вистачає? Чи не казав він щось на зразок того, що так більше не можна, що йому все набридло, що треба щось змінити? Чи не виявляв він напередодні надто великої, незвичної, ніжності до дітей? Чи не мав він, пардон, коханки?” На більшість питань Жанна відповідала: „Ні”, або „Не знаю” і Валер’янович дещо змінив напрямок допиту: „Чи давно ви тут живете, на цій вулиці? Чи добре знаєте сусідів? З ким із них Борис контактував, дружив, чи навпаки – ворогував? Чи немає серед мешканців вулиці таких, які несподівано виїхали останнім часом, або хочуть виїхати, чи таких, що якось дивно поводяться, чи змінили звички, чи яким іншим чином привертають до себе увагу? – Борис тут народився, це його батьківська хата, – відповідала Жанна. – Сусіди? Сусіди, як сусіди – прості собі люди. Так, щоб дружити то ні з ким, та й ворогів ніби не мав, а знати, звичайно, знає всіх. Нічого такого не помічала. Все як завжди. ”
– Так-так, – вистукував пальцями об стільницю Валер’янович, – і що ж ми маємо?
Ріпа, як і вранці, в Олега, сидів відкинувшись на спинку стільця та запхавши руки в кишені, а Олег методично, наче автомат, лузав дрібненьке соняшникове насіння (встиг таки десь доп’яти) й акуратно спльовував лузгу в жменю. „Допит” тривав і лише раз його перервав малий Ілюшко, котрий захеканий забіг у хату й, не звертаючи уваги на чужих дядьків, почав захоплено розповідати мамі, якого чудового автомата на батарейках купили сьогодні Тарасику й вимагав такого ж собі.
– І що ми маємо? – запитав, передражнюючи Валер’яновича, Ріпа, коли компанія залишила Жаннине подвір’я та всілась у „Фольксваген” (на осонні машина нагрілася так, що вони почувалися, наче на пательні).
– Ви, шановні, чули те саме, що й я, – розвів руками Валер’янович. – Тобто нічого суттєвого. Нічого, за що можна було б зачепитись. Одне я вам доповім: чомусь не до вподоби мені ця вулиця. Тут він народився, тут виріс і тут таки його бачили востаннє. Все на цій вулиці. До речі, а що там, у іншому її кінці?
– Наскрізного проїзду немає, – повідомив Ріпа. – Глухий кут.
– Справді? І що, нема навіть стежки?
– Здається, нема й стежки.
– Цікаво було б глянути.
Пройшлись вулицею до кінця. Скрізь акуратні щільні штахетники, а де й глухі, непроникні для ока загорожі. В кінці вулицю надійно замикав такий же високий неприступний паркан чиєїсь садиби. Валер’янович шкрябнув підборіддя:
– Гм, якщо все було так, як ви розказували, то куди ж він подівся? В небо злетів, чи що?
– Подумаєш, – хмикнув Олег. – Прошився в якусь хвіртку, а там на город, а там...
– У хвіртку, кажете? – недовірливо хитнув головою киянин. – А в кожному дворі либонь собацюра...
– Може й не в кожному...
– Так-так... От що, панове компаньйони: очевидно слід підшукати мені квартиру – хочу затриматись у вас на кілька днів; треба пошвендяти тут, погомоніти з сусідами, розшукати його друзів, знайомих...
– Можна до мене, – запропонував Олег, – місце є.
– Вельми вдячний, але, гм... ваш батько... І взагалі, я волів би отаборитися на нейтральній території.
– Моя сусідка квартирантів приймає, – озвався Ріпа.
– То й добренько! Тільки от що, – Валер’янович подивився спочатку на Ріпу, потім на Олега. – Я гадаю, що для подальшої роботи нам варто переглянути умови контракту...
– Ні! – спалахнув Олег. Ріпа мовчки звів брови.
– Шановні! Ніхто не відає – знайдемо ми вашу касу чи ні, а поки що я витрачаю власний час і власні, між іншим, гроші! Ви гадаєте, в мене інших справ немає? Пропоную так: усе, що нариємо – ділимо порівну на трьох. А якщо ви проти – до побачення, квартира в сусідки мене тоді не цікавить! Тільки ж і ви без мене нічого не знайдете! Ви працювали тоді, а я працюю зараз, хіба не справедливо?
Пірати перезирнулись.
– Чорт з тобою! – процідив Олег. – Подавись!
Ріпа кивнув.
Назавтра киянин розгорнув бурхливу діяльність. У супроводі Олега (Ріпа мусів їхати на базар) він знов завітав до Жанни де та, на його прохання, склала перелік усіх, хто мешкав на їхній вулиці, й коротко охарактеризувала кожного з сусідів.
– Хочу пройтися, попитати людей, потеревенити, – пояснював Валер'янович свій задум. – Гляди, може хто й бовкне щось цікавеньке. І, в зв’язку з цим, чи не дозволили б ви відрекомендовуватись вашим далеким родичем? Так, знаєте, буде більше довір’я.
– Прошу. Можете назватися моїм братом, я однаково нетутешня. Але я й так майже з усіма місцевими балакала. Не уявляю: що ви взнаєте нового?
– І все ж, – посміхнувся Валер’янович. – Свіже око...
Почали обхід.
– Добрий день! – До хвіртки підійшов білястий, наче припорошений борошном, недужого вигляду чоловік. Поміж дрібних рис його обличчя ховалися такі ж дрібні білясті очі, в яких годі було щось прочитати. На вітання озвався тихим але, як здалося Валер’яновичу, напруженим голосом.
– Я брат вашої сусідки Жанни. Оце приїхав підтримати її в лиху годину. Ви ж у курсі, що трапилось?
– Знаю. Борис...
– Господи, що за часи! Люди зникають без сліду. Був чоловік і нема.
– Так. Тяжкі часи.
– І без сліду. Наче крізь землю...
– Так, це страшно.
– Ви його того дня не стрічали?
– Ні. Я його рідко бачив. У кожного своє життя-буття, свої справи...
– Авжеж, авжеж. А так ви з ним не товаришували?
– Та не сказати, щоб аж надто. Просто, як сусіди. Я ж кажу: в кожного своя метушня...
– Так-так. Ясно. Нічого того вечора не чули? Може якийсь гамір на вулиці, абощо?
– Та ні, нічого такого. Я, власне, тоді цілий вечір у хаті сидів, телевізор дивився. Так що...
– Умгу, умгу. Бідна жінка. Залишилася сама, з двома малими на руках. І ця невідомість...
– Так, невідомість...
– Ви вже якось підтримуйте її тут. По сусідському. Знаєте, їй важко.
– Так, звісно, по сусідському... Чого б і ні?
– Ну вибачте. Не будемо вас затримувати. До побачення.
– Та нічого. Бувайте.
Відійшовши на десяток кроків, Валер’янович зупинився й замислено глянув назад:
– Не подобається мені цей чоловічок.
– Це ж чому? – здивувався Олег. – Мужик, як мужик.
– Блідий він якийсь. Нервовий. І найголовніше – нема в ньому співчуття. Словами співчуває, а очі... – Валер’янович зітхнув. – Збайдужів люд. Ну добре, хто там у нас наступний?
Але розгорнуте Валер’яновичем розслідування результату не дало. Жодних слідів, жодних зачіпок, жодної свіжої думки, яка вивела б його на Бориса, або схованку з грошима, киянин так і не відшукав. Цілий день і половину наступного витратив столичний гість на Борисових сусідів. Хтось був на роботі, хтось на городах за містом, когось взагалі важко було впіймати, але киянин познаходив усіх. І нічого. Він ще раз доскіпливо розпитав Жанну, ставив їй найрізноманітніші й найнесподіваніші питання (прагнучи заразом перевірити і її відвертість). Марно. Розмовляв з дітьми – іноді діти помічають те, чого не бачать дорослі, але не цього разу.
Вони ще раз, усі гуртом, найретельнішим чином обшукали хату, все Жаннине господарство, не минули необстеженою жодної комірки та жодного закапелка. Цього разу до обшуку долучилась і сама Жанна й навіть Ванюшко з Ілюшком які, щоправда, не знали, що шукають, для них це була просто цікава гра. Ілюшко знайшов іграшкового пістолета, який вважався безнадійно втраченим, і аж повискував від задоволення, але того, що шукали, не знайшли.
І Валер’янович здався.
– Все! – розвів безнадійно руками. – Я пас! Завтра їду. Час мені вже з’явитися й на роботі. Ех, прощавай Європа! Ось мій телефон, – звернувся до Ріпи. – Раптом випливе щось новеньке – дзвоніть. Якщо, звісно, не впораєтеся самі.
– Фініта! – невесело підсумував Ріпа й розчаровано махнув рукою.
