розкинувши руки над прірвою. частина 3
Курінний — 19/06/2010 - 22:34
Збірка: розкинувши руки над прірвою
Юля
Корови за вікном, фарби й неподатливий пластилін.
Скільки нових вражень! Поїзд! Уперше в житті їхала вона в справжньому поїзді! Як цікаво ле-жати на верхній полиці та дивитись у вікно! Там села й містечка, пагорби та долини, прудкі авто на дорогах і непорушні рибалки на берегах річок; трактори на полях і тітоньки з пиріжками, булочками, тортиками, насінням і ще хтозна-чим на перонах станцій. Там чорнобривці на доглянутих пристан-ційних квітниках і годинники на вокзальних стінах, далекі сапфірові ліси, лункі мости над вузеньки-ми іграшковими річечками й корови на луках побіля тих річечок; і жінки, що понахилялися з сапами на городах, і дядьки на велосипедах… А скільки принад у самому вагоні! Суворі провідниці в гарних костюмах з погончиками, якісь загадкові труби попід стелею, ручки, крани… А як захоплююче в ту-алеті! А скільки цікавих людей їхало з ними в поїзді! Це сивий дідусь з бородою (таку дівчинка досі бачила тільки на малюнках і по телевізору), високий ставний чоловік у костюмі й сорочці з крават-кою, галаслива родина темнооких людей, що розмовляли незнайомою дівчинці мовою, та дві балаку-чі тітоньки, що торохтіли безупинно годину за годиною, а ще неголений дядько в пом’ятій одежі, котрий голосно викрикував незрозумілі їй слова, й кицька з блакитними очима, яку віз із собою хтось з пасажирів...
І все це їй негайно кортілося намалювати!
А потім був красивий старовинний вокзал, людні, гамірні вулиці міста й тиха, таємнича, затіне-на квартира з вузькими вікнами та високою стелею на другому поверсі теж старовинного, з витіюва-тим фасадним ліпленням, будинку. „Це твоя майстерня. Тут будеш і спати, й працювати. Ось інструменти. Пензлики тримай вимитими. Це готове заґрунтоване полотно. Вмієш малювати на по-лотні? Ні? Нічого, я покажу, ти швидко навчишся. Ось етюдники, фарби. Влаштовуйся, знайомся, це все твоє. Звикай, а я піду, змудрую щось на кухні. Зголодніла?”
Роззираючись на всі боки, дівчинка розгублено хитає головою...
– Ні, Юлечко, ці мазки накладай щільніше. Уяви, що ти несеш важке цеберко з водою, і тобі треба якнайскоріше його вихлюпнути. Бо нести важко! Ну, починай, вихлюпуй!
– Я ж я витрачу багато фарби!
– Фарби не шкодуй, не думай про неї! Думай, що ти хочеш відтворити, і про відеречко з водою. Отак, отак!
Юля накладає важкі сочисті мазки, тьотя Ада втішена. Але дівчинка хотіла показати цей буди-нок у димному ранковому серпанку, коли він ніби пливе в густому вогкому, аж глейкому на дотик, повітрі, – в місті часто йдуть дощі; а будинок виходить якимось уземкуватим і вгрузлим. Ось це тре-ба прибрати, тут ледь-ледь позначити тонким аквамариновим доторком…
– Ні, Юлечко, ні! Чому це в тебе каміння блакитне? І так невиразно…
– Чого ви мені перебиваєте? Мама мені ніколи не перебивала!
Адріана відходить, дратливо бгає губи. Ні, Юля – не Софійка, – вже зрозуміло. Та чи можна цьому зарадити? П’ятирічне дитя, яке не уявляє, що таке школа, стиль. Безсумнівно талановите, про-те будь-який талант потребує обробки, вишколу! Тільки генієві ніяке огранювання не потрібне, та де вони, генії? А це – плавкий, податливий пластилін, бери й ліпи, не гай часу! Вона таки видобуде з-під цієї незугарної зовнішньої шкаралущі свою неповторну, витончену Софійку! Сформує, виліпить і, як Пігмаліон, вдихне життя в своє твориво! Інакше, чого було починати?
– Ну добре. Цей ескіз допрацьовуй, як знаєш, а тоді я тобі дещо покажу.
Увечері Юля засинає й гадає: а чи добре їй у тьоті Ади? Дівчинка має все, що захоче, володіє робітнею, як справжня майстриня, має чудове професійне приладдя. Тьотя Ада не дорікає дівчинці, що та розтринькує багато фарби, олівців чи паперу, не бідкається, скільки доводиться витрачати на Юлине малювання грошей, як це робила мама. Але… Тьоті Аді не подобається, як вона малює. Мамі подобалось, і тьоті Наді подобалось, а тьоті Аді – ні. Хоча... мамі було байдуже: малює, то й малює, аби шкоди не робила. А тьотя Ада хоче, щоб вона не просто бавилась, а вимальовувала так, як хоче вона, тьотя Ада. А Юля звикла малювати, як захоче сама. І тьотя Ада гнівається – оце недобре. То чого ж більше, хорошого чи поганого? Дівчинка не встигає вирішити це питання – її очі заплющу-ються…
Гол престижу, надія на жовтодзьобиків та Ромчині сумніви.
Букет повертався з побачення. Класно згайнували час. Красуня Оксана виявилась ще й компа-нійською дівчиною, і хлопець мав усі підстави для безсумного настрою. Звісно Оксана не... але не слід думати про те... Класно розім’ялись на дискотеці. Букету було в кайф ловити заздрісні погляди знайомих і незнайомих парубків. Потім вони довго швендяли нічним містом, цілувались до одуріння під пахкими липами, теревенили й реготали від його студентських анекдотів. Відчувалось, що Окса-на не проти просунутись далі добропристойних цілунків, але він не квапився. Ніколи не псував собі насолоди невимріяними, непідготовленими перемогами, не квапився зірвати недоспілий плід. Адже очікування свята набагато миліше за саме свято!
Ішов порожнім нічним містом, насвистував якусь музичку, і раптом, повернувши вже на свою вулицю, побачив, як від стовбура лапастого каштана, що ріс під парканом, відклеїлась темна загроз-лива постать. „Ну от, а вечір був таким кльовим! – подумав з досадою. – Зараз попросить закурити, а потім з’ясується, що я колись кревно образив його меншого брата…”
– Ну як тобі Оксанка? В подобу?
„Чорт, боксер! Це ще гірше! Проти нього в мене шансів – нуль!”
– Та нічого. А що?
– Зараз я тобі покажу „що”! – Боксер насувався загрозливо й невідворотно, як танк важкого, або принаймні середнього класу.
Букет відступав до протилежного паркану. „Тікай! – боязкою ящіркою шаруділа підленька дум-ка. – Однаково ніхто твого героїзму не поцінує!” Але інша думка стримувала: „Ні, негоже. Я ж не шмаркляк який-небудь. Чому бути, того не минути. Хай там що, а свій гол престижу я таки заб’ю!”
– То як вона тобі, га? – боксер підступив уже зовсім близько. – Фігурка як, нічого? А цицьочки, га? Вже облапав?
Від першого бухана Букет відхилився, встиг іще й затопити кулаком кудись у невиразну білу плішину, що виникла на мить поруч, а потім… Спершу стоячи прикривав руками обличчя, тоді впав; далі вже не відчував окремих гепанів, бо удари й біль злилися в нескінчену, яскраво-білу, з іскристи-ми, калиновими вкрапленнями, муку. А згодом вщухла й вона…
На спішне засідання вітрогони посходились до Северина. Стали оддалік хати, на невеличкому вигоні, де мешканці тихого кутка зазвичай прив’язували кіз:
– Ну як він? – спитав Северин у Ромки, – той щойно примчав з лікарні.
– Краще. Вже перевели з реанімації в палату. Прийшов до тями. Хоча краще ненабагато: пола-мане ребро, вибиті зуби, струс мозку й ще щось із внутрішніми органами, я не запам’ятав. Мати біля нього. Плаче…
– Ти з ним балакав?
– Трохи. Довго не дають. Підбадьорив.
– То він сказав хто? – окреслив Антон питання, яке цікавило всіх чи не найбільше.
– Ні. Каже: якісь чужі задираки. Хоча, може просто не хотів говорити при матері.
– Треба взнати доконче! – промовив ватажок. – Ніхто не має права просто так товкти вітрого-нів!
– Я побазарю з жовтодзьобиками, – озвався Корозія. (Чудовий свіжий синець прикрашав його рябу фізію). – Хтось щось та знає…
– Зло треба покарати! – продовжив Северин. – І воно буде покарано!
– А раптом того зла виявиться ціла банда? – з сумнівом (більше сам до себе) промовив Ромка.
– Байдуже. Впевнений – спосіб знайдемо. Може, це буде просто ще одна витівка вітрогонів!
Стілець і песик, мамині очі та два журних погляди за вікно.
Вночі знову йшов дощ. Крізь сон Юля чула, як він тарабанив по широкому бляшаному підві-конню, а окремі великі краплини, певно зірвані звідкілясь вітром, глухо гупали в шибку, наче вахла-куваті травневі хрущі.
Але вранці її розбудило сонечко. М’якеньке, лагідне, ніби випране нічною дощовичкою, воно весело заглядало до майстерні крізь рожеві портьєри й обіцяло дівчинці пречудовий день. Зараз сюди зазирне тьотя Ада, перевірить, чи Юлечка вже прокинулась, поцікавиться, як спала та похвалиться зготовленим для неї поживним і смачним сніданком. Певно знову гречана каша з маслом і котлет-кою. Після сніданку вони вийдуть на обов’язкову щоденну прогулянку, тьотя Ада триматиме дівчин-ку за руку, й вони поволі рушать до розташованого неподалік невеличкого скверика. „Це Юлечка, – пояснила якось тьотя Ада незнайомій жінці, яку вони стріли дорогою, – донечка моєї двоюрідної сес-три.”
А після прогуляння – до роботи! Кумедного песика бачила Юля учора в скверику, а ще кумед-нішим був господар собачати – дрібненький лисий чоловічок, який невпинно бігав удвох із песиком, іноді навіть того випереджаючи. От би їх намалювати!
Відчиняються двері й до майстерні входить тьотя Ада:
– Прокинулась? Вставай, я зготувала таку смачну гречану кашу з маслом і котлеткою!..
Юля сидить за столом і працює. Тьотя Ада загадала їй намалювати стільця. Дівчинці зовсім не хочеться малювати стільця – це нецікаво! Їй хочеться змалювати того потішного дядечка з цуциком, але вона бачить, що тьотя Ада супиться й малює стільця. Малює неохоче, без натхнення, тому сті-лець виходить якимось похиленим, кривоногим, дівчинка дратується, невдоволено озирається на тьо-тю Аду, але тій, на щастя, треба кудись іти, й вона лишає Юлю саму:
– Малюй, тренуйся. Починати слід з простої натури. Я повернусь, і ти похвалишся своїми успі-хами.
Аякже! Ледве за тьотею Адою зачиняються двері, дівча відсовує аркуша з осоружним стільцем вбік і кладе перед собою чистого.
Юля вже розуміє, що тьотя Ада ніяка не фея, а звичайна жінка, але яке це має значення! Тут є все для малювання, а це, переконана дівчинка, – головне. І той сон, Юля ж його не вигадала. Й він справдився…
Тьотя Ада повертається аж після обіду. Кумедний дядечко з песиком безтурботно гасають на-ввипередки між гладенькими стовбурами розкошланої горобини, малюнок променить безжурністю й грайливістю, але зовсім інший настрій у вузеньких скалках-очах за холодними скельцями окулярів господарки квартири.
– Що це таке?
– Песик…
– Який песик? Я тобі що загадала? Де виконана робота?
– Яка робота?
– Стілець, дідько його забирай! Намалювала?
– Ні…
– Ні? – Кумедний собачка з кумедним дядечком рвучко бгаються в тонких мармурових долонях тьоті Ади, і, зібгані, шматуються на клапті нервовими безжальними рухами.
Дівчинка злякано мовчить. Мама ніколи не рвала її малюнки. Навіть, якщо вони мамі не подо-бались…
– Затям, дитино: в цьому домі слід виконувати все, що я накажу. Все! Непослуху не стерплю! Моя Софій… – жінка затинається на півслові й продовжує: Та зрозумій же: тобі треба вчитись! Ти маєш здібності, але під них необхідно підвести школу, навички, знання! Інакше нас ніколи нікуди не візьмуть, і ти ніколи не виконаєш серйозного задуму!
Юля нічого не розуміє. Похиливши голівку й машинально виводячи щось на долоньці олівцем, вона тихо хлипає. Мама ніколи не говорила їй незрозумілих слів і сварила тільки тоді, коли дівчинка малювала на шпалерах…
– Я хочу до мами…
– Е ні, малятко! Зворотного шляху немає. Ми з тобою йтимемо тільки вперед. До кінця! До пе-реможного! – Якби дівчинка підвела голову, то побачила б, яким гарячковим вогнем палають у цю мить очі її „феї”. – Ми ще подивуємо світ! Тільки треба працювати. Наполегливо, щоденно, до само-забуття! Нумо, годі слинити. Сідай за роботу. Стілець нікуди не подівся!
Минають дні. Юля викреслює стільці, кулі й піраміди, перемальовує з великого кольорового альбому репродукції всесвітньовідомих картин. Вони нудні й незрозумілі. Потай від тьоті Ади дівчи-нка малює по пам’яті маму. В неї легко виходить добре знайомий овал, який обрамлює копиця гарно-го хвилястого волосся, пухкі мамині губи, невеличкий прямий ніс, от очі… Які вони… зараз? Мабуть засмучені. Напевно засмучені. Ніколи ще дівчинка не малювала сумних очей, вийде в неї чи ні?
Папір. Відколи Юля тут, вона малює на іншому папері, не такому, як удома. Тьотя Ада якось його називала, але дівчинка, звісно, не запам’ятала. Це гарний папір, але мама на ньому видається якоюсь… далекою. Та й очі мамині на цьому папері не виходять. Їй би ті сіренькі домашні аркуші. Юля впевнена, що на них і мама вийде домашня. Може, в цій великій майстерні знайдеться й такий? Вона ще не все тут обстежила.
