Запитай
Pampeliška — 3/02/2011 - 02:05
Запитай у порожнього
зимового неба, як
примусити печаль
яснішати.
Що буде тобі
відповіддю?
Та мереживна
пустка
не знає нічого
про твою печаль,
хоча її покликання –
холодно ясніти
над нашими
головами.
Що було і є
твоєю печаллю? –
Не питай у тих,
хто гадає, наче
і їм бувало
тужливо –
попри те, що
сонце сходило,
а небеса ясніли.
Бо ж у кожного
ця кантилена –
своя.
Це бароко – просте...
Prevara — 23/01/2011 - 20:48
Це бароко – просте: особливий зимовий вар’янт.
Іграшковий собор усередині кулі скляної засніжено
відпливає у вечір.
Теплий подих на шибці залишаєш як вигаслий знак
Всіх любовей застиглих і майже абсурдної втечі.
Поростають іржею замки на хронічних словах –
За воротами їх так самотньо незнайденим змістам.
Відчуваєш? Десь у грудях тягуче болить глибина –
нерозгадана і непомічена…
Це бароко – просте: особливий для тебе вар’янт.
Цей собор заблукав, не лишивши про себе і свідчень.
* * *
Ігор Кир'янчук — 15/01/2011 - 10:07
Мені ввижається порою, що весь світ – ілюзія аморфна,
де бродимо і не знаходимо,
де живемо і умремо,
де злітаємо і розбиваємось…
Де – ніде…
* * *
Ігор Кир'янчук — 15/01/2011 - 10:06
у променях ранкової зорі
влилось джерельне срібло у озерце…
мигнула папороть цвітінням казки…
вогнем чарівним зайнялись лілеї…
діброва затаїла подих лютий…
аби під куполом небес липневих
русалка вабила осінні врожаї…
* * *
Ігор Кир'янчук — 15/01/2011 - 10:02
фонтан сльозою вилився…
на парковій алеї слави
звізда замерехтіла словом
народи ґратулюють диво
вітри женуть, жадаючи прозріти
птахи пірнають у сіяння думки
світ крутиться за циркулем
стражденної руки…
здається, отакий безглуздий диво-сон
торкається зіниць усякого митця.
Ніченьці
Ігор Кир'янчук — 15/01/2011 - 10:02
скоро розвидняється…
і я поставлю свічку
за ночі упокій
і за здоров’я дня нового
спи, минула ніченько,
у пам’яті нащадків
знай, чарівна ніченько,
твій образ незабутній
мрій, відважна ніченько,
колись воскреснеш знов
і на зоряній стежині
ми стрінемось й залишимось удвох.
* * *
Ігор Кир'янчук — 15/01/2011 - 10:01
щоб непрочитаною книгою зостатись
щоб зберегти знак непорочності пера
спогань думки під ореолом правди
згуби в утопії омріяні висоти
утай в імлі стремління дивогляд
в темниці поховай митця святині
…й коли-небудь зупиниться штурвал творіння…
Дух осені
Ігор Кир'янчук — 15/01/2011 - 09:59
так сумно на душі
коли осінній вітер
гойдає мертвий дзвін
так важко на душі
коли холодні краплі
всякають в буре місиво доріг
так зимно на душі
коли похмурі стріхи
встилають буйне марево небес
так лячно на душі
коли осіннє листя
торкається завмерлої трави
осінні духи
з-під склепіння сну
зійшли до піднебесної алеї…
* * *
Ігор Кир'янчук — 15/01/2011 - 09:57
і серпанковий обрій не вовтузивсь
коли пускав до небозводу сон
і вітер сивий навіть не пручався
коли пірнав до хвилі урагану
і арфа не заплакала струною
коли усохли цвинтарні квітки
і річка не розбіглася водою
коли дзвенів мороз на срібнім плесі
нікчемні ми втікали наче зайці
від вовка кровожадних почуттів
й над урвищем забутого кохання
попалися в сильце облудних слів…
Романтика вічності
Ігор Кир'янчук — 15/01/2011 - 09:50
Закотилось помаранчеве небо,
Наче в’яле око,
Позбуваючись світу свідомості.
Мерзнув незайманий пляж,
Обперезаний тінню
Втомлених сутінків.
Ми ніжились на горизонті,
Смарагдового виступу,
Що височів над жовтим океаном.
Пломенів останній вогник,
Осіняючись напівживим
Промінням.
Мої натхненні очі загорілись,
Я майнув незримим поглядом
У далечінь голубизни.
Золотоволоса супутниця,
Почувши амурну невагомість,
Глянула моїми очима.
Ми дуетом провадили обрій,
Що, загорівшись тьмяною усмішкою,
Пригадав земну педагогіку…
Апельсиновий обрій всохне,