Я спорудив Братові нірку з рукава товстого вовняного пальта в дрібненьку навскісну смужку, але нірка йому не сподобалась. Пальто вологе, як і все навколо. Важкі краплини падають і падають зі стелі, зволожуючи ганчір’я, а потім знову здіймаються догори щільним задушливим опаром.
Мені важко дихати. Часами я просто задихаюсь і тоді, відсунувши вбік манаття, лягаю просто на цементовану підлогу, там повітря, здається, трохи свіжіше. Я кашляю. Щось клекотить і булькоче в грудях, розриваючи їх нестерпними шпичаками, і я знову й знову заходжуся надсадним кашлем. Я кашляю, відвернувшись до стіни. Я не хочу, щоб моя кров’яниста слина потрапила на Брата. Я не хочу, щоб він захворів.
Коли нам опускають їжу (огидною білою наче висотана жила шворкою хтось опускає нам їжу), то спершу їсть Брат, а вже тоді я. Аби він не заразився. Я не хочу його втратити. Він же мій Брат! Буває, нам опускають воду. І я теж напуваю спершу Брата, я наливаю йому в кришечку від пляшки, і лиш опісля п’ю сам.
Сирої нірки в рукаві Брат не вподобав і тому я тримаю його в кишені. Там тепло й затишно. Він там спить. І я відчуваю його тепло крізь тканину. Це так приємно – відчувати чиєсь тепло! Коли Брат спить, я намагаюсь не ворушитися. Буває, в мене клякне рука й увесь бік, але я терплю, я не хочу його турбувати. А коли в нас горить світло – я його розчісую. Нігтями. В мене довгі нігті. І це йому подобається.
Брат. Раніше я ніколи не мав брата. Я навіть уявити собі не міг, яке то щастя – мати рідну душу, маленьку любу істоту, гладеньку й тепленьку; істоту, з якою можна побалакати, якій можна відкрити найпотаємніше. І вона ніколи тебе не переб’є, не спинить, не скаже, що їй набридло, не скаже, щоб ти відчепився й припинив скиглити. І ніколи не бовкне, що ти виглядаєш смішним (навіть не подумає!), а чи жалюгідним. Справжній Брат – він завжди вислухає, завжди зрозуміє і співчутливо зашиється носиком у твою долоню.
Колись я вбив кошеня. Крихітне кошеня з величезними невидючими очима. Воно було завбільшки, як ти. Пробач мені, Брате! Я винен. Я мерзотник. Я нелюд. Нащо я його вбив, нащо? Нема мені прощення. Хіба ти мене простиш. Тільки ти, брате, можеш мене простити, тільки ти! Бачиш, я плачу? Бач? Прости мене!
Я вже не той. Я інший. Я не такий. Ти мій Брат, отже ж і я твій брат. Ми двоє братів. Двоє маленьких сіреньких братів, котрі зігрівають одне одного в цій смердючій вологій норі, яку ми вишкрябали для себе кігтиками та в якій живемо. І немає більше нічого! Ніде й нічого! А нам нічого й не треба! Нам і тут хороше! Нам добре вдвох! Справжній Брат – от що потрібно для щастя, хіба ні? Справжній брат!
А за кошеня вибач. Я добре його пам’ятаю, те звіря. Воно сиділо внизу, в якійсь ямі (чи норі), дивилося на мене і не нявкало. А я кидав на нього камінці. Я його швидко вбив, я добре вмію кидати камінці. А раптом у нашу нору хтось почне кидати камінці? Не бійся, Брате. Я тебе сховаю. Я затулю тебе собою. Я не дозволю тобі загинути. Досить уже, що загинуло те кошеня. А тобі я загинути не дам!
6
Він відкоркував пляшку й присів на ґанок. Звернув увагу, як непомітно призвичаївся останнім часом до пива. Горілки не любив і не пив ніколи, а от пиво...
Сидів, пив холодний липкий до пальців напій і дивився на купу піску, що незвичною дюною біліла за воротами. Це виявилося зовсім нескладно. Він просто вийшов на асфальтівку й зупинив першого ж, який трапився, самоскида: „Треба піску. – Нема проблем, – відповів водій і назвав ціну. – Немає проблем! – відказав він у відповідь. І вже за годину великий і незграбний на вузенькій вуличці КамАЗ висипав біля його воріт купу чистого, мов перемитого, річкового піску. – Будуватись надумали? – поцікавився сусід навпроти, давній шанувальник оковитої. – Знадобиться допомога – кличте!” Він кивнув.
Отже все вирішено. І навіть зроблено перший крок. А перший крок завжди найважчий. Далі піде легше. Принаймні, він сподівався. А слід було щось вирішувати, зважуватись. Адже відтоді минув цілий рік. І цілий рік він чекав. Чекав, що з’явиться відчуття втіхи й задоволення, відчуття тріумфу. Та воно не з’являлося. Здійснилась його багаторічна мрія, мрія виплакана чорними безутішними ночами, вигризена з твердої, зкемляної в клубок подушки, вистогнена тяжким вовчим стогоном посеред порожньої вовчої хати, а задоволення не було. Було тільки бридке відчуття порожнечі. Порожнечі й байдужості. До всього. Він сподівався, він прагнув, він хотів його відчути; як винагороду, як вияв вищої справедливості – втіху й тріумф переможця, але хіба є в житті справедливість? І він нічого не відчував. Лише байдужість. І втому. І порожнечу.
Навколо вирувало життя. Без нього. А він же мав зараз усі можливості, аби влитися в нього, ні – увірватись потужним струменем у самісінький його вир! Почати все з нуля. Настирливо, енергійно. З молодим завзяттям. Він же ще зовсім молодий! Він не знав, як це виглядатиме насправді. Він уявлення не мав, що саме робитиме, але відчував, що доріс до змін, що настав час перекреслити минуле, забути його назавжди, вирвати з корінням, з кров’ю. І – з чистого аркуша! Виїхати звідси, аби ніщо не нагадувало... От лише залагодити деякі справи. Звільнитися з роботи, продати хату (він уже й об’яву дав у газету), ну й пісок. Піщана дюна незвично біліла за воротами. Треба її переносити. Туди. Досить уже жахів. Досить мазохістського самокатування. Насолода від цього не приходить, він знає. Він чекав її цілий рік. Досить...
Жбурнув порожню пляшку в бур’ян і відчинив хатні двері. Не роззуваючись, пройшов до кухні, де вдарило йому в ніс чадом давно не митого посуду й чогось пригорілого, він не пам’ятав чого, на темній засмальцьованій газплиті. „Якось треба поприбирати, – подумав мляво, – раптом прийдуть покупці...” Брудну каструлю відсунув убік і дістав з буфета іншу, не вельми чистішу. Час було готувати щось на вечерю. Він налив у каструлю води з колись білого емальованого відра й запалив газ. Поки грілась вода, начистив картоплі і, відкинувшись на стільчику, байдужо роззирнувся навколо.
Був час, коли все тут сяяло чистотою. Виблискували білими, з квіточками, боками великі й маленькі каструльки, холодно відсвічував нержавійкою череватий чайник (куди він, до речі, подівся?), акуратно стояли на поличці перевернуті догори дном філіжанки та склянки, тьмяно віддзеркалювала світло незаймано-чиста поверхня столу. І поміж усієї цієї чистоти господарювала теж чистенька й теж сяюча Світланка. Завжди акуратна, доглянута, в симпатичному квітчастому фартушку. Його радість, його сяйво і його життя.
Ну чому, чому все це зруйнувалося! Хіба мало він страждав? Хіба мало плакав, заховавшись, аби ніхто не побачив, у глухому закапелку за сараєм? Хіба мало знущалися й глузували з нього однолітки? Хіба не вимучив він собі крихітної дещиці щастя?
Страх. Всеохоплюючий і тягучий. Страх неозорий і нездоланний, ось що панувало над ним тоді, коли інші втішалися лише радістю й захватом, лише задоволенням і приємною втомою від нескінченного дитячого року-дня. Страх перед Борисом. Тоді він, правда, Борисом ще не був. Тоді він був іще Бориском. Сусід, одноліток і однокласник. Бешкетник, забіяка й непослух. Він ніколи не пам’ятав, коли це сталося вперше, коли він уперше злякався Бориса. І тому вірив, що це було завжди. І це таки дійсно було завжди...
Слабенький, хворобливий та сором’язливий Толик ледве не щодня отримував кпини та стусани вуличних розбишак. Аж надто дбайливо вдягнений, зі старанно схованим під товстелезним шаликом горлом, він завжди стояв осторонь дитячих ігор, соромлячись попроситися до гурту.
А Бориско... Варто було тому лише глянути на Толика, як його вже проймав дрож. Він уже знав, що зараз буде чергове приниження, чергове, вигадане Борькою знущання. Сатаніючи від безкарності, Бориско то силував Толика їсти землю в тому місці, на яке він щойно помочився, то змушував ударити когось в обличчя, а потім, регочучи, спостерігав, як той, кого Толик легенько стусонув, дає здачі; міг прийти до Толика додому й наплювати йому в чай.