Дівчинка роззирається. Праворуч від її робочого столу – допоміжний столик для приготування фарб, далі мольберти, стелажі для полотен, полиці для щіточок, фарб та іншого художницького при-ладдя. Ліворуч, під стіною, ближче до вікна, її ліжко, а далі – дві височезні масивні шафи, одна з су-цільними дерев‘яними, інша – з заскленими дверцятами. Юля підходить до заскленої, відчиняє. Скільки паперу! Рулони, теки, просто складений стосами папір. Бере кілька аркушів з одного зі сто-сиків. Це все малюнки. Певно тієї Софійки, про яку згадувала тьотя Ада. Малюнки непогані, та мале-ньку художницю вони не цікавлять. Дівчинка просто шукає чистий папір. Перебирає стосики, зазирає до тек… Є! Малюнки в цій теці виконані саме на такому, потрібному їй, „домашньому” папері. Мо-же, між ними знайдеться й чистий аркуш? Юля нетерпляче перегортає змальовані листи: портрети, краєвиди, люди на вулиці, вершники… Ось! Майже чистий аркуш, лише в кутку кілька переплутаних зигзагоподібних ліній, що розбігаються в різні боки від якоїсь мудруватої закорючки. Нехай! Дівчин-ка швиденько сідає до столу й захоплено поринає в роботу…
– Що це в тебе?
Ну от, попалась! Юля аж здригається. Вона зовсім не чула, як увійшла тьотя Ада.
– Це? Мама…
Але тьотю Аду цікавить не зображення.
– Де ти взяла цей аркуш?
– Отам, у шафі.
– Що? Господи Ісусе! Це ж Софійчин автограф. Боже, це „Денні сни” – одна з найкращих її ро-біт! Ах ти ж, маленька негіднице! Мало того, що сама нічого не можеш, то ще й нищиш роботи моєї Софійки!
Вузькою мармуровою долонею тьотя Ада боляче б’є дівчинку в обличчя. Юля хапається за що-ку, з очей дрібною вервечкою котяться сльозинки.
– Не смій тут нічого мацати! – тьотя Ада гнівно тупотить ногами, її рука знову здіймається вго-ру. Дівчинка злякано відсахується.
– Не смій навіть торкатися до святої пам’яті моєї незабутньої Софійки! Ти її не гідна! Ти не Софійка! Ти інша. Бездарна, тупа й лінива дитина! Нащо я тебе сюди привезла? Господи Ісусе, ти ніколи не станеш такою, як вона!
Дівчинка нічогісінько не розуміє. За віщо її б’ють, за що гніваються? І від нерозуміння їй ро-биться ще страшніше.
– Я хочу до мами, – схлипує вона, відступивши про всяк випадок подалі. – Відвезіть мене до мами!
– До мами? – перепитує жінка? До якої мами? Твоя мама – це я, втямила?
Юля зиркає на злощасний папір, що так і лежить на столі. Там – мама.
– Ні! Ви не мама! Ви погана, зла фея! Я хочу до мами! Мама мене любить, а ви ні!
Дівчинка схоплюється з місця, оббігає господиню й мчить у коридор…
– Стій! – лунає ззаду.
… Підбігає до вхідних дверей, відчайдушно торгає важку литу ручку, що бовваніє в дівчинки над головою, крутить тремтячими пальчиками замок.
– Стій! – жорстка, ніби дерев’яна, рука хапає Юлю за комір, відриває від дверей і тягне, наче якогось лантуха, вглиб квартири.
– Я – твоя мама, зрозуміло? Нема в тебе іншої мами, тільки я! Я!..
Вузеньке кухонне вікно виходить в тихий, затінений липами дворик. Щойно знову прокапав дощ, і листя на деревах виблискує, ніби лаковане. Адріана стоїть біля відчиненої стулки й дивиться надвір похмурим, збайдужілим поглядом, а скельця її окулярів поблискують, наче двійко мокрих ли-пових листків.
То були останні Софійчині дні. Дівчинка лежала під крапельницею, безкровна, змучена, позба-влену волосся голову прикривала біла намітка. Вони обидві знали, що це край, але ні донька, ні мама не наважувались говорити про смерть вголос.
– Мамо, – тихо промовила якось Софійка. – Як гадаєш, чи може один майстер завершити те, що не закінчив інший?
– Чому ні? – вона з усіх сил намагалася говорити спокійно. – Відомі такі випадки.
– А задуми? Коли є тільки задуми, мамо? – Очевидно, для Софійки це було надзвичайно важли-во. – Хіба можна відтворити на полотні чийсь задум?
– Гадаю, що можна, – відповіла вона твердо, хоча зовсім не була в цьому переконана. – І додала тихо: Розкажи мені про свої задуми...
Вітер струснув важке вологе липове віття й кілька холодних краплин торкнулося її обличчя. Ні, це не Софійка. Й ніколи нею не стане. І не малюватиме, як Софійка. Це зовсім чужа дитина, до якої в неї, ясна річ, немає ніяких материнських почуттів. Нащо вона її сюди привела, для чого викрала? Во-на що, з глузду спала? Що буде далі? Хоча це її майже не цікавить. Все, що мало хоч якусь вагу, ли-шилось позаду. В „учора” залишилась Софійка, щасливе, впорядковане й підпорядковане великій меті життя – воно там, на Личаківському, під двометровим шаром ґрунту. А всіляке переселення душ – нісенітниця! Казочки для охоплених відчаєм…
Треба кінчити якось цю безглузду історію, – думає вона втомлено й відходить від вікна.
Вікно Юлиної майстерні виходить на вулицю. Дівчинка стоїть, поклавши кулачки на підвікон-ня, а підборіддя на кулачки. Щойно пройшов дощ, і листя на деревах вабливо переливається в свіжо-му сонячному промінні.
Біля будинку стоїть великий вантажний автомобіль („фура” – казала тьотя Ада), дівчинка вже знає, що в сусідньому під’їзді живе водій – „далекобійник”, іноді він залишає вантажівку на ніч пря-мо на хіднику. Кабіна фури яскрава – жовтогаряча, а тент – чорно-синій. Далі по мокрій, вимитій дощем асфальтівці, шарудять колесами різнобарвні автомобілі. Навпроти – будинок, який вона вже малювала, збоку біля будинку магазинчик, біля якого інколи зупиняються авто. Дівчинка мовчки спостерігає за автомобілями, перехожими на хідниках, горобцями, як ті купаються у воді на тенті вантажівки. Сльози на щічках вже висохли, але вперше в житті дівчинці не хочеться малювати…
Букетів кашель, агентурні дані й Ромчина ініціатива.
Пасажири київської електрички, що саме прибула до перону, вихлюпнулись з її нутрощів бур-хотливим живим потоком, і ті, хто проходив повз відчинені вікна привокзального бару, чули, як ли-нула звідти музика гурту „ДДТ”. Це могло означати одне – у вітрогонів нарада. Троє юнаків всілися за останнім столиком і Северин почав запитанням:
– Чому, чому він не каже – хто? Я ж по очах бачу, що знає!
Сьогодні вони були в лікарні – відвідували постраждалого. Букет тримався стійко, намагався жартувати, хоч виглядав не дуже. Зовнішні, як він казав, урази потроху затягувались, а от внутрі-шні… Нападники, чиїх імен він не знав, чи не хотів називати, повідбивали там йому щось усередині, Букет кашляв, спльовував рожеву слину в навмисно поставлену для цього бювету й тримався рукою за груди. Наполягав, що імен хуліганів не знає, але дивився вбік і взагалі говорив на цю тему неохо-че, використовуючи будь-який привід, аби перекинути балачку на інше.
– Може сам винен, – висловив припущення Антон. – От і не збирається мститись, в принципі.
– Або навпаки, – сказав Ромка. – Хоче порахуватися без нашої допомоги. Та й без втручання „органів”.
До бару вбіг Корозія й, захеканий, впав до столу:
– Взнав! Пацани чули, буцімто Мишко-боксер нахвалявся, що більше до його Оксани ніхто не підступиться. Провчив, мовляв, одного!
– Точно! – стрепенувся Ромка. – Пам’ятаєте, Букет іще згадував якось, що завів нову подругу – Оксану?
– Отже, боксер, – напівзапитав-напівствердив Северин.
– Боксер! – погодився Антон. – В принципі, „почерк” боксерський!
– А хто ж іще міг зробити з Букета таку відбивну! – вигукнув Ромка. – Підстерегти козла та від-духопелити тлумом. Аби закостогримів потім у ту саму палату, що й Букет!
– На сусіднє ліжко! – сподобалась ідея Корозії.
– Доцибався наш Букетик! – скрушно хитнув головою Северин. – Ну, хай там що, а та Оксана ж боксерові не жінка. З ким хотіла – з тим пішла. То що конкретно вирішуємо?
Рішенням було влаштувати боксерові те, що він учинив Букетові. Корозію відрядили шпигувати за противником, з’ясувати де живе, де буває, кудою ходить, коли повертається й подібне. Інші ж віт-рогони розійшлись по домівках, поновлюючи в пам’яті усі відомі їм прийоми єдиноборств.
Наступна зустріч відбулась на третій день. Прикрашений величезною сизою гулею, Корозія об-біг усіх і кожного повідомив, що сьогодні боксер іде на день народження до приятеля й вертатиме додому рівно об одинадцятій вечора.
– А як знаєш час? – здивувався Северин.
– Агентурні дані! – незворушно запевнив рудавий.
Северин оголосив збір.
Хлопці сиділи на лаві біля чийогось, затіненого яблунями, обійстя й чекали. Антон намотував на кулак правиці шкіряного паска, Северин і Ромка розминали долоні повільними, зосередженими рухами хірурга перед відповідальною операцією. Корозія, якого брати не хотіли, але який учепився кліщем слідом, грався з мишкою. Її біленька цята дивно відсвічувала в перлистому місячному світлі.
– Наскочимо всі зразу, з трьох боків, – вкотре настановляв товаришів Ромка. – Поодинці він нас однією лівою повкладає!
Хлопець трохи нервував, і йому необхідно було щось говорити для заспокоєння.
– Не повкладає, – погрозливо запевнив Северин. – Сьогодні не його день!
– Одинадцята, – глянувши на годинник, повідомив Антон.
І саме цієї миті почулись голоси.
– Він! – тихо промовив Северин.
– А я що казав! – голосно зашепотів Корозія. – ЦРУ відпочиває!
– І не сам.
– З дівкою.
– Нічого. Соратниця підожде.
Лава ховалася в тіні гіллястої яблуні, що перекинула віття через паркан, тому розгледіти хлоп-ців було важко. Натомість вони вже скоро побачили боксера, який наближався до них, ідучи середи-ною заллятої місяцем вулиці, й обіймаючи рукою дівчину. З його незв’язної мови та непевної ходи було зрозуміло – „під газом”.
– Нехило відтягнувся на іменинах! – зловтішно процідив Антон.
Попідводились.
– Це Оксана? – тихо спитав Северин.
– Ні, – шепнув Корозія. – Та, здається, трохи вища. Класна дівка. Родимка така прикольна на щічці.
– Родимка?.. – затнувся Северин. – Чорт, Оксана...
– Ну, поможи Боже! – скреготнув зубами Антон. – Боксер з подругою підійшли вже зовсім бли-зько.
– Стоп! – шепнув Ромка. – Операція скасовується. Є кращий план!
Лозина, клацання замка та лікування ангіни.
Тепер тьотя Ада не дозволяє дівчинці спати „скільки заманеться”. Байдужим, відмерлим голо-сом вона будить Юлю о сьомій ранку й одразу садовить за стіл. „Ось, це завдання на сьогодні. По-старайся витримати стиль, відчути настрій”. Вона дістає малюнки з тієї заскленої шафи, до якої Юлі категорично заборонено підходити, й дівчинка їх перемальовує. Цілий день. Їй заборонено малювати щось інше, заборонено не малювати нічого, вона „повинна старатись”. Щоранку тьотя Ада кладе пе-ред маленькою художницею кілька малюнків з шафи та йде на роботу. „Сніданок на столі і, сподіва-юсь, ти поводитимешся розумно..!” За нею клацає замок, і дівчинка залишається сама. Ввечері – перевірка: „Тут непогано, але зверни увагу на настрій. Мені здається: ти його не відчула. А настрій – це дуже важливо! Придивись уважніше. Відчуй! А тут добре, тут все збігається. Молодчина..!”
Юля старається. А спробуй – не постарайся! Адже в руках у тьоті Ади лозина. Зовсім маленька лозинка, трохи довша за найдовший Юлин пензель, але дівчинка її страшенно боїться. Вона така па-люча! Зазвичай тьотя Ада просто тримає лозину в руці, цьвохкаючи нею в іншу долоню, але якщо тьотю Аду розгнівати… Тоді вона вже цьвохкає лозиною по Юлиних пальчиках. Ще й забороняє при цьому плакати. Щоправда, биття трапляється нечасто. Досі – всього двічі. Перший раз – коли Юля відмовилась працювати взагалі, а другий – коли намалювала саму тьотю Аду, з хвостом і в ступі, як бабу Ягу в казках, тільки замість мітли в руках – великий пензель.
Але більше Юля тьотю Аду не дратує, слухає та намагається робити все, що вона загадує. От тільки яке це карання – перемальовувати готові картини! Ще й старатися, щоб було схоже до найдрі-бніших деталей. Тому дівчинка малює дуже повільно. Часто зупиняється, підходить до вікна, дивить-ся на вулицю, або просто сидить непорушно й малює в уяві. Вона навчилась! В уяві можна малювати все, що хочеш; там ніколи не закінчаться фарби, олівці, чи папір; і тьотя Ада не побачить і не битиме лозиною по пальчиках! Які чудові малюнки виходять! Дивовижні уявні звірі гуляють дивовижними уявними пагорбами, схилами й долинами. На долинах ростуть дивовижні уявні квіти, трави й дерева, а на деревах сидить та витьохкує чарівних пісень дивовижної уявної краси птаство…
– Чого так мало?
