думки в голос (new)
JULIA KAMINKO — 7/05/2013 - 17:49
ДУМКИ В ГОЛОС…
Неможливо повернути час назад. Неможливо заставити годинникові стрілки рухатись в протилежному напрямку. Якщо не зробити чогось вчасно, то не зробиш цього ніколи. Час іде вперед. Не зупиняється…
Перед очима виникають картинки з минулого. Запитання – «Чому?».
Інколи прокинешся вночі і до самого ранку не можеш заснути. У голові крутяться думки. Такі різні. Буває, що і не пов’язані одна з одною. Закриваєш очі, а заснути не можеш. Встаєш, ідеш на кухню, наливаєш в склянку води. Підходиш до вікна. Надворі темно, тільки тускле світло ліхтарів наповнює порожню вулицю. Ти стоїш біля вікна зі склянкою. Пити зовсім не хочеться. Для чого ти її налила?
Думки плутаються. В голові суцільна каша. Спогади… Надії… Сподівання… Усе разом. Усе переплелося, перемішалося.
Намагаєшся переключити свій мозок, та він, здається, живе окремим життям. В такі хвилини розум, немов, відключається і ти не можеш тверезо мислити…
Навіщо я взяла цю склянку?
В горлі комок, а сліз немає… Останні залишилися десь далеко позаду. Дивні були. Гіркі, та без жалю…
І знову ці думки... Вони виринають з самої середини душі і боляче застрягають в голові… Серце, здається, зараз вирветься з грудей і в якусь мить розіб'ється на маленькі частинки…
… Я все ще відчуваю на собі запах твого тіла, дотик твоєї руки, твій подих, погляд… немов в саму душу… Переповнена попільничка… Якийсь алкоголь… Знаєш, так хочеться заплакати… по справжньому, як в дитинстві. Гірко та щиро… Навіщо так? Тримати в обіймах і водночас відштовхувати – це жорстоко і дуже боляче… жар пройшовся по всьому тілу, паморочиться в голові, на якусь мить зупиняється дихання… наче воно і непотрібне тепер…
…– «щезнути би зараз, пропасти… в одну мить – не стало мене… ні для кого…» Я більше не хочу приносити болю. Я не хочу приносити страждань. Неможливо бути з тобою, та так страшно відпускати, страшно бути забутою, не бачити, не відчувати…Чи переживу?..
Чому було не сказати цього раніше?.. Тоді, коли була можливість? Коли була та сама мить? Коли цих слів так чекали? Саме їх… Одного, чи трьох. Не важливо. Тоді був важливим лише зміст. Чи навіть погляд. Один лиш погляд. Серце кричить — не йди, а в слух говорю — бережи себе і будь щасливим...
Коли перший раз зустрічаєш людину, ніколи не знаєш, скільки вона пробуде в твоєму житті. Люди приходять і йдуть ... П'ють з тобою каву ... Сміються ... Будять смс-ками ... Люблять ... Заподіюють біль ... Брешуть ... У кожної людини всередині існує межа. Межа почуттів. Межа болю. Межа сліз. Межа ненависті. Межа прощення. Тому люди іноді, можуть довго терпіти. Довго мовчати. Довго робити висновки. А потім, в одну мить, взяти і піти, без слів і пояснень.
Світле майбутнє завжди буде будуватися лише на забутому минулому. Ти не зможеш жити повним життям, поки не відпустиш геть минулі образи і розчарування. А час ... Час не лікує ... Лікує алкоголь і випадкові знайомства, лікують секунди, проведені з кимось іншим. Лікують довгі вулички, величезні окуляри, за якими не видно втомлених очей. Лікують мрії про літо, про нове життя. А час ... Він тихо спостерігає з боку, як затягуються рани, руйнуються надії ... Він байдуже посміхається, йому все одно ... Час просто стирає межі колись яскравих спогадів.
У кожного з нас трапляються тяжкі часи. Бувають дні, коли в душу закрадається відчуття безглуздості існування, і ми впадаємо в цинізм та іронію. Дні, коли ми перестаємо вірити в любов і в те, що все, зрештою, буде добре.
Одного разу приходить день, і ти розумієш - ось Він. Це та людина, яка тебе чіпляє. Так яскраво і глибоко, наче вперше. І ти забуваєш минулі хвилини розчарувань і втрат. Забуваєш, відчуваючи знову чуйну струну між вами, яка реагує на будь-які коливання. Пісні з перших акордів забирають в нірвану, кожне «привіт» викликає посмішку, а очікування зустрічі, як наркотик, від якого закипає кров ...
І ось ти бачиш Його. Очі в очі, відчуваючи подих в унісон з твоїм. Це саме той момент, коли самотність йде ... І ти щаслива. Немов на краю прірви ... І не боїшся зірватися в цей момент абсолютного щастя...
Нерішучість вбиває все. Вона позбавляє можливості досягти мети, втілити мрію, чи жити так, як хочеться. Через неї ми страждаємо. Саме через свою нерішучість ми втрачаємо можливість зробити перший крок. Такий необхідний… Наша невпевненість залишає нам лиш право на спогади. Спогади про те, як усе було. А час не стримати, не зупинити. Життя триває і ми пливемо за течією. Нас відносить все далі і далі. І однієї ночі ти прокинешся з думкою «Чому?». І вона не відпускатиме тебе до ранку. Ти встанеш. Наллєш склянку води, хоча зовсім не хочеш пити. Підійдеш до вікна. Дивитимешся на небо, на ліхтарі, на порожню вулицю. Думатимеш, як усе могло би скластися. Мріятимеш про майбутнє. Тішитимеш себе надіями, як все буде. І сумуватимеш за втраченими миттєвостями, які так круто могли перевернути твоє життя…