Настрій у Бориска змінювався миттєво й Толик щомиті очікував від того нових вибриків. Якось Бориско забіг у привокзальний туалет, а Толика попросив почекати надворі (він не пам’ятав, чого вони там опинились – давно було). Не минуло й хвилини, як Бориско вилетів з туалету, мов навіжений і напав на Толика з лайкою та стусанами. А щойно ж перед цим вони йшли собі вдвох і безтурботно теревенили!
Толик не годен був опиратися, не годен був дати відсіч, не годен був звестися з колін і хоча б раз відмовитись виконувати бодай якусь Борьчину забаганку. Толик міг тільки плакати. Плакати, заховавшись у своєму закапелку за сараєм, або накрившись із головою подушкою та плекати жахливі плани страшної і невідворотної помсти. Плани, які, він чудово це усвідомлював, ніколи не здійсняться. Бо він боявся. Завжди. Варто було Борискові лише м’яко й притишено проказати, або гнівно голосно скомандувати: „Толюню!”, як негайно, тієї ж миті, страх паралізовував його волю, підхоплював, де б він не був, з місця й гнав, немов приреченого кролика під гіпнотизуючим поглядом удава, до свого повелителя. Той якось так і сказав: „Ти, Толюню, мій раб. Осознав? ” І це була правда.
Ніхто з ним не дружив і нікому було пожалітись і ні з ким порадитись. Батько зазвичай приходив з роботи „під градусом”, а мати пильнувала лише, аби Толечка був тепло вдягнений та щоб вчасно поїв гарячого. „Толику-у, йди обідати!” – часто линув над дитячим ігровищем її тріскотливий нерівний голос і йому хоч крізь землю було провалюйся від піддражнювань дітвори. А вже Бориско втішався та глумився над „мамійчиком”, як хотів.
Минули роки. Єдина його розрада – книги справили добру службу й він без надзусиль вступив на філфак університету, а Бориска, який став уже на той час Борисом, через рік забрали до армії. Жахи скінчилися. Так гадав він, наївний, тоді, бо не знав іще, що все в житті має власну ціну, ніщо не дарується просто й хіба міг він отримати такий розкішний дар, як спокій і щастя, задурно? Адже за щастя змагаються, а коли він змагався?
Додому він приїхав зі Світланкою. І ніщо, гадалося, не затьмарить його тихого вимріяного щастя, як не затьмарила ні передчасна батькова смерть, ні несподіваний від’їзд матері на Черкащину, до давньої своєї, ще до батька, любові. Бориса не було, залишився після армії десь на півночі, але він за своє щастя не заплатив і Борис повернувся.
Він добре пам’ятає той день. Борис повернувся й усе зруйнував. У найпідліший та найжахливіший спосіб. Як міг тільки Борис. І тільки з ним, Толею, який став уже на той час Анатолієм. Борис повернувся й усе розставив по місцях. Так і сказав, виходячи тоді з хати: „Ти був рабом, ним і залишився. Осознав?” І почекав, поки Анатолій кивне головою.
Звісно, Світланка від нього пішла. А хто б не пішов? Яка жінка зосталася б жити з чоловіком після такого? Він залишився сам і почав мріяти про помсту. Ніщо йому не заважало. Зі школи перевівся на спокійнішу роботу до відділу освіти й увесь вільний час і всі розумові зусилля спрямовував лише на одне – помста!
Спочатку він планував убивство. Згодом вирішив, що просто вбити Бориса буде замало, що слід підготувати щось дошкульніше й жорстокіше, аніж миттєва смерть. Потім настала зима й він постановив перенести здійснення вироку на весну (не любив зиму – дуже мерз), а весною переконав себе, що слід іще почекати, набратись хоробрості та краще підготуватися. Потім...
Найвигадливіші задуми, один страхітливіший за інший, роїлися в його болісній уяві. Він купався в тих задумах, розкошував у них, не квапився повертатися до дійсності та не поспішав утілювати їх в життя. Як і тоді, в дитинстві. Бо боявся. І варто було йому зустріти Бориса, як усі думки про помсту миттєво залишали мозок, наче їх там ніколи й не було, і натомість туди набивалася вата. І в руки, і в ноги. І він знову ставав таким, як і в дитинстві, як і пізніше, як і завжди. Він знову ставав рабом.
Тим часом Борис одружився і їхні зустрічі майже припинились. Хоч і жили поряд, але Анатолій докладав усіх зусиль, щоб не зустрічатися з Борисом навіть випадково, а той, здавалося, залишив його врешті в спокої.
А потім він поїхав на педагогічний семінар і там зустрівся зі Світланкою. Дивно, в його серці нічого не ворухнулось. Наче вона була чужою. Вони сиділи в холодному фойє, він дивився собі під ноги, а вона курила й дивилась теж кудись... не на нього. І слова кидала байдужо, нехотя: „Найсмішніше, що я залетіла. Від нього. Скільки ми з тобою чекали, а тут... Я не знала, що діяти. Страждала. Справді страждала. Хотіла його позбутись, та мама відраяла – дитя ж не винувате. І я залишила, але... воно було так схоже на нього! І з кожним днем робилося схожим усе більше! Я дивилась на свою дитину, а бачила... Це було безумство! І я не витримала, віднесла... Знаєш, воно, певно, відчуло. Залишала дитбудинок, а воно лементувало так, наче його пекло розпеченим залізом. І мене пекло. Довго ще, ох довго, то вже згодом я стала нечутливою... – Ти сама? – спитав він. Вона сприйняла це як недоречність: – А ти як гадаєш? Хіба можу я бути з кимсь? Я, власне, вже й не жінка. Так – безстатева істота. Пиячу втиху з мужиками – в нас у парадному непогана компанія...”
Він їхав додому, дивився в сліпе вікно електрички й відчував, як із темних, наче те вікно, нетрів його душі поволі підіймається відчайдушність. Ні, то були не хоробрість, не рішучість, не холодна усвідомлена звага, ні – то була саме відчайдушність; гарячкова, пекельна, та, що починається з „відчай...” Я зможу, – казав він собі, – зможу це зробити. Саме тепер зможу. Іще рік, іще місяць тому мені забракло б сил, і через місяць знову забракне, а зараз вистачить. Саме зараз...
Планів мав безліч. Викоханих, виплеканих, відшліфованих до дрібниць. Він шліфував їх не один рік. І обрав, як йому видалося, найкращий. І одразу, наступного ж дня, розпочав роботу.
Цеглу купив у сусіда, в того залишилось після будівництва гаража. Залишився й пісок. Небагато, але йому, сподівався, вистачить. „Буряки гниють у погребі, – бідкався співчутливому сусідові, – хочу окрему яму для них спорудити.” Рейки й арматуру на перекриття купив у заготівельника брухту на сусідній вулиці. Там таки дістав і ланцюга. Ланцюг йому сподобався – надійний!
І от каземат готовий. Лаз до бетонованого мішка в сараї ліворуч під стіною. Квадратна ляда стає практично непомітною, варто кинути на неї якусь ряднину. Роботою залишився вдоволений. Уперше збудував він щось власними руками й це принесло втіху.
Вже споночіло, коли до нього долинув голос Жанни, Борисової дружини, та сварила котрогось із своїх хлопців: „Ось зачекай, розбишако, прийде батько – я йому розкажу!” Отже Бориса немає, – його долоні вкрилися потом. – Але той має скоро повернутися – вже пізно. Пізно й Борис ітиме повз його подвір’я – вуличка не прохідна – іншого шляху немає. Все розплановано й розписано. Треба стати біля хвіртки й озватися, а тоді підвести руку...
Борис пройшов заклопотаним кроком, а він стояв неживий і заціпенілий, мов соляний стовп. Не зміг. Не наважився. Раб...
Бухнув навколішки, обхопив голову руками, торкнувся лобом росяного споришу. „Раб...Раб... Невже ти... Згадай... згадай усе... ще раз... Згадай її. Уяви, як вона сидить і дивиться на те дитя... Уяви. А ти ж її любив... Зроби це, або зроби щось собі... І не відкладай надовго... Заприсягнися, що як тільки... Заприсягнися ти, лайнюк!” Нічна роса зволожила штани й дісталась колін. Він підвівся і в цю мить почув знайоме покахикування. Борис. Вертається. Неслухняною рукою штовхнув хвіртку. „Борисе? – Чого тобі?” Підвів руку й пружний струмінь газу вдарив Борисові в обличчя. Той охнув, затулився руками, хапнув повітря. А він розмахнувся й натоптаною піском шкарпеткою щосили затопив супротивникові в скроню. Борис впав.
Наступна мить була найнестерпнішою в його житті. Він випустив шкарпетку, відступив крок назад і зупинився, з жахом чекаючи, що ось зараз Борис підведе голову, зведеться, вхопить його, майже знепритомнілого, за сорочку й притягне до свого, осатанілого від люті обличчя: „Ти що це, раб, намислив!?” Але Борис голови не підвів. Борис нерухомо лежав у вуличному поросі, не подаючи, здавалося, жодних ознак життя.