Це тьотя Ада. Дівчинка тепер щоразу здригається, коли та заходить до майстерні.
– Я… я… – Юля мимоволі ховає долоні під стіл. – Це дуже великий малюнок. Я старалась… справді! Але в мене не виходило!
– Брешеш, негідна дівчура! Знов сиділа, втупившись у стіну, й ніякого біса не робила! Я вже давно за тобою пильную! – Лозина лунко ляскає об поліровану поверхню столу. Прямо перед Юлею. Та здригається.
– Що тут у тебе? – тьотя Ада бере до рук кілька готових копій. – Погано! Теж погано! Треба краще! Два дні тому це було добре, а сьогодні погано! Невже не розумієш того, що я постійно тобі втовкмачую? Ти не ростеш, а стоїш на місці! Та я примушу тебе рости! – копії летять на підлогу й лозина знову загрозливо ляскає об стіл.
Дівчинка заледве розуміє кілька слів зі сказаного. Не росте? Чому не росте? Вона що, назавжди залишиться маленькою? Але спитати боїться. Тьотя Ада й так гнівається…
– Сідай і малюй! Сьогоднішнє завдання лишається в силі, й поки не виконаєш – спати не ля-жеш!
Жінка виходить, зачиняє за собою двері та прихиляється до них спиною.
– Нічого. Ти, звісно, не Софійка. Та я зроблю з тебе Софійку! Чого б це мені не коштувало! Я звикла доводити роботу до кінця, я акуратна. Я ще повезу невідомі Софійчині роботи на виставку! І всі знову захоплюватимуться її талантом, і відкриватимуть нові грані, й говоритимуть про нове сло-во… Я тобі ще прислужусь, донечко!
За вечерею тьотя Ада не зводить з дівчинки вовкуватого погляду. Якби Юля хотіла його нама-лювати, то використала б чорну барву.
– А чому ти не заплітаєш кіски? – Питає раптом тьотя Ада, нудно колупаючись в картопляному пюре.
Дівчинка мовчки знизує плечима.
– Софійка завжди носила кіски, навіть коли підросла… От я тобі завтра заплету…
Під важким, хмурним поглядом хазяйки дівчинці зовсім не хочеться їсти. Та вона себе переси-лює. Старанно зішкрібає з тарілки картоплю, доїдає салат і навіть просить додаткову філіжанку чаю. Стенувши плечима, тьотя Ада наливає.
Ніч. Тиша. Лише за вікном проїздить інколи запізніле авто, та старий будинок видає зрідка ледь чутні загадкові рипи. Дівчинка спить, тихенько сопучи в підмощену під щічку долоньку. Аж раптом її губи починають тремтіти, спочатку ледь-ледь, а тоді помітніше, долонька висмикується з-під щіч-ки, Юля повертає голову догори й прокидається. Звикаючи до темряви, дивиться перед собою, потім підводиться й починає тихо, напомацки одягатись. Добре, що вбрання поряд. Воно висить тут, в ро-бітні, в кутку, на дитячій вішалочці.
Відчиняються двері, й дівчинка обережно визирає в коридор, виходить та навшпиньках прокра-дається до вхідний дверей. Зараз вони вже не ходять на прогулянки, тьотя Ада не випускає її з квар-тири, але ще, коли ходили, дівчинка добре запам’ятала, як відчиняються двері. Слід посунути вгору „собачку”, двічі повернути замок і потягнути донизу масивну ручку… Всього-на-всього. І ти на волі. Йди куди хочеш, роби що бажаєш, малюй, що малюється! І ніхто не битиме лозиною по пальцях!
Юна малярка тисне пальчиком на „собачку” й та поволі сунеться вгору… Готово! Тепер замок. Повертається, хоча при цьому оглушливо, як їй видається серед нашорошеної тиші, клацає. Дівчинка завмирає. Але навколо усе та ж тиша. Ще раз клацає замок… Все! Тепер потягнути донизу ручку…
Цупка мармурова долоня важко падає на її гостреньке плече.
– То он ти як, соплива негіднице!
Дівчинка злітає раптом догори, комірець сорочечки перетискує їй горло так, що нічим дихати, й вона летить кудись у пітьмі, хтось змахує нею, наче клунком і безжально жбурляє на підлогу. Клацає вимикач. Дівчинка на підлозі в майстерні, а над нею… розлютована фея:
– Он ти як, я до тебе з усією душею: побиваюсь, годую, доглядаю, навчаю врешті-решт! Нама-гаюся виліпить з тебе справжнього майстра, а ти? Тікати? Нікуди ти від мене не втечеш! Ми якщо й вийдемо звідси, то тільки вдвох. До слави, до оплесків та визнання!
Очі тьоті Ади гарячково блищать, на щоках маковіє хвористий рум’янець, вона збуджено дихає.
– Тільки так, або не вийдемо звідси взагалі! Затямила? Зрозуміла, маленька паскуднице?
Невідь-звідки в її руках опиняється лозина. Вона замахується нею щосили, Юля замружується, але… удару не відчуває. Розплющує очі – лозина опустилась донизу, хоча перекривлене обличчя тьо-ті Ади страхітливіше за будь-яку лозину.
– Ні, ти мені зараз весь будинок переполошиш. Я вгамую тебе інакше.
На хвилину тьотя Ада виходить та повертається, тримаючи щось в руці. Підходить до дівчинки і Юля бачить, що то шприц. Таким юній художниці робили уколи, коли в неї була ангіна.
– Я не хочу, – шепоче тремкими губками, – в мене нема ангіни...
Тьотя Ада сміється, хоча це мало схоже на людський сміх. Якесь глибинне клекотіння, так бу-лькотить часом вода в зливних трубах.
– Ні, дівчинко, це не від ангіни. Це щоб ти не думала мене залишити! Боїшся уколів? – Дівчин-ка ствердно, швидко-швидко, киває головою. – Ще раз спробуєш утекти – вколю тобі такий укол, що взагалі не зможеш ходити, втямила? – Дівчинка киває. – Не чую, втямила?!
– В-втямила…
– Голосніше! – Моторошний шприц хитається в твердій мармуровій долоні прямо в дівчинки перед очима.
– Так! – нарешті в неї з’являються сльози. Цілий ручай сліз вихоплюється назовні, ніби стриму-ваний до цього загатами, заливає дівчинці обличчя, капає горошинками на килим, залишається на її схолоднілих долоньках. І раптом дівчинка відчуває, що мокре не тільки обличчя. Друга порція сього-днішнього вечірнього чаю – її нехитрий нічний „будильник”, навздогін за слізьми вихоплюється на-зовні, і від цього дівчинка заходиться плакати ще нестримніше й беззахисніше…
Триколісний велосипедик і порушене тренування.
Іванка звикала потроху до ролі хазяйки. Купувала на базарі продукти, прибирала в квартирі, прала, вдвох з батьком ходила до невеличкого городу за містом – доглядали картоплю. Після того, як у Лариски Коломійчихи зникла донька, батько більше уваги приділяє дому, обговорює з Іванкою ся-кі-такі побутові питання, регулярно дає гроші на продукти, пральний порошок та інше. Здавалося, з коханкою він більше не стрічався, хоча особливою шанобою до батька Іванка від цього не пройняла-ся. Скоріш за все, це Лариска урвала їхній зв’язок, розтривожена зникненням дитини, а безпосеред-ньої татової „заслуги” в поверненні до змалілої родини дівчина не вбачала. Окрім обговорення побутових речей вони майже не спілкувались, вечорами батько понуро сидів перед телевізором, час-то, тримаючи в руці пляшку пива, до якого відчував дедалі більший потяг.
Від матері звісток не було, а єдиною розрадою для дівчини лишався її вірний Ромка.
Того вечора старий знов сидів удома, й вони вийшли перекинутись кількома словами на вули-цю.
– Слухай, – Ромка виглядав веселим і збурханим, – є одна цікава пропозиція. Що б ти сказала…
Охайно вбраний хлопчик на триколісному велосипедику крутився в них майже під ногами, але, захоплені розмовою, вони його не помічали. Іванка слухала й ствердно кивала головою:
– Добре, але що, коли трохи не так…
До спортивної зали райбуду, де проводила тренування група боксерів, зазирнула вродлива ка-роока чорнявка й миттю привернула до себе погляди присутніх. Кілька хлопців у спортивному одязі, дехто й у боксерських рукавицях, одразу повернули в її бік щільно стрижені голови, залишивши без уваги двох суперників на імпровізованому рингу, які, важко хекаючи, монотонно та невтомно гамсе-лили один одного.
– Скажіть, а Вася Купрієнко тут тренується? – звернулась чорнявка до хлопців. Ті перезирну-лись.
– Ні, ми такого не знаємо.
– Хм. А мене сюди направили…
– Направили то оставайся! – Усміхнувся, підморгуючи товаришам, один з боксерів. – Хіба ми гірші за того Купрієнка?
Хлопці загиготіли.
Дівчина зневажно оцінила поглядом вайлувату постать веселуна та, певно не знайшовши в ній нічого, гідного уваги, почала спостерігати за боксерами на рингу. Ті, завбачивши краєм ока дівчину, заходилися молотити один одного, наче останнього снопа в голодівку.
Здавалося, бій чорнявку заворожив. Вона захоплено слідкувала за поєдинком, азартно підстри-буючи та тримаючи стисненими кулачки. Хлопці зверхньо підсміювались. Нарешті хтось плеснув у долоні – бій закінчився. Дівчина, ніби забувшись, з неприхованим захватом продовжувала слідкувати за одним з учасників поєдинку – міцним м’язистим парубком, обличчя якого вирізняли розкосі „та-таркуваті” очі. Звісно, той не міг не помітити захоплених поглядів і запросто підійшов:
– Що, цікаво?
– Так… Я тут Васю Купрієнка шукала.
– Нема в нас такого. А більше нікого не шукаєш?
Дівчина невиразно повела плечима.
– Ну, я пішла... Па-па!
„Татарин” гукнув її, коли вона була вже біля дверей:
– Ей, зажди!..
– То як тебе звуть? – спитав, коли вийшли на вулицю.
– Марічка, – відповіла Іванка.
– А я – Міха. Що, може збіжимося ввечері біля кінотеатру, морозива пошамаємо?
Дівчина дещо знітилась:
– Ну…не знаю…
– Та чого там! Я ж бачив, як ти мене пасла! Приходь о дев’ятій. Ждатиму!
– Добре, – тихо відповіла Іванка та швидкими кроками, не гаючись, рушила геть.
Боксер повернувся до зали й на запитальні погляди хлопців відповів тріумфальним злетом руки в рукавичці та переможним вигуком:
– Моя!
Товариші схвально й заздрісно загуділи.
Софійчине фото, слина за коміром і нічне гриміння жерстю.
Юля сидить за столом і малює. Сьогодні тьотя Ада дала їй дуже складне завдання – намалювати Софійку. Софійку, яку та часто згадує і якої Юля ніколи не бачила. Дівчинка повинна малювати з фотографії, котру, перш ніж поставити на стіл, тьотя Ада довго тримала, притиснувши до грудей. „Це дуже складне завдання, – сказала вона малярці. – Ти повинна відтворити не лише фотографічну зов-нішність, а й характер, душу, серце моєї незабутньої Софійки. Усвідомлюєш?” – Про всяк випадок Юля кивнула…
Сьогодні тьотя Ада вдома. Юля малює, а та час від часу заходить та перевіряє. Їй нічого не по-добається…
– Ні, це не те! Вона була милою лагідною дівчинкою. Ти повинна це відобразити! Вона ніколи не перечила своїй мамі, була слухняною – відобрази! Вона не була такою нетямою, як ти. Вона могла намалювати все, що мама попросить. Ти відобрази це, відобрази!
Художниця малює, низько нахиливши голову, – дівчинці боязко дивитись на тьотю Аду. З її дражливого верескливого голосу Юля знає, що рот у неї зараз перекривлений, щока сіпається, очі блищать хворобливим жаром.
– Ти відобрази, відобрази! – вигукує тьотя Ада в дівчинки за спиною і Юля відчуває, як крап-линки „феєвої” слини потрапляють їй за комір. Юлю дуже цікавить, що ж сталося з Софійкою, але спитати боязко. Хтозна, як тьотя Ада відреагує. Хоча, якщо Софійка жила з тьотею Адою в цій квар-тирі, то довго, зрозуміло, вона витримати не могла. Як не витримає довго й Юля.
Вибракувані хазяйкою малюнки один за одним летять, пожмакані, під стіл.
– Не те, не те, не те! Ти що, навмисно мене дражниш?
Нарешті дівчинка не витримує:
– Я хочу в туалет, – промовляє, голосно схлипуючи.
– Що? – цілу хвилину тьотя Ада дивиться на маленьку художницю відсутнім поглядом, аж поки до неї доходить зміст Юлиних слів.
– Добре. Трохи перепочинь і знов за роботу! Мусиш намалювати її сьогодні!
Дівчинка йде до санвузла.
– Я таки познайомлю тебе з нею, – говорить хазяйка квартири сама до себе, міряючи майстерню з кутка в куток сердитою ходою. – З моєю незабутньою Софієчкою! Ти побачиш, яка вона лагідна, слухняна, талановита! Я тобі покажу. І якщо ти не відобразиш її такою на папері, то ми підемо, і я покажу її тобі там! Так! – Адріана задоволено всміхається цій новій ідеї. – Звичайно! Ми просто під-емо до моєї Софійки туди. І ти побачиш, яка вона. Переконаєшся, що я не брехала…
Дівчинка повертається й знову сідає за стіл.
– Починай спочатку! – наказує тьотя Ада. – І зверни увагу на погляд, на погляд! Хіба не чита-ється в ньому полиск геніальності? Хіба ти не відчуваєш, що вона особлива? Невже не бачиш на ній Господнього знаку? Він такий очевидний!
Дівчинка нічого не розуміє, але слухняно бере чистий аркуш і вкотре починає перемальовувати фотографію.
– Зажди! – згадує щось тьотя Ада. – Маю ж іще одне фото в спальні! Зараз принесу.