Анатолій отямився. Слід було поквапитись, поки не нагодився який-небудь пізній перехожий і поки Борис не опритомнів... У наступні півгодини він перетяг важке Борисове тіло через подвір’я, заволік у сарай, опустив у яму та прикував праву руку непритомного ворога до ланцюга. Перш ніж залишити яму, обшукав Борисові кишені: сигарети, химерна запальничка у формі мініатюрного пожежника з вогнегасником у руках, кілька гривень дріб’язку. З задньої кишені штанів не без зусиль видобув щільний паперовий брикет. Розгорнув – долари...
Він стояв і тупо дивився на гроші. Звідки вони? Навіщо? Він же вчинив це не заради грошей, він уявлення не мав... Їх не можна залишати собі, вони неодмінно накличуть на нього якесь лихо, їх напевно шукатимуть. Віддати Жанні? І що він скаже? Чорт, на біса йому ця зайва морока?
Назавтра Анатолій на роботу не пішов. Він сидів над відчиненою лядою й дивився, як його ворог, його демон, його багаторічний повелитель приходить до тями. Удар шкарпеткою виявився либонь засильним і той пролежав непритомним цілу ніч. Анатолій сидів на стільчику й дивився вниз. Поруч стояла поливальниця... Сидів і чекав поки прийде відчуття тріумфу. Тріумфу над поверженим ворогом. Але воно не приходило.
І от минув рік і йому обридло чекати. Шістдесят три тисячі доларів давно, ще тоді, старанно перераховані й складені в шухлядці столика під телевізором були його винагородою за роки страху, сліз і приниження, за Світланку, за все; були його моральною компенсацією. Минув рік і він не дивився вже на них, як на лихо. Він до них звик... На нього чекало нове життя. З чистого аркуша! І тому сьогодні він привіз пісок. А завтра почне його заносити. Він не поспішатиме, це не той випадок. З минулим слід розлучатися спокійно, виважено, так, щоб назавжди. І завтра він почне. Висипле перше відро. Туди. В яму. На нього. Вірніше на те, що від нього залишилося... На його залишки...
В каструльці закипіло і Анатолій поклав туди картоплю. Потім подумав і почистив іще кілька бульбин. Сьогодні було непарне число й сьогодні він варив на дві персони...
– Ш-ш-ш, Братику, розкажу тобі про один випадок, ти тільки щоб ні-ні! Я ніколи й нікому про це не розказував, тобі першому. Ти ж умієш тримати рота на замку? Це сталося дуже давно, я й забув уже було ту оказію, а це бач – згадав. А до чого згадав – не втямлю.
Було мені тоді років шість, я й до школи ще не ходив. Якось надвечір кинулась мама, в мене мама, Братику, тоді ще була жива, а як умерла в мене мама... Стоп, я ж не про те... А про що? Ага – про хліб. Тож кинулась, а хліба нема, ну й послала мене по хліб. Я вже тоді сам бігав до магазину, хоч і малий. А хліб на станції, біля вокзалу продавався, його туди конячкою привозили. Стоїть черга, топчеться, конячку всі виглядають. А коли вона з-за рогу... Стоп, знов я щось не то... Я ж про... ага, про вокзал. Побіг по хліб і хлопчика сусідського з собою гукнув, Толика. Ну, щоб веселіше. Пішли ми на станцію, купили хліба й тут закортіло мені в туалет – край! Та ще й, як кажуть, „по великому”. Дав я Толику сітку з хлібом, тоді знаєш, сітки такі були, „авоськи”… Якось я, згодом уже, натягнув ту сітку Толикові, ге-ге, на макітру, а він... е-е, стій-стій, знов я... Я ж не про те... а-а-а – туалет! Дав я Толику сітку й забіг у туалет привокзальний. А там... Краще б я, Толику, туди не забігав... Там кабінки без дверей були й дивлюся: стоїть в одній дядько, високий такий, мені тоді видалось – аж до стелі. І зовсім голий, тільки на ногах опущені штани. Стоїть лицем до мене, черево випнув і однією рукою там, внизу черева, тримає щось, ніби ковбаси шмат білої, ліверної, та вимахує туди-сюди тією ковбасою. Але ж я знаю, Братику, що то ніяка не ковбаса!
Я вкляк, ноги приросли до підлоги й у роті раптом стало сухо, так, що й язиком не ворухнеш. І нікого більше там не було, тільки ми вдвох! А він побачив мене й зареготався: „Що, малий, подобається? Підійди, потримай – дозволяю! – Я хочу тікати, а ноги наче чужі. А він уже не сміється, а загрозливо так: – Ти шо, малий, не поняв? Підійди, кажу, ближче!” Я мотаю головою, дрижу, з очей сльози, а зрушити з місця зась! І тоді він неквапно, маленькими кроками, зі спущеними штаньми на ногах, рушає до мене й вимахує все своєю „ковбасою”.
Аж тут я нарешті отямився. Прямо з місця, одним скоком, опиняюся на порозі. Ще крок... І раптом знов клякну. Десь там, за спиною, поволі сунучи ногами, наближається до мене, малого, той божевільний голий чоловік, а я зупиняюсь, бо з жахом і огидою (так, Братику, з нестерпною огидою!) відчуваю, як вміст мого кишковика, вивільнившись ураз назовні, повільно стікає ногами донизу. І я в розпачі, я плачу, я не знаю що діяти і, стуливши сідниці, здригаючись від страху й сорому, вичовгую врешті-решт надвір.
Толик дожидає мене під деревом. Мабуть вираз мого обличчя його добряче жахає й він злякано запитує, що сталося. Він нічого не знає, нічого не підозрює. Він навіть уявити не може, яку муку терплю я оце зараз на його очах. Стоїть і безтурботно вимахує моєю сіткою з хлібиною. „Ну чого вилупився, – сичу я на нього, силкуючись утамувати схлипування. – Чого витріщився, придурку? Чого ти на мене дивишся? Ану мотай звідси! – І, висмикнувши в нього з рук сітку, я штурхаю розгубленого Толика в груди. Він відступає на крок і знов зупиняється... Він анібіса не розуміє. – Геть! – кричу я щосили. – Геть звідси! І не потрапляй мені більше на очі!” Він перелякано задкує, потім розвертається й хутко зникає десь між деревами у привокзальному парку.
Зі станції я пішов на ставок. Там я помився й ретельно виправ забруднений одяг. Я, Братику, люблю, щоби в мене все було чисте, я й жінці завжди казав: „Ти мені... мені... щоби прала...” Про що це я? Ага, про ставок. Я сидів у кущах біля ставка, чекав поки висохнуть штани, цокав від холоду зубами й плакав. Я й зараз плачу, Братику. Ти не дивись на мене коли я плачу – я не люблю. Отам я й заприсягнувся, що більше ніколи й нічого в своєму житті не боятимусь, нехай краще мене бояться; і ніхто й ніколи більше не побачить мене... таким. А Толик... Толик бачив. І я йому цього не простив... Ти не дивись Братику, коли я плачу... Не дивись...
А знаєш, я колись малював. Давно-давно, ще до ТОГО. І непогано малював. А тоді якось воно...
У двокімнатній квартирі на сьомому поверсі висотного троєщинського будинку задзвонив телефон. Міжміська.
– Ало!
– Здоров будь, Валер’яновичу!
– Добрий день!
– Це Ріпа дзвонить, з Макарівки.
– Хто? А, так-так, слухаю.
– Тут така морока. Не знаю, може воно нічого й не варте... Словом, чи не міг би ти під’їхати?
– У нашій торішній справі? Хіба нарив щось нове?
– Ну... можливо. Та це ж не телефонна...
– Так-так. Добре. Я приїду м-м-м... либонь післязавтра.
– Тоді шукатимеш мене на базарі.
– Лади!
І знову високий, схожий на відставного військового чоловік легко зіскочив зі сходинки електрички й, ні в кого не питаючи цього разу дороги, рушив за натовпом пасажирів на базар. Ріпу київський гість відшукав в одній із яток, щільно заставленій коробками з бананами, апельсинами та іншими екзотичними фруктами. Господар крутився позад молоденької соковитенької продавщиці в міні-фартушку, удавав, що допомагає торгувати, а насправді просто отримував задоволення від близькості її тіла. Дівчина вправно обслуговувала покупців, встигаючи при цьому ще й віджартовуватись від Ріпиних дотепів та натяків. Угледівши Валер’яновича, Ріпа залишив ятку й вони відійшли вбік.
– Справа така, – почав Ріпа після привітань...
Ванюшко дерся на горіха. Горіх розлогий, тінистий. Однією половиною своєї рукастої крони рятує від полудневої спеки їхнє подвір’я, а іншою – сусідське. Ну зажди, Тарасику-розумнику, – втішався Ванюшко. – Тут ти мене чорта знайдеш! А я тебе бачитиму, звідси ген як далеко видно! А он і Тарасик. Стоїть біля колодязя, затулив очі долонями – жмуриться. Жмурся-жмурся, відійдеш убік, а я з горіха і – біля колодязя, перший застукаюсь! А поки рахуєш – посиджу на гілляці, роздивлюся. Ось тьотя Надя, сусідка, замітає. Така вже чистьоха – цілий день те й робить, що мете. Далі подвір’я Кротів, це їх так по вуличному дражнять, там удома нікого. Далі обійстя дядька Толі; дивний цей дядько Толя – одинак, мовчазний, відлюдкуватий. Он він сидить якраз на ґанку, а що то у нього в руках? Таки звідси до дядька Толі далеченько, та в Ванюшка зір гострий – чим же то сусід бавиться ніби знічев’я, задумавшись? Гм, знайома річ, чорненьке наче й червоне... Та це ж у тата була така запальничка! Точно! Ванюшко неспокійно засовався. Татова запальничка зникла разом із татом, а Ванюшко НІДЕ й НІ В КОГО не бачив більше такої! Чудернацька запальничка, хтозна звідки вона в тата: кумедний пузатий пожежник у блискучому бронзовому шоломі тримає велетенського вогнегасника, з голівки якого й видобувається полум’я. Якось малий Ілюшко хотів дізнатися звідки те полум’я береться й шкребнув гладенький бік вогнегасника гвіздком. Тато трохи гнівався, а от якби ту шкоду вчинив Ванюшко... Стоп! Якщо це татова запальничка...
Смаглявий циганкуватий хлопчик розгублено й безпорадно роззирнувся:
– Ой-ой, ой що ж це воно... ой як же ж...
Йому таки було від чого розгубитись – чималий чорний котяра відчайдушно звивався й жалісливо нявчав, теліпаючись прив’язаним за задню лапку ниткою, котра звисала звідкілясь із гілляки. Малий бешкетник кинувся до перехожого:
– Дядьку, поможіть, відв’яжіть кота, бо задушиться!
– А що ж це ти йому, шибенику, зробив?
– Та я хотів перевірити... цей... ну, вестибулярний апарат! А він...
– Чорт, як же я його відв’яжу, він он який скажений!
– Може нитку перервати?
– ...Бач, не виходить – шовкова!
– А ви спробуйте перепалити. Та скорше! – вигулькнув звідкілясь Ванюшко.
– Та я не палю... А, точно – в мене ж запальничка! Ось... біжіть, юні натуралісти, рятуйте свого піддослідного!
З відсутнім виразом на обличчі Ванюшко дістав з кишені картриджа й мовчки вклав його в простягнуту Тарасикову долоню.
– І не жалко? – співчутливо поцікавився Тарасик.
Та Ванюшко його не чув.
То була татова запальничка...
Він спить. Брат. Я лежу горілиць, а він спить, згорнувшись на моїх грудях і я відчуваю його тепло. Мені затерпла спина й рука в залізному браслеті, але я терплю. Хай спить. Я лежу горілиць із розплющеними очима й дивлюся в темряву. Хоча, не знаю – може вони й заплющені, може вони взагалі витекли, та то дрібниця. Хоч так хоч так – темінь однакова. Вона вічна. Вона лагідна. Якось я зіпсував лампочку й темінь мене полюбила... Я лежу нерухомо. Як Бог. Бог же нерухомий, на біса йому соватись? Я б іще довго так пролежав, якби не кашель. Я терплю скільки є сил, але нестримний вулкан, що булькає в моїх грудях, вихоплюється все ж назовні і я заходжуся безнадійним кашлем. Прости, Брате, я тебе збудив. Зараз викашляюсь і ти знов заснеш. Якщо забажаєш. Де ти? Не хочу, щоб кров і слина потрапили на тебе.
А непогано ми тут облаштувалися, хіба ні? Нам майже не холодно. Маємо на чому спати – хропіти – перд... ой, вибач, Брате, ось я себе по губах – по губах!.. Спати, хропіти та їсти нам дають і забирають „парашу”. Ми геть ні про що не турбуємось! Якби ще не кашель і не кров. Та то дрібня, головне – ми вдвох. Удвох нам класно, нам є про що бубоніти й ми чудово розуміємось. І звіряємо один одному найпотаємніше – між нами немає секретів! От хіба що тьолок нам, ги-ги, не вистачає, потіпах – дійшло? В тебе була колись тьолка, Брате? О! Я їх мав без ліку! Колись із Принцом... Скільки хотів, стільки я їх і мав! Пам’ятаю раз...
Приїхав я тоді здалеку. Там було кепсько, Брате. Дуже холодно й усе слід було працювати. Пахати, вкалувати... розумієш? Я так там вкалував! Якось ми виїхали на вахту, а тут... тут... майстер до мене підходить... Майстер, Брате, це така скотина... якщо буде коли в тебе майстер... Але... стій, я ж не про те... Я... А, згадав! Приїхав я, зійшов з поїзда, мене довго тут не було. Вловлюєш, іду собі, нікого не зачіпаю, лаштуюся почати нове життя. А тут, біля вокзалу, те... ну, той будиночок, на якому „ем” і „же”. Я й... наче мене розрядом пройняло! Братику, така образа! Я собі сподівався почати нове життя, а тут... так... усе, як тоді... І я рвонув до нього. Влітаю до хати, а там вона, нічого, бокатенька така. Ну, пхнув на ліжко – його не було, зробив своє; смішно було дивитись, як вона пручається, а тут і він нагодився, видно з роботи. Вона скиглить, ну йому жалітися, він до мене, а я: „Що? Що таке? Чи не впізнаєш? Не знаєш хто я? Ану цить! І щоб нікому ні звуку. Й затям: ти рабом був – рабом і залишишся. Осознав? – Він, сполотнілий, стоїть, тремтить, белькоче щось нерозбірливо. – Втри йому соплі”, – кажу до неї, та й пішов собі. А чого б я там іще залишався, хіба на вечерю?
Отако. Були, Брате, діла, були... Що? Гадаєш? А таки правда: нам добре вдвох і ніякі потіпахи нам тут не потрібні. Навіть суперб... супермоделі, це я так просто згадав. З ними ж як: втіхи на хвилину, а клопоту!.. Та я ніяку тьолку на тебе, Брате, не поміняю, будь спок! Бо ніколи мені не було так добре, як із тобою. І ні з ким! Скоро нам знову дадуть шамати, Брате, шлунком відчуваю. Цікаво, що воно буде? А як тобі вчорашнє? Мені здається – картопля була трохи підгорена. Та нічого, то дрібниці. Я навіть люблю підгорене. А ти? І ти? Ги-ги-ги!..
7
Це було давно, здається, ще позаминулого літа. Якось... Тато перебував саме тоді в доброму настрої й водив їх із Ілюшком на морозиво. Іноді він влаштовував такі показові прогулянки й усі бачили, який він уважний та турботливий батько.
Вони поверталися вже додому. Ілюшко сидів у тата на кабелках, а Ванюшко дріботів поряд. І розмова тоді повелася в них про дружбу. Ілюшко розказував про свої стосунки з Тарасиком, а тато промовив щось на зразок: дружба дружбою, мовляв, а покладатися слід у першу чергу на себе. І якраз тоді побачили вони сусіда, дядька Толю, той ішов назустріч. Нахиливши голову, він буркнув нерозбірливо привітання й почовгав собі, а Ілюшко спитав: „Дядько Толя твій друг? – А тато відказав, якось дивно раптом зміненим голосом: – Ні – раб...” Ілюшко пропустив незрозуміле слово повз вуха, а Ванюшко запам’ятав. Дядько Толя. Він причетний якось до татового зникнення.
Дядько Толя мешкав сам і Ванюшко ніколи не бачив, щоб до нього хтось приходив. І це вже було підозріло. Щодня мовчкуватий сусід ішов на роботу, а десь о пів на шосту повертався додому й далі вже нікуди не виходив. У вихідні зазвичай теж сидів удома. Все це згадав, а тоді й перевірив Ванюшко впродовж перших двох днів спостереження за підозрілим сусідом, а на третій день наважився ризикнути.
Ще до повернення господаря з роботи хлопчик переліз через паркан (хвіртку господар замикав) і хутенько видерся на стару яблуню, що росла в Дядька Толі на подвір’ї ліворуч, біля паркану. Крізь листя йому добре було видно все довкола. Собаки дядько Толя не тримав і, за відсутності хазяїна, на подвір’ї панувала цілковита тиша.