– Стійте! – злякано спиняє її дівчинка. „Не виходь, не виходь зараз із кімнати! Саме зараз не виходь!” І щоб затримати жінку в майстерні, запитує: – А що з нею трапилось, з Софійкою?
Тримаючись за ручку дверей, тьотя Ада озирається. Її лице набирає натхненного, звеличеного виразу:
– Всевишній Володар покликав Софійку до себе, аби вона уквітчувала його небесні палати! – промовляє урочистим голосом і виходить.
Дівчинка сидить, низько нахиливши голову, зіщулившись, наче безпритульне кошеня, яке шту-рхають забіяки-хлопчаки. Знову відчиняються двері, Юля замружує очі…
– Ах ти ж, маленька підла зміючко! Ти навмисно не закрутила кран! Хотіла мене затопити, щоб прибігли сусіди знизу! Не вийде, невдячне нице створіння!
Штурхан – і, разом зі стільцем, Юля летить на підлогу, боляче вдаряється об ніжку столу, боля-че б’є по нозі стілець.
– Це ж треба бути такою невдячною! Я з нею панькаюсь, піклуюсь, витрачаю на неї стільки ча-су! Все. Годі! Не хочеш вчитись, не хочеш творити, як моя Софійка, що ж, я просто поведу тебе до неї. Ми підемо до неї вдвох! До моєї дитини… Завтра!
Скоцюрбившись, Юля лежить на підлозі й чекає, що ось-ось її почнуть бити. Але тьотя Ада її не б’є і дівчинка сторожко розплющує очі. Жінка стоїть біля вікна, підборіддя підняте догори, очі сяють, палають кровисті щоки, і слова з уст злітають натхненні, значущі:
– Так, ми підемо з тобою до неї! Я готова! Давно готова! І тебе підготую, дівчинко. Ми під-емо… завтра…
Ніч. Юля не спить, хоч і не пила ввечері подвійної порції чаю. Тьотя Ада взагалі не кликала її на вечерю. Вона принесла звідкілясь нічний горщик, поставила дівчинці під ліжко й замкнула за со-бою двері майстерні. Мовчки. На її обличчі усе царював натхненний вираз.
Дівчинка нічого не розуміла з тих слів, що вигукувала тьотя Ада вдень. Але маленькій малярці страшно. Так страшно, як ніколи ще не було. І тому вона не спить, підсвідомо відчуваючи незнану досі небезпеку. Тому вона підводиться. Добре, що тьотя Ада не сховала її вбрання. Не додумалась. Дівчинка неквапно вдягається, довго зашнуровує черевички – в темряві нічого не видно. Бере важкий стілець та обережно, аби не стукнути, підносить його до вікна. Вилазить на стілець, стає на підвікон-ня й тягнеться руками до кватирки. Кватирка відчинена – дівчинка повсякчас у кімнаті й тьотя Ада дбає про свіжість повітря. Але до кватирки Юля не дістає – вікно високе, а дівчинка маленька. Злізає на підлогу та підходить до забороненої шафи з малюнками. Відчиняє, бере з полиць теки, стосики з малюнками й носить на підвіконня. Нічого, що темно – дівчинка вже добре вивчила свою кімнату. Паперова гірка на підвіконні збільшується, мабуть, досить. Юля знову вилазить на стілець, з нього на підвіконня й обережно стає на стосик Софійчиних малюнків. Вони все ж їй прислужаться. Тепер дів-чинка може дістати до кватирки. Стає ніжкою на ручку, якою відчиняється вікно, підтягується, легко пролазить назовні. Тримаючись руками за раму, звішується вниз. Ніжками вона до підвіконня не діс-тає – там же нема гірки з Софійчиними малюнками. Але Юля пам’ятає, що підвіконня широке, тому сміливо відпускає раму. Та якби воно було й нешироким, якби його взагалі не було – однаково. Вона будь-що повинна залишити цей страхітливий будинок. Вкрите жерстю підвіконня оглушливо гри-мить. Значить, тьотя Ада може прокинутись і наздогнати. Отже часу на роздуми немає. Змахнувши руками, дівчинка відривається від підвіконня і летить, під гриміння жерсті, в пітьму…
Невдалий штурм, або нотатки зі спортивних буднів макарівчан.
Боксер поспішав на стрічу. Класну „тьолку” пощастило підчепити. Вродлива, весела, задерику-вата. А неприступна! Минулого разу тільки й дозволила, що злегка потискати, навіть не поцілува-лись. Зате який вулканисько вона в ньому розпалила! Нічого, сьогодні обіцяла запросити додому, казала, що старики у від’їзді. Там він уже вдержуватись не буде й самим тисканням не обійдеться, та й засосами теж! Міха-боксер не з тих, котрі довго запрягають! Йому подавай усе зразу, а ні – то дові-дзення! Міха надовго самотиною не залишиться! Он Оксана знехтувала ним заради якогось хлипкого жевжика, то й біс із нею. Марічка куди яскравіша, загадковіша! Такі бісики пускає своїми ледь при-мруженими карими очима – хоч на стінку дерись! Ну вже сьогодні вона належатиме йому.
– Привіт! – підвелася з лавиці на „їхньому” місці біля кінотеатру. – А я щойно прибігла!
Свіженька, апетитна, в коротенькому звабливому платтячку. Боксера аж затіпало.
– То що, пішли?
– Куди?
– Ну, обіцяла ж… до тебе!
– А морозиво?
Міха аж підскакував, поки дівчина неквапно смакувала полуничне, доки йшли поволі, тримаю-чись за руки, до її будинку, поки вона відходила вбік, посекретничати з подругою, яку стріли доро-гою.
Нарешті доплентали. Піднялись сходами п’ятиповерхівки, вона відімкнула двері, запросила:
– Ну от, це мій барліг.
Скромненька двокімнатна квартирка, стандартні меблі, ніяких розкошів.
Послухали музику, потеревенили. Він уже ледве стримувався, аби не кинутись в атаку, чоловіче єство правило негайних дій, та слід було вимучити таку-сяку пристойність – терпів. Марічка похо-джала кімнатою, визирала в вікно, ніби когось виглядаючи, блимала на годинник. „Нервується бідне-нька! – ховав посмішечку боксер. – Знає, до чого хилиться! А може вона того… вперше? Ото буде хохма, як розкажу хлопцям! Ну все, час уже рушати на приступ!” Та раптом вона сама, певно нава-жившись, підійшла, поклала на його широкі круті плечі свої долоні:
– Ну що це ми, ходимо один кружки одного, як піонери? Гм? – моргнула в бік спальні.
„Ого! – аж сторопів на якусь мить боксер. – Оце тобі нерішуча!” Притягнув дівчину до себе й аж застогнав у передчутті насолоди.
– Веди! – прохрипів.
Дівчина штовхнула двері та пропустила його вперед. Міха було одразу взявся до справи, задер їй кофтинку, але Марічка відсторонилась:
– Зажди. Ти роздягайся й – під ковдру, а я забіжу до ванної, ну... сам розумієш!..
Вдруге йому повторювати було зайве. В мент звільнився від ганчір’я і…
Збігло кілька хвилин. „Щось довго вона там шпортається, – нетерпеливився хлопець, лежачи голий, у повній бойовій готовності. – Певно чепуриться. Набіса? Йди вже, яка є!”
І раптом він почув голоси. Жіночі. Що таке? Хіба запросила подругу? Оце сюрприз! Оце скро-мниця! Стривай, що за гамір? Та їх там більше, аніж дві! У своїх силах боксер, звісно впевнений, та все ж воно якось…
Раптом двері спальні рвучко розчинились та до кімнати стрімко увійшла невеличка моложава чорнява жіночка. Вона зразу побачила боксера, що лежав лише злегка прикритий простирадлом, якусь хвильку мовчки дивилась на нього широко розплющеними очима, потім хапнула ротом повітря й несамовито заверещала…
Боксер був не зі страхопудів. Власне, він ніколи й нічого не боявся та мав стовідсоткову впев-неність, що так триватиме й надалі. Але тут злякався.
На шалений вереск чорнявої до кімнати влився ще цілий гурт жіночок різного віку й статури. Голови декотрих були запнуті біленькими платинками, деякі тримали в руках сапи, ніби щойно пове-рнулися з городу. Їх було не менше десяти. Високі й низенькі, молоді та вже в літах. Всі сухі, худор-ляві, обвітрені.
Чорнява жіночка замовкла й на кілька секунд запанувала тиша, яку втім швидко порушила ду-жава кремезна, середніх літ, молодиця:
– Ти хто такий?
– Я? Я… – І в страшному сні не привиджувалось боксерові опинитися в такому халеп’ї! – Я прийшов до Марічки…
– Що-о? – Дужава жінка, чиї плечі не поступалися в ширині боксеровим, здалося аж захлину-лась від обурення. – Та як… та… Ах ти ж лайдацюга, ах ти ж кнуряка! – В її жилавій чоловічій доло-ні миттю опинилась сапа й вона замахнулася довгим від’яложеним держаком, другою рукою зриваючи зі спортсмена простирадло. – Ану геть звідси, бахуряка!
Побачивши парубка голим, жінки здійняли неймовірний ґвалт…
Тільки досягнута виснажливими тренуваннями боксерська реакція дозволила сіромашному уникнути урази. Наступної миті він кулею злетів з ліжка, підхопив на підлозі щось з одягу (поки на-гинався – встиг отримати держалном під гузно) і щодуху рвонув з квартири. Войовничо вимахуючи сапами та вигукуючи щось схоже на бойовий гук легендарних амазонок, жінки ринули слідом…
Того лагідного літнього вечора численні макарівчани мали унікальну насолоду спостерігати на центральній вулиці рідного міста цікаве й незабутнє видовище: проїжджою частиною від центру в напрямку залізничного вокзалу гінко біг молодик, щасливий володар класичної аполонівської стату-ри (особливої схожості з відомою античною статуєю надавала та обставина, що хлопець мчав зовсім голий), прикриваючи грішне місце чи то зіжмаканими трусами, чи то (скоріш за все) шкарпетками, а навздогін за ним тупотіла чималенька громадка озброєних сапами жінок, які підганяли молодика де-ржаками та не дозволяли „аполонові” зупинитися ні на мить. Певно, аби привернути до процесії що-найпильнішу увагу, жіночки несамовито лементували.
Ті, кому не пощастило стати свідками унікального дійства, довго випитували згодом подробиці у щасливчиків, переповідали іншим, історія повнилась новими, дійсними, а більше вигаданими, дета-лями; дехто вірив усьому, інші запевняли, що все це суцільні байки й нічого подібного не було. І справді, як повірити запевнянням декого з „очевидців”, що для проведення надзвичайного „кросу” працівниками Державтоінспекції перекривався навіть рух у центральній частині міста?!
Серед тих, кому на власні очі поталанило стати глядачами небуденної події, була й невеличка компанія, в складі трьох юнаків, дівчини та рудочубого підпарубчака. Ці реготали найдужче. Хлоп-чак аж по землі качався, тримаючись за живіт, і ледь не захлинаючись від сміху.
Згодом, коли трохи заспокоїлись, Іванка втаємничила хлопців, насамперед Северина й Антона, в подробиці:
– У моєї подруги, Галки, Ромка її знає – своя квартира. І от цього літа вона віддала її в найм бригаді жінок-полільниць із Західної України, а сама поки живе в матері. От я й привела боксера до Галки, буцім, як до себе. Полільниці зазвичай вертаються о шостій, ну я й уклала його під шосту го-дину в ліжко, а сама чкурнула з квартири перед самим носом у тіточок. А вже що відбулося далі, мо-жна тільки уявити: вони заходять, а там… Я, до речі, представилась йому Марічкою, це ім’я їхньої бригадирші…
Знову вибухнув регіт.
– Ну, молодець! – захоплено аплодував Северин. – Ну спасибі, це клас! Вважаю, що за Букета ми поквитались повністю!
– Спасибі на батон не намастиш… – загадково промовила дівчина.
– Та в курсі, – махнув рукою Северин. – Що ж, гадаю – такий боєць нам не завадить. Як ти? – звернувся він до Антона. Ромчиної думки годі було й питати.
– В принципі, я не проти, – знизав плечима Антон.
– Отже, вирішено, – урочисто проголосив Северин. – Зараховуємо тебе до вітрогонів!
– Я мушу скласти якусь присягу? – поцікавилась дівчина.
Собача паща, пиріжки та циганський дитсадок.
Водій – „далекобійник” сьогодні знову ночує вдома. Напнутий тент вантажівки, наче батут про-гинається під її легеньким тільцем і дбайливо зводить на ноги. Але дівчинка знову присідає та навка-рачки просувається туди, де, як вона знає, має бути кабіна. Знову, як і на вікні, звішується вниз, розчіпляє пальці й летить… щоправда зовсім недалеко. Ледве не заплутавшись в якихось дротах, тру-бках і шлангах, вона перелазить на велетенський паливний бак і зіскакує з нього на землю. В цей час відчиняються двері під’їзду й дівчинка чує знайомий голос:
– Юля! Де ти? Юлечко!
Але дівчинка передбачливо зістрибнула на інший бік. Тихесенько, навшпиньки, вона відходить далі, в кінець довгого напівпричепа, присідає та починає розшнуровувати черевички. Один… дру-гий… Потім підводиться й, тримаючи взуванку в руках, щодуху мчить геть. Подалі від тьоті Ади, від її неіснуючої Софійки, від похмурої майстерні з таким гарним художницьким приладдям…
Решту ночі дівчинка проводить в під’їзді іншого будинку, на незнайомій вулиці, між інших не-знайомих вулиць чужого незнайомого міста. Сидить скоцюрбившись в закапелку, за сходами, трем-тить, засинає, прокидається від холоду та знов засинає. Під ранок, до краю зморена, засинає вже не відчуваючи холоднечі.