Скоро з’явився дядько Толя. Спочатку він досить таки надовго зник у хаті й Ванюшка вже було огорнули сумніви: чи не даремно він сидить оце, наче переляканий журавель, на яблуні та чи не краще тихенько злізти й гайнути собі геть. Аж ось дядько Толя вийшов надвір, тримаючи в руках наповнену чимось металеву миску, й підійшов до дверей сарайчика. Відімкнув двері, зайшов усередину. Ванюшко, як міг, випростався на гілляці, але зазирнути до відчинених дверей не вийшло.
– Агов, господарю! – Біля хвіртки стояв незнайомий чоловік у шкірянці. – Є хто вдома?
З сараю визирнув дядько Толя.
– Можна зайти? Перевірка лічильників.
Нерішуче озирнувшись на відчинені двері, господар підійшов до хвіртки й клацнув клямкою.
– Заходьте.
Дядько Толя й перевіряючий зникли в хаті. Хлопчик бачив, як із порогу хазяїн ще раз зиркнув на сарай.
Ванюшко зважився. Він нечутно сповз із дерева й, пригнувшись, щоби його не помітили з хати, хутенько шаснув у гостинно відчинені двері таємничого сараю.
Всередині роззирнувся. Навколо в безнадійному безладі лежали якісь ящики, картонні коробки, порожні мішки, відра та безліч іншого непотребу. Праворуч, біля стіни, стояло щось схоже на занедбаний столярний верстак, а ліворуч Ванюшко побачив квадратний отвір у підлозі, вхід, як він здогадався, в підземне приміщення; і звідти, з тої діри, долинали до нього дивні звуки, якесь невиразне шамкотіння й плямкання. Схоже ніби на людську мову, але зовсім нерозбірливе.
Волосся заворушилося в хлопчика на голові й найжагучішим його бажанням стало негайно втекти звідси якнайдалі, але Ванюшко таки себе пересилив. Повільно, тамуючи огидненьке тремтіння, стиснувши задерев’янілі долоні в кулачки, він підійшов ближче, ближче... Ще... Ще півкроку. І зазирнув до ями...
... – Прибігає до мене Жанна, сполохана, каже: з хлопцем щось, зі старшим своїм. Буцімто промовився той, що бачив батька. Але промовився, буцім, так – невиразно, вночі. А вдень затявся: приснилося, – каже, – й квит. А сам блідий, зляканий. От вона й прибігла порадитись. Намірилися ми з Олегом потрясти малого, то вона де там – як фурія! Не пущу вас, – каже, – до дитини хоч ріжте! Викличте Валер’яновича, йому все розкажу. Він чоловік тямущий, розбере, що до чого, не ви... ну й так далі. От я й бренькнув до тебе. Хтозна, може воно нічого й не варте...
– Так-так, – промугикав Валер’янович. – І що, за звітний рік більше нічого цікавого в нашій справі не відбулося?
– Анічогісінько, – понуро заявив Олег, виринувши раптом десь із-за сусідньої ятки. Його щелепи під неголеною шкірою обличчя ворушилися, щось невтомно пережовуючи.
– Біля себе пригрів. Вантажником, – пояснив Ріпа. І пожартував: – За їжу. – Олег кисло всміхнувся.
– Значить нічого, – уточнив Валер’янович. – Так-так, і що ми маємо? Я так розумію, наша угода залишається в силі?
– В силі, – зітхнув Ріпа.
– Тоді котимо до Жанни.
– Покотимо разом, – заявив Олег. – Після базару.
Ніхто не заперечував.
– Побачиш Жанну – не впізнаєш! – сказав Ріпа, коли їхали на добре знайому вулицю. – Розквітла!
І справді, в жінці, яка вийшла до них із хати, нелегко було впізнати минулорічну, завчасно старіючу, злякану й тонкосльозу Жанну. На порозі стояла справді розквітла, впевнена в собі господиня. Її обличчя геть полишили торішні зморшки й лише в глибинах очей вгадувалася притишена тривога. До хати вона гостей не запросила й ті мусили всістися на лавці біля ґанку. Олегові, якому не вистачило місця, Жанна винесла з хати стільця.
– Дитину мучити не дам! – заявила господиня категорично, попереджуючи посягання відвідувачів. – Воно й так, бідне, розшарпане ходить, здригається. Та й нема їх удома – гуляють десь.
– Так-так, – чи то підтримав Жанну, чи то констатував факт її заяви Валер’янович. – Для затравки я хотів би почути всю історію спочатку, докладно.
– Ну то, – почала жінка, зсунувши з чола пасемко недавно ще брудно-сивого, а тепер, видно, підфарбованого волосся. – Було це днів зо чотири тому. Кинулась я вночі, чую: дитина моя, Ванюшко, кволиться вві сні й бубонить щось. Я стривожилась – він у мене зазвичай тихо спить, це менший, буває, крутиться. Я до нього, а він, чую, балакає: „Раб, раб... то не він... не він... я не хочу... не він... раб... – Я його по голівці погладила. – Синочку, – кажу, – що це тобі, захворів? – А він як схопиться, в руку мені вчепився: – Мамо, – каже, – я тата бачив! – Нічого, – кажу, – синочку. То сон, привиділось тобі – А він: – Ні, – каже, – не сон. Там бачив! – І зиркає кудись за вікно. Ну я його заспокоюю, заснув, а вранці питаю: – Синочку, то ти вночі наче казав, що тата бачив, то приснилось тобі? – Угу, – киває головою, – приснилось. – А сам очі ховає й ходить насуплений, занедужав наче. Питаю, чи не болить щось, а він раптом: – Мамо, – каже, – а ти б хотіла, щоб тато повернувся? – Чого це ти, –кажу, – запитуєш? – Борис, він, знаєте, більше Ілюшка любив. А він знову: – Хотіла б? – Ну що я дитині скажу? – Я б хотіла, – кажу, – синочку, щоби було як ліпше для вас! – Ванюшко мій загнітився й це досі ходить мов неживий. Знаєте, я подумала... а раптом він, Борис... досі... Пішла до ворожки, є тут у нас одна. – Живий, – каже. – І близько він, коло тебе! – То де ж,– питаю, – близько? – Не знаю.” То я це до Олександра... Може ви якось... допоможете... Чоловік усе ж, і батько їм... Але дитину смикати не дозволю!
– Добре, – підвів руку Валер’янович. – Давайте спробуємо зосередитись на словах малого: „Раб. Не він. Не хочу. Я тата бачив. Там бачив. Це не сон...” Гм... не сон... і що це нам дає?
Ріпа з Олегом перезирнулися й знизали плечима. Жанна мовчки дивилась на Валер’яновича.
– Він-не він, – продовжував розмірковувати вголос киянин. Раб – ось єдине слово, котре мене по справжньому зачепило. Подумайте, Жанно, чи не викликає це у вас якихось асоціацій? Чогось, пов’язаного з Борисом? Може котрийсь із його знайомих мав таке прізвисько? А може так дражнять когось із знайомих вашого хлопчика, ні? – Валер’янович глянув на Ріпу з Олегом, ніби спонукуючи й тих напружити мізки. – Може це частина чийогось прізвища? Може щось східне: Мураб, Зухраб... Не мав він знайомих азіатів?
Всі мовчали. Жанна задумливо хитала головою.
– Може сам Борис згадував колись це слово? Раб... раб... Думайте, Жанно. Мізкуйте.
Стиснувши долонями скроні, Жанна сиділа й напруженим поглядом дивилася кудись поза спини „детективів”. На обличчі відбивався плин її думок.
– Раб... раб... раб... Раб! – Вона зненацька скрикнула й аж підскочила з місця. Ріпа від несподіванки мало не впав, а Олег облишив жувати, забувши при цьому стулити рота. – Так, – продовжила жінка схвильовано. – Я знаю цього чоловіка. І це справді близько!
– Ну? – нетерпеливився Валер’янович.
– Раб! – Так Борис назвав якось одного нашого сусіда. Колись, іще до мене, в них сталася неприємна річ. Борис... власне... – Жанна схилила голову, – він зґвалтував дружину того чоловіка, Анатолія. До заміжжя я про це не знала, потім уже сусідоньки прошепотілися. Він тоді ще мене не бив і я не боялась його питати. Я спитала нащо він це зробив. І знаєте, що Борис відповів: „Тому, що він мій раб!” І все. Більше ми цієї теми не порушували. А з Анатолієм, самі розумієте, ніяких стосунків у мене не було. Віталися при зустрічі й усе.
– Ну я не можу! – ляснув долонею об коліно Валер’янович. – Чого ж ви мені раніше, ще торік про це не розказали? Я ж вас розпитував!
Жанна винувато розвела руками:
– Забула. Та й давно то було. Ви гадаєте?..
– Так-так, – збуджено заворушив пальцями Валер’янович. – Гадаю. Я гадаю, що ми знайшли ім’я й ми знайшли класний мотив. Мотив – ось головне! А де він живе, цей Анатолій?
– Далі вулицею, через дві хати від нас.
– Це такий безбарвний чоловічок із відстовбурченими вухами, який ніколи не дивиться вам у вічі?