Прокидається від того, що на неї хтось дихає. Швидко-швидко, наче людина вкрай захекалась. І дух від цієї людини такий неприємний! „Це тьотя Ада, вона мене наздогнала!” Дівчинка сполохано розплющує очі й бачить перед собою… велетенську собачу пащу. З відвислої щелепи собацюри на підлогу капає густа слина, зовсім поряд блискучі загрозливі ікла, великий рухливий язик мало не то-ркається Юлиного обличчя, але дівчинка полегшено зітхає: це не тьотя Ада, а собак вона ніколи не боялась!
– Ти що тут робиш, мала? – це, звісно, говорить не песище. Це зверху, над ним, стоїть високий худокостий дядечко в спортивному костюмі, певно, господар ікластої звірюки. – Ти тут живеш?
– Ні…
Та високий дядечко вже й сам розуміє, що в його будинку не може жити така нечупара – поки дівчинка злазила з вантажівки, вона вся виялозилась масною липкою брудотою.
– Ану мотай звідси! – дядечко надає собі суворого вигляду, псяюра, відчувши зміну в інтонації господаря, перестає хекати й, здається, намірюється загарчати. – Йди-йди! Блудять тут… Он кварти-ру обчистили в п’ятнадцятому…
Дівчинка хоче сказати, що вона нічого не чистила, але під ворожими поглядами пса та його ха-зяїна вирішує промовчати й виходить з будинку надвір.
Ранок. Вулиці майже порожні. Зіщулившись від холоду, звівши комірець костюмчика, дівчинка поволі йде в напрямку, куди прогуділо два самотніх автомобілі. Якийсь час її супроводжує облізле, забрьохане кошеня незрозумілої масті, певно таке ж, як і Юля, бездомне, але втямивши, що поживи-тись тут нічим, відстає.
Поступово рух на вулицях жвавішає, квапляться в справах перехожі, їздять автівки. Юля пря-мує до найбільшого скопища люду. Виявляється, вона прийшла на базар.
– Пиріжки! Пиріжки! Свіженькі, тепленькі. Щойно з печі – всім до речі! – декламує низенька кругленька, сама як пиріжок, тіточка в барвистому фартушку. – З капусточкою, з картопелькою, з горохом!
Перед тіточкою стоїть велика біла скриня на колесах і такий від скрині лине запах! Дівчинка згадує, що востаннє їла аж учора в обід, бо на вечерю тьотя Ада її не кликала. До тіточки підходять люди, простягають гроші, а вона дістає їм зі скрині запашні пухкі пиріжки. Ковтаючи слину, Юля підходить ближче. Вона знає – аби купити пиріжка, потрібні гроші, знає, що грошей у неї нема, але їсти так хочеться! Може стане в нагоді чарівне слово?
– Тьотю! Дайте, будь ласка, пиріжка!
– А гроші в тебе є? – цікавиться посуворілим враз голосом тіточка.
Юля хитає головою.
– Тоді йди звідси! Йди-йди! Я не сонце – всих не зігрію! Мені своїм би короїдам писки запхати!
– І як не соромно! – підхоплює огрядна захекана тітка, розглядаючи замурзану дівчинку. – Ба-тьки, либонь, хлебещуть, а дитину старцювати посилають!
Кілька пиріжків, певно, для реклами, лежать зверху на папірці. Дівчинка відступає на кілька кроків і не зводить з тієї поживи голодних очей. „Мабуть, ці пиріжки не такі теплі, як ті, що в скрині, – думає вона. – Певно, вже прочахнули. Та однаково…”
Поки тіточка порпається в гаманці та віддзенькує черговому зголоднілому здачу, Юля блиска-вично підлітає до скрині, хапає пиріжка й кидається навтьоки.
– Стій, стій, раклице! – чує вона позад себе відчайдушні вигуки. – Тримайте крадійку, ловіть!
Люди зупиняються й зацікавлено озираються. Але ніхто не квапиться її ловити. Юля мчить по-під кіосками, що стоять один повз одного, відкушує на бігу пиріжка й раптом бачить попереду дяде-чка в зеленому комбінезоні з широко розведеними руками – явно зібрався її піймати. Куди бігти? І тут з-за кіоска до дівчинки тягнеться щупленька смагла долоня, хапає дівчинку за рукав, і вона ле-тить у вузенький темний простір між металевими стінами, була б упала, якби та ж долоня з брудними нігтями її не притримала.
– Не стій, рви за мною! – чує вона голос власника тієї руки та на якусь мить перед дівчинкою з’являється загоріле обличчя старшого від неї хлопчика з приплюснутим носом, смоляними очима й чорним кучерявим волоссям.
І от вони мчать удвох. Якимись, тільки йому відомими путівцями, хлопчик виводить Юлю з ри-нку, веде попід високою цегляною огорожею. Вузеньким пішничком вони перетинають за-бур’янений, засмічений вигін та опиняються на такій же засміченій вулиці між стареньких, не надто охайних хатинок, повіточок і курників.
– Ти хто? – запитує несподіваний рятівник, коли вони вже просто йдуть поруч вузеньким завул-ком.
– Юля.
– А я Степан. Ти звідкіль?
– З Макарівки.
– Гм, – знизує худими плечима хлопець. – Не знаю. Де це?
– Туди треба їхати поїздом. Відведи мене, будь ласка, на вокзал.
– На вокзал дуже далеко. Ось, ми вже прийшли.
Хлопчак штовхає хвіртку, вони заходять на вузьке, щільно встелене споришевим ліжником, по-двір’я, посеред якого стоїть невелика приземкувата хата під зеленою бляхою. На даху, припасовані прямо до бляхи – дві великі білі тарелі супутникової антени. На обійсті дівчинка бачить цілу зграйку схожих на Степана, смаглявих, чорнооких дітей, дівчатка в яскравих строкатих платтячках, з сереж-ками у вухах, найдоросліші з них ненабагато старші за Юлю. „Це мабуть дитсадок”, – вирішує дівчи-нка.
Побачивши Юлю, дітлашня обступає її щільним півколом і зацікавлено розглядає, найхоробрі-ші навіть намагаються помацати. Степан розказує їм щось незрозумілою мовою. „Цигани”, – здога-дується Юля. Колись вдома вони з мамою бачили родину таких смаглих людей і мама називала їх циганами.
– Не бійся, – каже Степан. – Вони не зачеплять. Зараз покажу тебе Аурелові.
Котресь з дрібноти біжить в хату, певно, щоб покликати того Аурела і дійсно, через якусь хви-лю на подвір’я виходить низенький, пузатий дядечко, теж смаглявий, кучерявий і вуглеокий. Пересу-вається він, кумедно похитуючись з боку на бік і спираючись при цьому на ціпки, які тримає в обох руках. Дітлахи приносять стілець і Аурел сідає.
– В нього недужі ноги, – пояснює Степан маленькій художниці та починає розказувати щось Аурелові по циганському. Той уважно слухає, дивиться на дівчинку й задумливо хитає кучерями.
– Підійди, – каже Степан.
Юля підходить.
– Ти хто така? – питає Аурел.
– Юля, – відповідає дівчинка.
– Ти звідки?
– З Макарівки.
– З Макарівки? Гм, не знаю де це.
– Це далеко. Треба їхати поїздом.
– А що ти тут робиш?
– Я втекла від тьоті Ади. Спочатку я думала, що вона добра фея, а потім виявилось, що зла.
– Так буває, – журно зітхає Аурел. – Хочеш остатися з нами?
– Ні. Я хочу додому. Відведіть мене, будь-ласка, на вокзал.
– На вокзал? – Аурел заклопотано шкребе нігтями неголену щоку. – А монети маєш?
– Ні…
Циган скрушно зітхає:
– Погано. В цьому світі, дівчинко, за все треба платити. І за білет на поїзд і за те, щоб тебе від-вели на вокзал. Вокзал в іншому кінці міста, на таку прогулянку Степан згає багато часу, а час – то ті ж гроші. От якби ти вміла співати або танцювати, то могла б заробити грошенят, і ми відвели б тебе, куди скажеш.
– Я вмію малювати! – вигукує дівчинка.
– Справді? – зводить рясні смолисті брови Аурел. – І мене зможеш?
– Так.
– І їх? – Він веде рукою навколо.
– І їх.
Циган промовляє кілька слів Степанові, після чого той зникає з подвір’я, і знову звертається до дівчинки:
– Їсти хоч?
– Хочу.
– Зараз ми тебе нагодуємо, а тоді покажеш нам, на що годна!
Ревна тайна і строга, але справедлива комісія.
Вітрогони тупцювали на автобусній зупинці, зібралися провідати в лікарні Букета. Іванка до-кладала надзусиль, аби розговорити Антона, а Ромка з Северином відійшли вбік.
– Непояснима річ – життя, – зітхнув Северин, дивлячись мрійно кудись повз співрозмовника. – Пам’ятаєш, розказував про Ксюту? То це вона, Букетова Оксана. – Ромка тихо присвиснув. – Я ни-кав, страждав, боявся підійти, а Букет – раз, і вона вже його любочка, і чхать йому на того боксера!
– Можеш радуватись, що не ти лежиш тепер з потрощеними ребрами! – хмикнув Ромка.
– Хіба що, – згодився Северин. – Але то бліда втіха. По-перше: Букет – мій друг, і його ребра майже, як мої, по-друге: я б заради неї не те, що ребра, а й... та то не головне – головне інше. Розумі-єш, для Букета вона просто... ну, одна з... хіба ні? А для мене, знаєш...
Насурмлений Корозія чипів осторонь.
– А ти чого киснеш? – плеснула його по спині Іванка, облишивши маломовного Антона.
– Та! – махнув рукою Корозія й відвернувся.
– Ну кажи вже, кажи. Може, Блондин заслаб?
– Ні…вдома паскудно…
– А ми для чого? – підійшов Северин. – Ану давай, телись!
– Старик зі старою якісь бабки отримали, допомогу по безробіттю, чи що. Лигають вже цілий тиждень, не висихаючи, я ледве встигаю пляхи тягати з магазину. Вчора хавать попросив, у хаті ж голо, то старий такого потиличника врізав, що аж петарди з очей. Раніш ніколи не бив, а це...
– Сильно врізав? – уточнив Северин.
Корозія лише безрадісно кивнув головою та шморгнув носом. Вітрогони перезирнулись…
Рипнула хвіртка й на занехаяне, заросле осотом дворище увійшло троє парубків і дівчина з те-кою в руці. Назустріч їм з хати виповз куценький, миршавенький чоловічок у жмаканій, давно не праній лахманині, неголений і скуйовджений.
– Добрий день! – промовив перший з приходьків, стрункий темночубий юнак. – Аркадій Полі-щук ви будете?
– Ну я, – заходився витирати руки об штани чоловічок.
– Ми з міськради, комісія, – продовжував високий юнак, – ось посвідчення, – він недбало ткнув чоловічкові під носа якісь „кірочки”. – На вас надійшла скарга від сусідів, і ми зобов’язані все пере-вірити.
– Яка скарга? – Сполошився Поліщук. – Та я нічого… та я, конкретно, ніколи…
– Бешкетуєте, громадянине Поліщук, – подав голос інший юнак, русявий і трохи нижчий за пер-шого. – Ведете асоціальний спосіб життя, пиячите. В нас усе зафіксовано! – повів головою в бік дів-чини з текою. Та ствердно кивнула головою.
– Хто пиячить, я пиячу? Та це поклеп, та це, конкретно… – Раптом його й без того щілинчасті очиці ще дужче звузились. – Щось ви замолоді для комісії!
– А ми студенти, – незворушно пояснив високий юнак, – з Академії управління. В нас стажу-вання. Ну що ж, – роззирнувся довкола, – почнемо складати протокол. – Дівчина розкрила теку, діс-тала записник і ручку. – Пишіть: антисанітарія, занедбаність. За електроенергію вчасно платите?
– Та… гм… – затнувся чоловічок.
– Зрозуміло… А де ваш син, громадянине Поліщук?
– Та десь гасає, стерво. Хіба ж я, конкретно, знаю?
– Пишіть: вихованню сина належна увага не приділяється. Кажуть, ви й руку на нього піднімає-те?
– Та що ви! Та я… Це наклеп! Це, певно, Охрімиха, це вона, конкретно, холера! А як її коза на моєму городі пасеться, то це що?
– Знущання над неповнолітніми, – монотонно продовжував молодик, – стаття сто двадцять чет-верта нового карного кодексу. Правильно я назвав статтю? – звернувся він до інших членів комісії. Ті закивали головами. – І що нам з вами робити, громадянине Поліщук? Мусимо ж якось реагувати на сигнали громадськості…
Поліщук кліпав очима й хапав ротом повітря, наче висмикнутий зі ставу карась.
– А ви і спиртні напої вживаєте й лаєтесь нецензурно. Лаєтесь, лаєтесь, не заперечуйте! В нас усе зафіксовано. Ну що, шановні члени комісії, все ясно?
Члени комісії знову закивали головами.
– Поясніть громадянинові Поліщуку, – звернувся високий до русявого, – яке йому загрожує по-карання. Це наш юрист, – відрекомендував.
– За п’янствування та нецензурщину в присутності малолітніх – штраф, – почав молодий юрист. – За тілесні ушкодження неповнолітньому – п’ятнадцять діб, а якщо при цьому підлітку завдано ще й моральної шкоди, – то тридцять. Електроенергію за несплату відключимо, а за самовільне підклю-чення – штраф. За антисанітарію представник санстанції, – юрист вказав рукою на третього члена комісії, – складе окремого протокола…
– Гадаю, на перший раз досить, – зупинив юриста високий. – Чи як ви вважаєте, громадянине Поліщук?
– Я… я… що ви? Я виправлюсь. Обіцяю, конкретно! Давайте якось... ну, щоб по-людському. Я розумію – в вас робота, але ж… я більше не буду!
Високий юнак розвів руками:
– Всі так кажуть. А в нас план по протоколах і дипломна робота по адмінпорушеннях. Давайте так умовимось: ми протокола складаємо, але ходу йому поки що не даємо. А ви повикошуйте тут бур’яни, поприбирайте, прохлоруйте колодязь. І взагалі: ставайте на шлях виправлення. А головне, – він підвів догори палець, – щоб і нігтем хлопця не зачіпали! Ясно?
– Так, так! – радісно закивав головою Поліщук. – І пальцем не зачеплю, конкретно. Будьте пев-ні!
– А ми тижнів за два навідаємось, побачимо, як ви тут. І якщо вже тоді…
– Що ви, що ви! Все зроблю. Обіцяю!
– Глядіть. Бо якщо знову надійде скарга…
Дівчина сховала записник і ручку до теки, й комісія рушила до воріт.
– І радійте, що легко відбулися, – сказав представник санстанції, який досі не зронив ні звуку. – В принципі!
– Наша комісія, – промовила наостанок дівчина з текою, – сувора, але справедлива!
Поліщук догідливо кивав головою…
Піца, сон на розкладачці й телевізор на підлозі.
Насеред подвір’я винесли низенького столика та стару продавлену розкладачку замість стільця. Певно, стілець, на якому сидів Аурел, був єдиним. Поки дівчинка снідала (чи обідала) куснем вели-кого, притрушеного цибулею, млинця, якого малеч називала „піца”, Степан приніс стосичок гарного білого, на такому вона малювала у тьоті Ади, паперу та набір кольорових олівців.
Юля почала малювати. Вона сиділа за столиком, на розкладачці, Аурел позував навпроти, на своєму стільці. Увесь „дитсадок” щільною братією скупчився в художниці за спиною й мовчки спо-стерігав, як та працює. Котресь із мілкоти сопіло застудженим носиком прямо в малярки біля вуха.
Близько години витратила Юля на портрет Аурела. На малюнку він так і сидів на стільці, тільки ціпки, що їх Аурел тримав на колінах, дівчинка не намалювала. Вона вирішила, що йому неприємно буде бачити палиці на малюнку.
Аурел залишився втішеним. Він довго розглядав малюнок, то віддаляв на відстань простягнутої руки, то наближав аж до очей, цокав язиком:
– Гарно! Молодча! Тямкуєш малювати. Зробимо так: намалюєш мені всю оцю дробину, а ми відведемо тебе на вокзал, як ти й хотіла. Згода?
– Згода, – сказала Юля.
Аурел підвівся й, похитуючись, пішов у хату. Малюнок він запхнув за пазуху. А на стілець пе-ред Юлею всівся Степан.
Вночі дівчинка майже не спала. Лазила через кватирку, стрибала з другого поверху, бігала ву-лицями міста. Не встигла вона ще позначити основні контури Степанового обличчя, як відчула, що засинає. Очі злипались й олівець втікав з неслухняних пальчиків. Голівка хилилась і, спиняючи її падіння, дівчинка раз-по-раз здригалась.
Степан зрозумів. Підвівся, підійшов до художниці, вийняв із завмерлих пальців олівець та схи-лив дівчинку на розкладачку. Потім смаглявий хлопчак зняв із себе потерту джинсову курточку й прикрив нею Юлині ноги. Зрозумівши, що нічого цікавого сьогодні вже не буде, „дитсадок” швидко розсипався, й дівчинка спокійно заснула. Вона спала, притулившись щічкою до шорсткого брезенту розкладачки, злегка відкривши рота й притиснувши кулачки до грудей. Сама, в невідомому місті, на незнайомій вулиці, серед чужих людей, які розмовляли між собою незрозумілою мовою…
Прокинулась дівчинка на розкладачці, щоправда, вже в хаті. Посеред великої кімнати, котра за-ймала, певно, весь будинок, на встеленій ковдрами й матрацами підлозі повним складом сидів Ауре-лів „дитсадок” – дітвора уважно дивилась кольоровий телевізор, який мерехтів на столику в кутку. Юлина розкладачка стояла в протилежному куті кімнати, а збоку, під стіною, на своєму стільці сидів Аурел. Інших меблів не було.
Помітивши, що дівчинка прокинулась, до неї тихо прокрався Степан.
– На, жуй! – він простягнув їй пиріжка, дуже схожого на того, що вона вкрала вранці на базарі. – Переспиш у нас, а з досвітку знов почнеш малювати. Спати будеш на підлозі – на розкладачці спить Аурел.
– А хіба він не твій тато? – тихо спитала дівчинка.
– Ні, я просто з ним живу…
– А де твоя мама?
– В Москві, – повідомив Степан. – Пеньонзи заробляє!
Ранок. Ніхто з дітлахів не вмивається, не розчісується й не чистить зуби. Одне за одним вони просто підводяться та біжать надвір, вже вдягнені, тому що так спали.
Юля теж спала вдягненою. Для неї знову виносять надвір столик, розкладачку, з якої вже встав Аурел, і приладдя для роботи. Вона починає малювати. Дівчинка. Хлопчик. Всі смаглолиці, виткочу-бі, схожі один на одного. В цьому то й складність – для кожного необхідно вишукувати якісь відмін-ності й характерні прикмети.
– Готово! – каже Юля, закінчивши черговий малюнок, ощасливлений власник зривається зі сті-льця, хапає свій портрет і гордовито демонструє його іншим. Решта, як і вчора, стоять у дівчинки за спиною і, мовчки сопучи, спостерігають за роботою.
Дівчинка малює майже весь день. Спочатку сонце соромливо заглядає на циганське подвір’я крізь віття дерев. Потім здирається тим віттям до вершечка тополі, що росте неподалік. А тоді відри-вається від вершечка та злітає в небо, наче розпечена повітряна кулька. На диво, впродовж дня не випадає анікраплини дощу.
Година минає за годиною, а ніхто нічого не їсть і не пропонує їсти художниці. Певно вчора во-на було гостею, і її частували тим, що мали, а сьогодні… вона просто художниця.
Нарешті останнє, зовсім дрібне, забрьохане циганча, яке ніяк не хотіло позувати, отримує в за-порошені долоньки портрет, і Юля підводиться з розкладачки.
В хаті Аурел лежить на підлозі та дивиться телевізор, який тимчасово теж стоїть на підлозі.
– Все, – каже дівчинка.
– Добре, Степан тебе відведе. А може останешся в нас? Диви, як тут весело. Заробляла б, ма-люючи на базарі!
– Ні, я хочу до мами.
– Ну, як знаєш.
Аурел розмовляє з нею повагом, як з дорослою.
І ось вони вже вдвох чимчикують вулицями міста. Степан тримає дівчинку за руку, наче сест-ричку, та, як справжній джентльмен, розважає оповідками:
– Спочатку ми жили в Молдавії, а тоді переїхали сюди, у Львів. Мої тато й мамка в Москві. Ба-тько працює в охоронній фірмі. Знаєш, яких крутих биків в’яже?
– Бичків? – Перепитує дівчинка. – Бичок – це чоловік корови?
– Сама ти корова! – зневажливо цвіркає крізь рідкі зуби „джентльмен”.
Якийсь час вони йдуть мовчки, дівчинка ображено дметься, потім Степан продовжує:
– Мамка теж там. Вона гарно заробляє. В нас давно вже була б своя хата, але їхати з Москви знаєш, як довго? Поки мама доїде, то майже всі пеньонзи й витратить. От їй і знову доводиться їхати на заробітки.
Степан зітхає, Юля, з солідарності, теж. Її мама не їздить на заробітки. В них є своя квартира. „Чому так, – думає дівчинка, – в одних є, а в інших нема?”
Через усе місто вони прошкують пішака. Лише кілька зупинок пощастило проїхати автобусом, поки їх не витурляв контролер.
– У мене болять ноги, – скаржиться дівчинка.
– Нічого, – заспокоює її Степан. – Дивись – вже прийшли.
І справді – цей великий гарний будинок – вокзал. Юля згадує, як була тут з тьотею Адою.
– Ну я погнав, – діловито прощається циганчук. – Іди, шукай поїзд на свою Макарівку. Тільки гляди, до ментів не підходь, бо запроторять в розподільник, а там знаєш, які бувають малолітки? Не побачиш ти тоді своєї мамки, як власних вух!
Божа кара, купівля краватки та самотність.
Ніколи ще Валентинові не було так сумно й тоскно на серці, як тепер. Лариса після щезнення доньки твердо розірвала з коханцем будь-які зв’язки. Вбила собі в макітру, що зникнення Юлечки – то Божа кара за її грішне життя, а на його резони, що так зараз грішить мало що не кожен, не реагу-вала. „То все до часу. Бог усе бачить і кожному воздає по заслугах його!” Комедія! „Якби Бог кож-ному воздавав по заслугах, – утовкмачував їй Валентин, – то світом давно б уже заправляли праведники! Чи може Господь-Бог недобачає?!” Та хіба можна жінку в чому переконати, коли вже затялася на своєму! Такою стала цнотливою (цікаво, чи з усіма?) – навіть бачитись та розмовляти з Валентином вважає за гріх. Прикро! Він саме, ніби в холостяках – від Ірини ні слуху ні духу, не треба виправдовуватись, щось вигадувати – „мами” немає! І залишився сам. А тут ще й Іванка на нього вишкірилась, наче дурне наполохане кошеня. Виявляється, вона знала. Пообіцяв, що все полишить, вернеться в сім’ю. А де вона, та сім’я? Іванці добре, в неї власний світ – молодість, а в нього... На роботі був дратівливим, нервовим, зиркав на манкі виголені ноги секретарок і дратувався ще дужче. „Путівку взяти кудись, чи що? „На водах” вільні звичаї, вільні жінки…”
– Дозволите, Валентине Петровичу?
До кабінету зазирнула незнайома йому, в розпалі розкішної зрілої вроди, жіночка. Біляві коси вишукано обрамлювали кругле, ніби виписане мазками талановитого майстра, обличчя: великі губи, великі очі, ну, може, дещо завеликий ніс, який не виглядав, утім, вадою, тоненька дівоча талія.
Взявши на карб його недвозначний погляд, усміхнулась:
– Я Світлана Костянтинівна – нова співробітниця з апарату Василя Миколайовича.
„Чорт, це ж та, новенька, про яку Коля, водій, патякав: „Вже тиждень працює. А ви не чули? Там таке про неї, ги-ги, теліпають!..”
– А-а, Світлана Костянтинівна! Прошу.
– Ось ці папери Василь Миколайович просив терміново переглянути й дати по них висновки. А ці листи продивитесь, як матимете час.
– Добре, дякую.
Білявка пішла, а він сидів, мов кип’ячкою ошпарений і тупо дивився на принесену теку з папе-рами. Отямився лиш за кілька хвилин. Підвівся, підійшов до вікна, виглянув на вулицю. Роззирнувся жадливим поглядом по кабінету… Присів до столу й заглибився в документи.
За годину перегорнув останню сторінку й підняв слухавку.
– Алло, мені, будь-ласка, Світлану Костянтинівну. А, це ви! Це Валентин Петрович говорить. Я переглянув документи, можете забрати.
Коли вона увійшла, підвівся з-за столу.
– М-м-м… Тут таке діло, Світлано Костянтинівно. Я бачу, ви володієте вишуканим смаком, – окинув промовистим поглядом її зграбну постать в елегантному світлому костюмі. – Чи не допомог-ли б ви мені в одній делікатній справі?
– А в чому річ?
– Та оце, знаєте, збираюсь придбати краватку. То чи не виступили б ви в ролі, так би мовити, експерта?
– А дружина?
Чудово! Саме цього питання він і чекав!
– О!.. – винувато розвів руками. – Бачте, моя колишня половина, можливо, саме зараз пов’язує краватку комусь іншому…
Купівля краватки виявилась справою непростою й тривалою в часі. Вони довго перебирали ко-льори, фасони, фактуру тканини. Спочатку приміряв краватки Валентин, а потім, так виявилось зру-чніше, Світлана Костянтинівна сама заходилась тулити різнобарвні смужки йому до сорочки, а деякі й пов’язувати. Він відчував її долоні на своїй шиї, бачив перед собою її обличчя й ледь стримувався, аби й собі не покласти руки на її плечі, що були так хвилююче близько.
Врешті, скільки не розтягував він час, як не вередував, а краватку було вибрано та придбано.
– Може, на філіжаночку кави, – запропонував, коли вийшли з магазину, – обмити, так би мови-ти, покупку?
– О, я б з радістю, але... й так загаялась…
– Це через мене, перепрошую вельми! А гм… завтра? Не вважайте мою пропозицію за нахабст-во, але… Чи не збігтися б нам після роботи? Візьмемо „фугасик” шампанського (ніби наївна, багато-значна посмішка, стишений голос), вискочимо десь на лоно природи… нині стоять такі погожі дні!
Вона ще мовчала, вдавала, що вагається, а очі вже говорили...
– М-м… не знаю. Треба подумати. Це якось аж надто несподівано.
– От і подумайте! А завтра на роботі відповісте. Згода? Ви де живете? Дозвольте, підвезу.
Як галантний кавалер відчинив перед дамою дверцята, притримав за лікоть, посадовив…
Душа тріумфувала. Ледве втримався, щоб не підстрибнути грайливо молодим задерикуватим лошам, коли обходив авто, прямуючи до водійського місця.
З протилежного боку вулиці за цією сценою спостерігала Іванка. Поверталася саме від Галки, й треба ж було, щоб в таку мить…
Згадалась нещодавня розмова: „Чому ти до мене не балакаєш? – А про що мені з тобою балака-ти? – Ну... таки ж батько... – Нарешті, згадав! Думала, ти з Коломійчихою геть забув, що маєш донь-ку! – Іванко, нащо ти так? Я прожив складне життя... ти ще молода. Нам слід триматися разом. Бач, мама нас кинула, й ми вдвох... – А ти не кинув? З чого видно, що ти мій батько? Лише з того, що жи-вемо в одній квартирі?” – Він гарячково тупав кімнатою, розводив руками... „Ну давай... давай по-чнемо заново. От побачиш, я змінюся. Тільки ти, сім’я. Мені й самому все це, знаєш, як осточортіло! Може... й мама до нас повернеться... – Може...”
Козел! Обіцяв. Майже присягався… Як це гидко і паскудно! Певно, й та фарбована хвойда за-міжня, не дівка ж. Заливатиме щось удома чоловікові, дивлячись йому в вічі своїми, безсоромними, а мо‘ й благовірний триндітиме, може й сам бавиться з іншою. Можливо, та шмонька пішла з татусем, аби лиш насолити чоловікові. Паскудство! Навколо саме паскудство, твань та нечистоти! І поміж такого бруду доведеться звікувати їй всеньке життя?