– Він.
– Він. Я мав, неодмінно мав вирахувати його ще рік тому... Ану розказуйте все, що ви про нього знаєте!
– Ну, живе сам. Розлучений. Тихий, непомітний. Він ніби є тут, на вулиці, а ніби його й немає. І розказувать нічого. Ніколи не чути в нього ні музики, ні взагалі якогось шуму. Оце, правда, кілька днів тому піску привіз, бачили купу? І за ці дні вона, здається, поменшала. Ага, ще я чула від Наді, сусідки, що він буцімто хату збирається продавати. Десь виїздить. У Київ ніби казав, чи що...
– Хату продає! – звів пальця Валер’янович. – Готується робити ноги! Здається мені, – він глянув почергово на Ріпу та на Олега, – це воно!
– Боже! – сплеснула долонями Жанна. Невже це... за те, давнє...
– Ну то чого сидимо? – стрепенувся Олег. – Гайда!
– Охолонь, – спинив його киянин. – Він зараз удома? – глянув на Жанну.
– Мабуть ні. Наче він щодня ходить на роботу.
– Все перериємо й ні біса не знайдемо, – розмірковував уголос Валер’янович. – І він замкнеться: не чув, не бачив! Ми ж не маємо жодних доказів! Краще діждатися, поки прийде з роботи, може поталанить спіймати його на гарячому. Не подобається мені той пісок. Навіщо? Він же хату продає!
– Може якийсь ремонт, перш, ніж прийдуть покупці? – пропустив Ріпа.
– Що, цілу машину?
Олег водив жовнами:
– Чорт, якщо там немає наших бабок – я його вб’ю!
Вирішено було дочекатися поки Анатолій повернеться.
Троє чоловіків сиділи все на тій таки лавочці. Ріпа з Олегом курили, а Валер’янович зосереджено жував гумку...
– Прийшов! – вигукнула схвильована Жанна, яка визирала час від часу на вулицю.
– Заждіть, – зупинив киянин знетерпеливлених піратів, які схопилися було з місця. – Зірветься!
– Вийшов на вулицю, – повідомила по деякому часі Жанна, що не полишала поста біля хвіртки. – Виніс лопату, відра. Ага, носитиме пісок.
– Час! – скомандував Валер’янович. – Він набере відра й піде в двір, а ми слідом. Марудить мене цей пісок... А ти, хазяєчко, посидь удома – хтозна, як воно там...
Нестерпним смородом дихнуло на хлопчика з підземелля, але не це вразило його найбільше.
У глибокій, вбого освітленій ямі, посеред темної купи якогось ганчір’я сиділо страхітливе людиноподібне створіння. Одяг створіння нічим не відрізнявся від того лахміття, на якому воно вивищувалось, і клапті напіврозкладеної тканини рясно звисали з усіх боків потвори. І ще здалося Ванюшкові, ніби він помітив у того створіння на колінах ланцюга, чи то йому лиш привиділося – в ямі було надто темно. В чорних тремтячих долонях створіння тримало ту саму миску, яку заніс до сараю дядько Толя.
Певно щось шелеснуло в хлопчика під ногами, бо потвора враз повільно, наче вкрай стомлено, підвела голову й протнула Ванюшка важким і, як тому здалося, осудливим поглядом очей, кольору яких він не розгледів.
Очі – єдине, що можна було розпізнати на тій скуйовдженій тваринячій голові, з якої в усі боки в’юнилися довгі пасма густого, стуленого в липкі на вигляд китиці, покрученого волосся. Майже все його обличчя (якщо то було обличчя) ховалося за масною чорною бородою, клапті якої стирчали на всі боки впереміж із висохлими залишками їжі та червонястої слини.
Подивившись якийсь час на заціпенілого Ванюшка, створіння знову схилило кудлату голову до миски й хлопчик знову почув його невиразне бубоніння. Лише кілька слів пощастило йому розібрати:
– Їж, братику... шамай... не ковбаса... це не ковбаса... їж... осознав...
Це він – скоріше усвідомив, аніж упізнав Ванюшко батька. Він. Це він такий страховидний, він, колись всевладний і всемогутній, він, якого всі боялись і якому корились; він, який вигнав роздягнену маму взимку на мороз, а Ванюшкові не дозволяв відчинити двері. Це він сидить зараз у цій огидній нестерпнотхнучій ямі, їсть із бляшаної миски і Ванюшка, не впізнає.
Що робити? Побігти, розказати мамі? Чи може нікому нічичирк? Адже все складалося в них останнім часом так добре! І мама почала усміхатись. Ілюшко тільки не слухався – звик малий коритися тільки татовому слову й мамі було з ним важко. Але нічого, вдвох із мамою вони за нього візьмуться, вони його перевиховають!
Але ж це його рідний тато! Хіба не мусить Ванюшко його врятувати? Хіба не мусить побігти й розказати всім, насамперед мамі, про дядька Толю, про цю моторошну яму, про тата? Хіба не заробляв тато гроші, дбаючи про родину та хіба не сутужно їм зараз без татової зарплати?..
Рип хатніх дверей перервав роздуми хлопчика. Дядько Толя з чоловіком, який перевіряв лічильники, вийшли з хати. Вони постояли трохи на ґанку, потім, тихо перемовляючись, пішли до хвіртки. Врешті чоловік у шкірянці зник, а дядько Толя повернувся прямо в сарай. Зайшовши всередину, він підступив до ями і якусь хвилину замислено дивився вниз. Потім узяв відро, котре стояло збоку, обіч ляди, й вийшов із ним надвір.
Затамувавши подих, врісши худеньким тільцем у стіну, Ванюшко стояв за дверима, підглядаючи краєм ока за сусідом і, щойно той вийшов, визирнув услід. Дядько Толя пішов з відром десь за сарай і, скориставшись цим, Ванюшко кулею вилетів з приміщення, блискавкою перетнув подвір’я, перестрибнув через паркан і довго ще біг вулицею, спочатку своєю, а потім сусідською, і ніяк не міг зупинитись.
Серце ледве не виплигувало з грудей, а хлопчикові все здавалося, що ось озирнися – й побачить він позад себе, ні, не дядька Толю, розгніваного тим, що Ванюшко викрив його таємницю; а зустрінеться Ванюшко з важким осудливим поглядом жахливого людиноподібного створіння зі смердючої ями, створіння, яке колись було його батьком.
Згодом, поникавши містом і трохи заспокоївшись, Ванюшко повернувся додому. А вночі його розбудила мама й хлопчик зізнався їй, що бачив тата. Мама не зрозуміла, вирішила, що то було вві сні. Вранці Ванюшко спитав: „Мамо, а ти б хотіла, щоб тато повернувся?” І вона не відповіла. Не відповіла ствердно. Не сказала: „Так!” Відбулася незначущими, порожніми словами.
І він промовчав. Не сказав. Власне, ВОНО... то ж уже був не тато...
Наступного дня неповороткий КамАЗ висипав біля подвір’я дядька Толі велику купу піску...
Це ж не шворка, до якої ми чіпляємо наше відро, ні? Не та в’юнка біла гадючка, що я вже її трохи... чи не трохи... той... починаю боятися! Глянь, Братику, бо я щось погано бачу. Ні, не вона. О, та це ж пісок! Це пісок ллється до нас тоненькою цівкою. Ти хоч тямиш, Братику, що то – пісок? Куди тобі, ти тільки знаєш гидити мені за пазухою, колись дам тобі за це щигля! Пісок...кахи-кахи-кахи... пісок, Братику, це найкраще, що є на світі! Ну хіба ще вівсяна каша. Дивись, Братику, який він м’якенький, який слухняний, не те, що ти. Як слухняно пересипається він із долоні в долоню! Погляди, який він теплий. Він теплий, Братику! Дивись, його стає все більше! Все більше й більше чудового теплого піску! Ха-ха-ха! Ми будемо ним гратися. Як діти. Ти грався коли піском? Ні? І я ніколи. Дурний. Дурний я, Братику, все хотів... чорт, що ж я хотів?.. Хотів довести... що?.. А – пісок! Нумо гратися, Братику! Він такий чистий, такий теплий, так лоскотно занурювати в нього пальці... і долоні... і руки... Так любо, ха-ха-ха! Так класно, ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Кахи-кахи-кахи! Ах-ах-ах! Так... кахи... так... кахи... класно... Братику... Так... кахи...кахи... кахи... ...............................................
Вони увірвались на подвір’я коли Анатолій з двома відрами піску в руках саме заходив у сарай. Троє чоловіків войовничо кинулися вслід і господар побачив їх, коли вони вже були на порозі. Побачив і завмер на місці.
– Хто ви такі? Що... що вам треба?
– Зараз узнаєш, що нам треба! – підскочив до нього Олег і, штурхонувши Анатолія в груди, вигукнув: – Де Борис!? Де Борис, питаю?!