А вона ж почала вже було звикати до статусу господині. І з батьком ніби скресла крига. А тепер він знов приходитиме пізно, ховатиме від неї очі, нахиливши голову, колупатиметься винувато в та-рілці.
І вона знову залишиться зовсім сама. Навіть з Ромкою посварилась… наново. Під час останньо-го зібрання той видав ідею взятися до розшуків зниклої Юлечки Коломієць – місцевої знаменитості. „Та її всерйоз ніхто не шукає, – переконував хлопець вітрогонів. – А ми, якби впритул зайнялися цим ділом, упевнений – знайшли б! Хіба це не корисніше, ніж лазити по трубах? – Чого її шукати? – зне-важливо хмикнула тоді Іванка. – Юлечка ж у нас геній, а генії всі трохи схибнуті, ось побачите – са-ма випірне!” Ромка не вгавав, і тоді дівчина не витримала: „А ти знаєш, чия вона донька? – Яке це має значення? Вона дитина, й за вчинки матері відповідальності не несе.” Іванка заперечила: „Ти не був у моїй шкурі та не знаєш, що це! Лариса мені так допекла, хай тепер і сама відчує, що воно таке – біль!” Ромка категорично не погоджувався з її судженнями, і вони погризлись. А оскільки одно-стайності серед членів команди не було, то й питання розшуку юної художниці зняли з розгляду…
Паскудство. Треба негайно щось робити, вдатись до якихось дій, інакше вона просто з глузду від усього цього зсунеться! А дії можуть бути тільки одні! Недаремно ж її прийнято до вітрогонів. Досить тільки швендяти з ними містом і слухати Букетові анекдоти. Час випробувати себе в реальній справі – прошмигнути під вагоном, як тоді Ромка, або встругнути щось подібне. Завтра ж вона за-явить їм про свій намір категорично!
Вокзал, жіноча туфелька й увімкнений газ.
Юлі хотілося їсти. До запаморочення, до судомів у шлунку. Вже сутеніло, а вона й різки в роті не тримала! Дівчинка блукала платформами, підходила до вагонів, питала незнайомих дядечків і ті-тоньок, чи не їде якийсь поїзд до Макарівки, але вони знизували плечима й відверталися, заклопотані кожен своїм.
Звісно, можна було просто прочитати. На кожному вагоні висить табличка, на якій, либонь, і написано напрям. Так, звісно, було б найпростіше, але дівчинка читати не вміла.
– Скажіть, а цей поїзд їде до Макарівки?
– Іди собі, дівчинко! – заклопотана мама двох хлопчиків-близнючків, вдягнених в однакові фу-тболочки, підсовувала про всяк випадок ближче до себе свої незліченні валізи.
Розшукуючи поїзд, дівчинка не забула Степанового попередження й намагалась уникати міліці-онерів, які походжали вряди-годи платформами.
Але дівчинці хотілося їсти. Якоїсь миті вона аж хитнулась, ледь не втрапивши під колеса поїз-да, що саме прибував. Вона, звісно, не знала, що це голодне запаморочення, але розуміла – слід не-гайно вкинути до рота хоча б що-небудь!
Юля стомлено присіла на одну з вокзальних лав, де саме вечеряла родина: чоловік, жінка й ма-ленька дівчинка, схоже, Юлина ровесниця. Чужа доця тримала в кожній ручці по велетенському бу-тербродові, а мама прагнула запхнути їй до рота ще й шматочок з того, що тримала в пакунку на колінах. Дівчинка пхикала:
– Ну мамо, я вже не хочу…
– Їж! Нам іще цілу ніч їхати!
– Ну мамо-о-о…
Юля не зводила очей з пухких скибок білого хліба, поміж яких червоніли шматочки запашної ковбаски з білим прошарком сиру. Вередлива дівчинка помітила Юлю, її голодний, загіпнотизований погляд… Вони порозумілись. Поки мама дівчинки порпалась у валізі, певно розшукуючи десерт, бу-терброд опинився в Юлиних руках. Юля відвернулась, притискуючи до свого брудного костюмчика здобич, і швидко пішла геть.
Вона похапки ковтала дорогоцінну канапку, заховавшись за кіоском, з якого линула голосна музика, але доїсти не встигла.
Голомозий, банькатий, старший від Юлі хлопчак виріс зненацька перед дівчинкою, вихопив з рук залишки бутерброда й боляче стусонув у груди.
– Ти хто така? Тебе хто пустив працювати на моїй території?
– Працювати? – злякано перепитала дівчинка. – Я не працюю, я їду в Макарівку!
– Брешеш! Бачив я, куди ти „їдеш”! Це моя територія, втямила, воша? Коти собі на приміську платформу, там і пасись, а тут нічого!
– Я не знаю, де приміська платформа, – схлипнула дівчинка. – Я… я хочу їсти!
– Ха-ха-ха! – знущально реготнув голомозий. – Здивувала! Всі хочуть їсти. А тут моя територія. Давай, линяй звідси, поки пику не натовк, у мене це швидко!
Дівчинка дивилась на хлопчака очима повними сліз. Як йому пояснити, що вона не може звідси піти, бо шукає поїзд на Макарівку, вона голодна й украй знесилена, і хоче повернутись до мами!
– Я не піду. Мені треба на поїзд!
– Ну, воша, – просичав голомозий, – я тебе попередив…
Невловимим рухом він бухнув дівчинку в груди, збив з ніг і замахнувся ногою, взутою в стару, наче псами пошматовану, кросівку. Дівчинка замружилась, але… вдарити голомозий не встиг…
Легенька жіноча туфелька підчепила кросівку так, що хлопчак мало не в’їхав носом у запльова-ний привокзальний асфальт.
– Ану спинись! Ти що це, шибенику, робиш? Нащо б’єш дитя?
– Коти звідси, тітко! Не твоє діло!
– Ах ти ж, розбійнику! Я ось тобі покажу: „коти”!
– Тихіше, тихіше! Ну тітко, я ще тебе найду!
Юля лежала на загидженому, засміченому недопалками й кришечками від пляшок асфальті, зі-щулившись та затуливши голову руками.
– Він тебе вдарив?
Дівчинка розплющила очі. На неї дивилась незнайома тітонька, старша за маму й за тьотю Аду, але ще не стара, вродлива, з приязною усмішкою та співчутливим поглядом.
– Не бійся, я його прогнала.
Юля підвелась. Замурзана, заплакана. Витираючи кулачками сльози, ще дужче розтерла по об-личчю бруд.
– Бідненька! – присіла навпочіпки тітонька. – Ти безпритульна! А в тебе є мама, тато?
– Тата немає, тільки мама.
– А де твоя мама? Ходім, сядемо на лаві.
– У Макарівці.
– Де? – тітонька раптом спинилась, ніби наштовхнулась на якусь заваду.
– В Макарівці. Це далеко. Треба їхати поїздом.
Вони сіли на лаву. Тітонька зацікавлено дивилась на дівчинку.
– У Макарівці, Київської області?
– Не знаю. Просто в Макарівці.
– А чому ти не з мамою?
– Мене забрала з собою тьотя Ада. Спочатку я думала, що вона фея, а потім взнала, що ні. Вона показала мені гарні фарби в різнокольорових тюбиках, і я поїхала. Я її боялась. Вона сварила мене, била, не випускала з квартири. І примушувала малювати те, що я не хотіла.
– Малювати… Стривай, а як тебе звуть?
– Юля.
– А прізвище?
– Коломієць.
– Господи! Ти Юля Коломієць, юна художниця з Макарівки?
– Умгу. Я ж кажу – з Макарівки.
– А твою маму звуть Лариса?
– Так! А ви знаєте мою маму?
– Знаю… Боже, невже це насправді? Невже це зі мною? І мама не знає де ти?
– Мабуть, не знає. Інакше вона б мене забрала.
– А чому ти не пішла в міліцію?
– Ні! – злякано схопилась дівчинка. – Я не хочу в міліцію! Степан попереджав…
– Добре-добре! Заспокойся! В міліцію я тебе не поведу, обіцяю!
Юля знову сіла на лаву.
– Господи! – тітонька притисла руку до серця. – Це твій промисел! Це ти послав мені цю дити-ну, аби я спокутувала гріхи! А чому він тебе бив, той харцизяка? – знову звернулась до Юлі.
– Я хотіла їсти й дівчинка дала мені хліба з ковбаскою, а той хар... хуліган…
– Боже, та ти голодна! Дитинко, ходім, я тебе нагодую! Я відвезу тебе до мами! Ні про що бі-льше не турбуйся!
– А ви знаєте, який поїзд їде до Макарівки?
– Так, Юлечко! Наш поїзд за дві години.
– А як вас звуть?
– Називай мене тьотя Іра…
Вони сиділи в привокзальному ресторанчику. Перед Юлею стояла велика тарілка пахкого супу, вона їла та розповідала тьоті Ірі про свої пригоди.
– А ви теж живете в Макарівці?
– Так.
– А звідки їдете?
– Звідки?.. Це дивно, але наші історії, Юлечко, схожі. Людину, яку я вважала добрим чарівни-ком, показала мені щось на зразок різнокольорових фарб, і я поїхала за нею далеко-далеко. В мене теж спочатку все було чудово, та потім я зрозуміла, що обіцяного не буде. Прихід доброї феї і вико-нання всіх бажань – це, нажаль, тільки казка. В житті зовсім по-іншому. Мене теж обдурили, покину-ли, і силували робити те, що я робити не хотіла; теж не випускали з квартири, били. І я теж утекла. А потім один хороший дядечко відвіз мене до своїх знайомих у село. І я там працювала, щоб заробити грошей. Доїла корів, косила траву й полола бур’ян. Виявляється, в Європі теж буває бур’ян.
– Так, – по дорослому зітхнула дівчинка, виливаючи залишки супу в ложку, – буває…
Вечірній поїзд повільно відійшов від старовинного львівського вокзалу і, набираючи ходу, ру-шив назустріч ночі, на схід. В одному з плацкартних вагонів, на крайньому місці біля вікна сиділа втомлена жінка, а на її руках спала маленька русявенька дівчинка, скорше онучка, ніж донька, в по-дертому, засмальцьованому костюмчику та з темним глеєм під крихітними півмісяцями нігтиками. Один за одним пасажири вкладалися спати, а жінка біля вікна все сиділа, тримаючи дівчинку на ру-ках, і задумливо дивилась у вікно. Хтось із сусідів запропонував допомогти вкласти дівчинку спати, але жінка лише хитнула головою:
– Нічого. Хай спить тут. Мені не важко…
В цей час на алеї почесних поховань Личаківського кладовища, біля гранітного пам’ятника сто-яла інша, висока й худорлява, в аскетичній жалобі, жінка і уважно розглядала висічений на чорному камені обрис, який швидко розчинявся в сутінках.
– Нічого, – ледь ворушилися її тонкі білі губи, – нічого, Софієчко. Я знаю, що тебе немає. Та це нічого. Я хотіла, щоб ти повернулась, здійснила свої задуми, я дуже цього хотіла, але… Та нічого. Ми вчинимо по-іншому – я сама прийду до тебе. Скоро. Допомагатиму. Ти будеш оздоблювати небе-сні палати, а я розмішуватиму фарби, митиму пензлі, завжди знайдеться якась робота! Скоро, моя дівчинко. Дуже скоро.
Вже зовсім споночіло, коли вона залишила кладовище та повернулась додому на таксі (таксист загилив астрономічну суму, але пасажирка не торгувалась). Вдома вона прийняла ванну, почистила зуби, підстригла нігті, трішки поправила ножицями волосся; вийшла на кухню, щільно притуливши за собою двері, пересвідчилась, чи добре зачинена кватирка, зняла й поклала на стіл окуляри, сіла на підлогу біля плити та увімкнула газ…
Сходження на Кіліманджаро.
Букета виписали – доліковувався вдома. Лікарі прописали прогулянки, в Ромчиному товаристві він неквапом, трохи накульгуючи, йшов тихим берегом „верхнього” макарівського ставка.
– Чого запікся, Ромчику?
– Та ну його – знов з Іванкою покусався.
– Е, це не діло. Ти Іванки, як вош кожуха тримайся, в тебе з нею по-справжньому. Між нами: заздрю тобі, братухо!
– Тю, чого б це? А хто обсміював мене, потішався?
– То я так, для приколу. То, Ромцю, зовнішнє, а там, – Букет тицьнув себе пальцем під ребра. – Ех... – Потім, ніби наважившись. – Тільки так: нікому!
– Нікому!
– Була в мене одна, Альонка. А вона мала подругу, Інку. Ну, я з Альонкою: шу-шу-шу, а сам на Інку глипаю; то, скажу я тобі – клас! Модель! І почав кружки неї: ко-ко-ко, а вона – хоч би що! Я й те, й се, Інка – нуль уваги. Вона сама спортсменка – середні дистанції, кола стадіоном мотає, а я, язик аж до землі, – за нею. Бач, розвеселив, а мені вже, віриш, і світ білий білим не був. І не вабила вже ні Альонка, ніхто інший! Викликав її, Інку тобто, на відвертість, а вона: „Ти, – каже, – Букетику, вбо-гий”. Чуєш, отак і сказала: „вбогий”! І блимнула так зневажливо, наче на блоху, наче знає щось, і – „адью”! Я аж сів. І з того часу – боюся, боюся й край! Скільки подруг перебрав, ну ти знаєш, а до неї... Підживлююсь нашими дурощами, ніби хоробрості наберуся, а... Як згадаю той її погляд... „Вбо-гий...” Хіба я вбогий?
– Та ні, чого б то, – заспокоїв друга Ромка. – То це ти, виходить, через неї... а батько, сімейні обставини?
– Ну... й сімейні, а дужче через неї... Кидаюсь, Ромцю, то до цієї, то до тієї, а перед очима – тільки вона! Холодна й недосяжна, наче Кіліманджаро!