Анатолій впустив відра й відступив назад.
– Ось він, – промовив Ріпа голосом, що враз змінився.
Олег озирнувся. Ріпа з Валер’яновичем стояли біля квадратного отвору в підлозі й дивилися вниз. Облишивши Анатолія, Олег підступив і собі.
Це була яма засипана піском так, що до поверхні підлоги залишалося менше простягнутої руки. А на піску, прямо посеред ями, лежала голова. Вочевидь вона, як і кожна голова, мала тулуб, але його видно не було й складалося враження, що там лежить сама голова. Чорна, вона майже вся була вкрита довгим розкуйовдженим, усіяним піском волоссям, таким густим, що під ним вирізнялися хіба що очі. Широко розплющені, незрозумілого кольору, з червонястими білками очі метушливо зиркали з боку в бік, ні на чому не зупиняючись, і нічого, здавалось, не помічаючи. З того місця, де між волоссям мав би бути рот, чулися нерозбірливі булькочучі звуки, котрі віддалено нагадували кашель.
Поруч, але ніби окремо від голови, лежала рука, яку видно було з піску по лікоть Ні на мить не спиняючись, її долоня гладила величезного вгодованого пацюка, а той лежав, примруживши очиці й сприймаючи пестощі, як належне. Прибульців пацюк не злякався й узагалі не вшанував їх анінайменшою увагою.
– Чорт, що це? – прошепотів Олег.
– Хіба не бачиш? – мовив, ковтнувши слину, Ріпа. – Він...
– Що ти з ним зробив, кретине? – Олег озирнувся до Анатолія.
– А тобі яке діло? – хмуро огризнувся той. – В нас із ним свої рахунки.
– Борисе! Борька, це ти? – Ріпа став над ямою навколішки. – Борисе! – Голова щось нерозбірливо промимрила. – Що? Ти мене впізнаєш?
– Квітка... – ясніше вимовила голова й зайшлась кашлем (рука між тим продовжувала гладити пацюка).
– Що, яка в дідька квітка?
– Квітка без листка, – знову промовила голова, відкашлявшись. – Скельце... скельце-скляночка... таке гарне... червоне... дзень і нема...
– Борисе! – нахилився над ямою Олег. – Де гроші, Борисе? Де мої бабки, в твою перемать!?
– Він бачив, – продовжувала голова. – Бачив, і я... і я, Братику... я ж не боягуз, ого!.. А він... а воно... таке червоне... дзень... об дерево...
Пірати перезирнулись.
– Ізсунувся! – вхопився за голову Олег. – Що робити? – Це питання він спрямував Валер’яновичу, який притримував тим часом Анатолія – той намірився було тихцем вислизнути надвір.
– Ану стоять! – Олег ухопив Анатолія за вузькі груди. – Де гроші? Де вони ти, маніяк шизонутий, де? Бабло, питаю, де? В нього були бабки, де вони?
Анатолій відштовхнув Олега й відступив убік, до верстака.
– Так, – прохрипів важко дихаючи. – Були. Були й нема! Спалив я їх! Спалив! Забирайтеся звідси!
– Триндиш! – просичав Олег і знов посунув до Анатолія.
– Стій! – у тремтячих руках господаря невідь звідки виникла лопата. Його бліде обличчя вкрилося моркв’янистими плямами. – Стій! – він замахнувся. – Кажу ж, чешіть звідси! Нема в мене ніяких бабок. Нема!
– Ану заходь, Ріпо, з того боку, попід стіною, – проказав Олег. – Та не бійся, він сам нас боїться. Маніяки – вони всі боягузи.
Валер’янович стояв ближче до дверей і мовчки спостерігав за подіями. Не так слід було вестися з господарем, не так! Він чудово це розумів, але що міг удіяти? Від побаченого в ямі його самого проймали дрижаки, а що вже було говорити про холеричного Олега!
Ріпа з Олегом оточували Анатолія з двох боків.
– Стій! Спинись, кажу! Не підходь! – Анатолій відступив крок назад і вперся спиною у верстак. – Стій!
Вони кинулись на нього одночасно. Господар замахнувся лопатою... І саме цієї миті Олег, наступивши на щось ногою, хитнувся... Певно увесь свій відчай, увесь невимовлений біль за роки страху, за марні надії, яким не судилося збутися, вклав Анатолій у той єдиний несамовитий удар. На повторний у нього не вистачило б уже сил, але повторний удар не знадобився. З огидним тріскотом врізалась лопата в Олегову голову, розкраявши її мало не навпіл. А Ріпа продовжував рух. Щосили в’їхав він головою супротивникові в груди, той не втримався, спіткнувся об якийсь ящик, вдарився скронею в ріжок верстака... Обидва тіла, Олега й Анатолія, впали на підлогу майже одночасно...
Все сталося миттєво. Ріпа, який гепнувся був разом з Анатолієм, підвівся на ноги. Валер’янович, обережно переступивши через закривавлене Олегові тіло, нахилився над господарем. Зі скроні Анатолія сочилась тоненька й зовсім не страшна цівка крові. Але він не дихав.
– Готовий, – виголосив діагноз киянин і глянув на Ріпу. Той стояв, прихилившись до стіни, й машинально обтрушував штани.
– Обоє, – голосно прошепотів, ковтнувши слину. – Вшиваймося звідси, Коломбо, та хутко! Бо як застукають менти...
– Цілковито з тобою згоден, – кивнув Валер’янович, – саме час линяти. А гроші... – він озирнувся на розпростерте біля верстака тіло. – Може справді він їх спалив, цей неврастенік. Дійсно кажуть: у тихому баговинні...
Вони були вже за порогом, коли нагадала раптом про себе голова.
– Братику! – заверещала вона зненацька тонким, зовсім не схожим на Борисів, голосом. – Не дам!.. Братику!.. Не дозволю... Кахи-кахи... – Голова закашлялась і було чути, як клекотить щось і булькоче в ній, наче в глечику. – Не дозволю... кахи... нікому... нехай уже кошеня... кахи... кошеня...
– І не шкода твоєму дядькові кидати Богуслав?
Дві дівчини, одна – струнка білявка, власниця широко розплющених, сповнених дитячої безпосередності, зелених очей, а друга – кароока, зграбніша та смаглявіша шатенка з уважним, навіть нахабним поглядом, повільно йшли вулицею, ретельно звіряючи номери будинків з газетою, що її тримала в руці смаглява.
– Ні, Лесько, не шкода, – мовила кароока у відповідь. – А чого там шкодувати? Що він має в Богуславі? А в Макарівці станція, гарну роботу пропонують. Добре там, де платять!.. Так, ну де ж воно? Ага, ось двадцять другий, а це вісімнадцятий. Бач – і хвіртку відчинено, заходьмо!
Одна за одною, тихенько, дівчата прослизнули на подвір’я.
– Обережно, – прошепотіла Леся. – Може тут собака!
– Здається немає, – відповіла Марина. – Ей, хазяїне! Чи є хто вдома? Ми за оголошенням! Гм... тиша. Дивись: не замкнуто. Може сплять? Ану зайдім. – І не дожидаючи згоди подруги, Марина зайшла в хату. Нерішуче потупцявши на порозі, Леся ступила слідом.
– Прикольний тут у них звичай – чешуть із дому й хату не замикають. – Марина обійшла всі кімнати й ніде нікого не знайшла. Мимохідь вона, ніби ненароком, прочинила двері шафи у спальні, обережно, пальчиком, відхилила дверцята меблевої стінки, зазирнула до шухляди письмового столу, що стояв у великій кімнаті, та до маленької шухлядки під телевізором.
– Маринко! – перелякано зашепотіла Леся. – Що ти робиш?!
– Цить! – шикнула на неї Марина, дістаючи з шухляди чималенький пакунок. – Мовчи!
– Нас застануть! – аж тремтіла Леся. – Припини!
– Глянь! – Марина розгорнула пакунок і вони побачили тугі брикетики сто і п’ятидесятидоларових купюр.
Леся мало не зомліла:
– Маринко! Кинь, кинь його к бісу!
– Мовчи, дурна! Такий шанс буває раз у житті! – Марина рішуче пхнула пакунок собі в сумочку й взяла тремтячу Лесю за лікоть. – Змиваємось!
– Ой Маринко!..
– Тихо! Виходимо й спокійно мотаємо собі геть. Ясно? А дядькові я скажу, що хату вже продали.
Як і досі на подвір’ї було порожньо. Дівчата неквапом вийшли з хати (Леся поривалася дременути щосили та Марина її притримувала) й попрямували до хвіртки.
– Толику-у-у! – долинув до них раптом десь іззаду дивний, писклявий і водночас ніби приглушений голос. – Толику-у-у... ха-ха-ха... ги-ги-ги... Іди обі-і-ідати!..
Тепер уже й Марина не втрималась і дівчата щодуху кинулись геть...
2002 – 2005р.