– Наче хто?
– Ну, вершина така є. Льодяна.
– А що, Оксана теж... не те?
– Та куди тій Оксані! Ні, дівка класна, але... Ну це ніби оригінал і копія. Відчуваєш різницю? Негарно з нею вийшло. Через те я й крився. Ні з того ні з сього відбив дівку в нормального пацана. А йому ще й дісталося, бездольному... Негарно.
„Негарно”, – згодився Ромка подумки, згадавши Северина, але сказав інше:
– Ну що, поперли туди, домовлялись на восьму...
Призахідне сонце сліпучо кривавилось в теплих, вкатаних до дзеркального блиску, рейках, що збігались десь на лінії обрію воєдино. Вони ще злегка бриніли, відлунюючи гул пасажирського, та певно через це видавалися загрозливо живими.
В улоговині, утвореній двома насипами двох залізничних колій, троє юнаків, вродлива чорняв-ка й рудоволосий підліток підвелися з трави, обтрусились та подерлися насипом угору.
– Іванко! – бубонів Ромка, тримаючись біля дівчини. – А може не варто? Ну будеш почесним вітрогоном! Знаєш, усяке може трапитись…
– Відвали! Не хочу я бути почесним. Я що – пенсіонерка?
– Ну Іванко!..
Вона наполягла на своєму. І всі врешті погодились, що „бойове хрещення” новому члену ко-манди необхідне. Вибрали міст.
Нагорі Северин дістав чорну хустку й зав’язав дівчині очі.
– Головне – не квапся, – віддавав останні настанови проводир групи, – гнатися нікуди. Але й не зупиняйся. Іди собі й іди, як ти йдеш по землі. І не бійся – ми поруч.
– Чого б це я боялася? – хмикнула дівчина. – Ну, підсадіть даму, джентльмени!
Хлопці навперегін кинулись до Іванки й разом висадили її на поручень.
– З Богом! – промовив Северин.
Їй було зовсім не страшно, навіть весело. Одразу поліпшився настрій, завіялись прикрощі. „Щойно рушила, а вже мені пречудово! І почуття справжні, справжнісінькі! А що ж буде там, на то-му боці! – захоплено говорила собі Іванка. – То он чого це їх так принаджує! Що ж, вперед і тільки вперед! І хай ніщо мене не зупинить!”
Провідниця підійшла до Ірини, ледве поїзд проминув Білу Церкву:
– Наступна – Макарівка. Приготуйтесь.
Вона поверталась додому. Переживши муки, приниження й наругу. Можливо, до нових мук, принижень та наруг. Але поверталась. Вона нічого з собою не везла – зароблених грошей ледь виста-чило на відновлення документів і на дорогу, навіть на дзвінок не лишилось. Хоча ні – вона везла з собою найдорожче, що є на світі – людське життя. Маленька дівчинка сиділа поруч, довірливо три-маючи тьотю Іру за руку, і врятування цього життя переважувало всі закордонні зневіри, кривди й усю гидь. Ця дівчинка – її покута за минуле, її надія на краще, на майбутнє!
– Скоро, Юлечко, – погладила дівчинку по голівці. – Вже скоро.
– А хто нас зустрічатиме?
Ірина сумно всміхнулась:
– Ніхто, дитинко. Це буде для них сюрприз…
Та чи приємний? Може, в квартирі вже нова господиня? Ходить в її домашньому халатику й шльопанцях, грайливо плескає по сідницях Валентина, погримує на Іванку. Нічого. Хай там що, а вона їх не покине. Не поряд, то збоку – аби біля рідних, коло Іванки. Як там вона? Чи все в неї га-разд? Юний вік – стільки спокус, стільки примарних зваб і болючих розчарувань! А поруч немає ма-тері… Більше мама її не залишить. Нізащо! Скоро, дуже скоро все з’ясується. Он уже, здається, промайнули Карапиші…
Щойно білявка сіла поруч, як вони одразу перейшли на „ти”. Зникло оте громіздке „Валентин Петрович” і „Світлана Костянтинівна”. Він довірливо звертався до неї „Свєта”, а вона до нього дещо фамільярно – „Валя”. Все йшло, як по писаному – вони чудово розуміли одне одного.
Неподалік від залізничного мосту темно-червона „сімка” перетнула шосе, проїхала попід при-колійною лісопосадкою, пірнула в гущавину й зупинилась. Валентин повернувся до пасажирки та усміхнувся. Вона відгукнулась підбадьорливою посмішкою. „Сміливіше!” – промовляли її бездонні блакитні очі. Він наблизився до цих очей, до великих соковито-вишневих губ і вп’явся в них спраг-лими своїми…
– Іванко, злазь – поїзд на підході! – стривожено вигукнув Ромка. – Потім почнеш спочатку!
– До біса ваш поїзд! – відмовила дівчина. – Самі ж казали не спинятись.
Вона йшла широко розвівши руки, ступала вузеньким іржавим поручнем впевнено та неспішно. Крок, ще один, ще…
– Так навіть прикольніше! – гукнула з викликом. – Це буде новий вибрик, нова вершина вітро-гонів!
Ніколи ще не було їй так втішно, легко, ніколи не почувалася так піднесено. Зупинитись? Ніза-що! Тільки вперед, назустріч наростаючому гуркоту пасажирського, до нових відчуттів, на той бік мосту – де, як обіцяв Ромка, життя видаватиметься іншим: правдивішим, звабнішим, позбавленим бруду, підлоти, невірності й збайдужіння. Спинитись? Нізащо!
– Іванко-о-о!!!
Вони сиділи на краю полиці, дівчинка тримала Ірину за руку і нетерпляче визирала в вікно.
– Ми вже приїхали?
– Так, Юлечко, майже. Скоро поїзд зупиниться…
– Відведете мене додому?
– Ну звісно…
Тривожно пролунав гудок електровоза…
… Але Валентин його не почув. Ось вона, ця розкішна, випещена, створена для насолоди жінка в його руках! (А хтось казав, що він не мужчина!) Чоловік лащив губами її шовковисту, до неприро-дності білу шкіру, танув у її шпарких, пожадливих обіймах, провалювався в неї, як самогубець у най-глибший та найзапаморочливіший вир, знаючи, що ніколи не вирине. Вона належала йому, відгукувалась на кожен його порух і вгадувала кожне бажання. Жінка розкошувала в екстазі, повер-тала той екстаз йому і, розпалюючи одне одного до нестями, спільно прямували вони до найвищого вінця насолоди, блаженства й самозабуття...
Поїзд влетів на міст. Потужний вихор змусив хлопців ухопитися за шорсткий холодний метал поручня, шарпонув одяг, розтріпав волосся, сипонув межі очі якогось пороху, а Іванка…
Ірина поклала на коліна сумочку та підбадьорливо скуйовдила дівчинці зкемляне волосся…
Валентин нестримно прямував до фіналу й навіть вибух бомби чи всесвітня катастрофа не зду-жали б його зупинити…
…Відчайдушно змахнувши руками, наче підстрелений на злеті птах, вона відділилась від пору-чнів (на всю решту життя Ромка залишився в переконанні, що спочатку Іванка трішечки здійнялася вгору) і покволом, наче при вповільненій зйомці, полетіла вниз.
Вона летіла довго. Так довго, що за цей час Ромка встиг подумати, що їхній фортель з самого початку виглядав чистісіньким безумством, що всі їхні вихватки – безглуздя й самогубство, що всі вони – компанія безумних самогубців; що вилазячи на поручень, дівчина гнівалась на нього через Юлю Коломієць, на розшуки якої він пропонував вирушити; що будівельники мали б бути охайні-шими та не залишати внизу під мостом цілі бескиди безжального гострореброго каміння…
– Іванко-о-о!!! – пролунав над тим бескиддям його несамовитий, нелюдський скрик, такий гуч-ний, що пересилив навіть гуркіт залізничних вагонів… і тендітне дівоче тіло, урвавши літ, зустрілося нарешті з омитим водою гостроскалим жабуринчастим мертвим кам’ям…
Ірина схопилась раптом на ноги, зболено зойкнула, поточилась, тулячи руку до серця.
– О Боже…
– Вже виходимо? – спитала дівчинка.
Але жінка її не чула.
– О Боже. Спиніть, спиніть негайно поїзд! – кинулась до купе провідників, шарпонула двері. – Спиніть поїзд, спиніть!
– Що сталося? – визирнула стривожена провідниця.
– Не знаю. Але сталося. Зупиніть поїзд! Та зупиніть же поїзд кінець кінцем!
Валентин спинився.
– Ну! – Світлана нетерпляче шкрябнула його спину своїми доглянутими нігтями. – Чого став?
– Заткни вершу!
Виліз з авто, натягнув штани, дістав сигарету… Щось трапилось. Він уявлення не мав, що це й звідки він міг про це знати, але сумнівів не було – трапилось щось жахливе. І це безпосередньо сто-сується його. Власне, це й сталося з ним самим. Він тільки не знає що. Не знає, бо він тут, у посадці, з незнайомою жінкою… Скочив за кермо, завів авто, рвучко подав назад, в’їхавши ліхтарями в стов-бур. Швидше!
– Що, що? – хапкома вдягалась Світлана. – Нас хтось побачив?
Авто вилетіло на шосе, не зупиняючись. Громіздкий КамАЗ з причепом відчайдушно загальму-вав усіма колесами, залишаючи на асфальті чорні димні смуги, водій вивернув кермо вбік, але уник-нути зіткнення не зумів. Бампер вантажівки з огидним скреготом пройшовся легковиком, залишаючи на лівому його боці глибоку, рвану рану й обидва авто зупинились. „Сімка” заглухла, а Валентин, з роздертої щоки якого миттю засочила кров, нічого навколо не помічаючи й ні на що не зважаючи, марно намагався її завести.
Здираючи долоні, панахаючи одяг, вони сунулись крутим, сторчовим схилом униз, штовхались, навздогін пхалося зрушене каміння, рінь, летів бур’ян… Нарешті поскочувались та кинулись до не-порушного тіла, що лежало горілиць на камінні, посеред висохлої за літо, майже зниклої, річечки. Руки й ноги дівчини були розпростані врізнобіч, шия вигнута, очей під пов’язкою видно не було, але на обличчі панував неймовірний, неживий спокій. Й анікраплинки крові…
– Що ви, жіночко, вгомоніться. Зараз буде станція.
Ірина шарпнулась до стоп-крану, та проворна провідниця перехопила її руку.
– Пусти!..
Борюкаючись, впали на підлогу, провідниці на поміч кинувся хтось з пасажирів, та навіть удвох вони з неймовірними зусиллями утримували розкуйовджену знесамовитілу жінку, котра кричала, скиглила, благала й на увесь вагон лунав її відчайдушний крик, що далі перейшов у голосіння:
– Спиніть, поїзд! Вбивці, недолюдки! Спиніть..! Спиніть..! Та спиніть же!..
Корчуватий водій КамАЗу дістав його через праві дверцята, витяг, вхопив за барки:
– Ти що, лох, їздить не вмієш? – тієї ж миті молотоподібний кулак в’їхав водієві „сімки” в об-личчя. Тепер кров заюшила й з носа.
– Відпусти козел... мені ніколи, – прохрипів Валентин, випручуючись.
– Ах ніколи!
Наступний тусан збив Валентина з ніг. Він намагався підвестися, але камазист ще й ще валив його могутніми гепаками на асфальт, робив це з якоюсь бісівською насолодою, а непритомніючий Валентин усе не здавався й хрипів заюшеним ротом, випльовуючи кров та вибиті зуби:
– Відпусти… відпусти… мені ніколи. Забирай усе, а мене відпусти. Мушу... йти…
– Іваночко! – припав до дівочих грудей Ромка й безпорадно озирнувся на товаришів.
– Швидку! Негайно швидку! – хрипко вигукнув Северин. – Несімо її, несімо!
Незграбно топчучись та заважаючи один одному, підхопили легеньке тіло на руки, винесли, спотикаючись об каміння, на берег і підтюпцем рушили до недалеких хат.
– Нашатир…
– Штучне дихання…
– Швидка…
Кожен щось вигукував, радив, кожен хотів бути корисним, і водночас кожен розумів, що не до-поможуть тут уже ні нашатир, ні штучне дихання, ні швидка…
– Скоріш! Скоріш! – підганяв Ромка. Сльози сочилися з його почервонілих очей, в погляді па-нував жах, у тремтячому голосі – відчай.
Корозія, гучно схлипуючи, бігав навколо, підтримував обм’якле тіло то з одного, то з іншого боку, забігав наперед, відставав, спотикався; в якусь мить виявив, що загубив Блондина, розгублено спинився, потім кинувся стрімголов назад; неймовірним чином знайшов білу тваринку поміж камін-ня, впхнув її до кишені й, розмазуючи масними, здертими до крові, долонями сльози, помчав назад, наздоганяти трагічну, безнадійну процесію…
Ніхто так і не зняв з білого, вже мертвого обличчя дівчини чорну перев’язку…
Холодно.
Букет відніс симпатичній дівчині-бармену касету й замість російського шансону в затишному приміщенні привокзального бару зазвучав „Океан Ельзи”. Вони сиділи в кутку за „своїм” столиком і мовчали. Северин затуманеним поглядом дивився крізь ромбовидне вікно на вулицю, Антон низько нахилив голову, цілковито занурившись в себе, Букет пригнічено цокотів нігтями об стільницю, Ром-ка сидів непорушно, дивлячись закрижанілими очима перед собою й нічого не бачачи.
Вперше зібрались вони разом після ТОГО й уперше не знали, про що говорити. Лише Корозія зосереджено годував свою мишку чіпсами та, здавалося, був захоплений цим повністю.
„Холодно!” – голосом Вакарчука скаржився магнітофон.
– А в курсі, – почав Букет, – аби хоч що-небудь сказати, аби розірвати мовчанку, що робилася нестерпною. – Виходить новий альбом „Океану Ельзи”.
Ромка звів на нього відсутній погляд:
– Ну то й що? Вона ж його вже не почує...
2003 – 2005 рр.