Діалоги з мумією
Xitti — 17/06/2015 - 01:14
Діалоги з мумією 3
Мумія вийшов на поверхню, в одязі яку вдягає сучасна молодь, навіть схожий на студента, якщо не вдивлятися, не помічати дивної досконалості, і тих темних браслетів на руках і ногах. Цей страшний гість дивився у небо у наше небо, примруживши очі, і я міг лише здогадуваси про що він може думати, і чим скінчиться ця історія початку якої я поки ще не знаю, та я довідаюсь, я змушу цю мумію говорити.
За нами прилетів гвинтокрил, от, мислю, зараз ця мрія археологів здивується, та він не здивувався, погляд на транспорт був скептичний, і гул гвинтів не лякав, заліз до кабіни, сів у крісло пасажира, я поряд, Кларк з Олрой навпроти. А все ж таки який ти високий, як баскетболіст, і на подив спокійний, тільки смуток, такий смуток, що я перестав заздрити. Вкотре... Тай нема чому заздрити, мумія тільки схожий на людину, а насправді невідомо ким є, він ніби еталон, а ми чим далі в покоління тим більше віддалені від того еталону, простіші, грубіші, непропорційні, згорблені від ваги інформації попередніх поколінь. А ще у нього ті чорні браслети наче у джина... А по легенді браслети джина були рабськими. Хто ж тоді міг підкорити цього досконалого джина. От занесло мене в думках, хто зна може він був заморожений, а той саркофаг автоматично його розморозив і оживив, ніхто ж не знає що там діялось поки ця мумія оживала.
- А що доводилось літати на таких гвинтокрилах? - запитав я, удавано байдуже, наче відповідь мене анітрохи не цікавила.
- Ні, - з ледь помітною посмішкою відповів він.
Та я і не очікував від нього розгорнутої відповіді, добре якщо зможу зараз з нього хоч слово витягнути, легше буде у майбутньому, і я продовжував розмову:
- Ти не здивований? У ті часи коли ти жив була подібна техніка?
- На різних планетах по різному.
Напевне він спеціально відповідає абстрактно, знущається. Тай й чом йому че розважатись, даратуючи мене.
Кларк зацікавлено спостерігав, уважно слухав нашу розмову.
А я подумав - інші планети, теж мені - сто тисяч років назад...
- А яка техніка була на твоїй планеті?
- Така як колись і на цій планеті.
Божевілля якесь, ніби я знаю яка техніка колись була на цій планеті, карети? Колісниці, що їх тягнули коні. У пустелі на верблюдах їздили, ще десь на ламах, вісюках. Техніка? Легендарні вімани? Літаючі килими? Ступа Баби Яги. Тк то ж казки, а в казки я не вірю. Запитую:
- Добре а на нашій планеті? Раніше, у ті часи коли ти жив тут? Яка була техніка, на чому літали? На летючих кораблях?
- Я майже не жив тут. Спочатку така як в усіх, на розвинених планетах, з часом прийшов занепад і почали будувати плаваючі кораблі.
Нічого собі, це він про що? Не було причин йому не вірити, та коли історія не те що твоєї країни а цілої планети виявляється перевернутою з ніг на голову робиться не по собі. Кларк вчепився в крісло. У Олроя очі горять, ось ось почне кричати захищаючі свої дисертації, та наукові праці. А я подумав добре що крім нас чотирьох у кабіні нікого нема, ніхто не почує.
- То чому ти не здивувався побачивши гелікоптер? - запитав я, розуміючи що манера викликати на одкровення завдяки обтічних запитань з цим співрозмовником діє проти мене, обтічні запитання, обтічні відповіді. А що буде з прямим запитанням.
Мумія посміхнувся. Полянув на мене, аж мороз по шкірі від такого погляду, ніби бачив наскрізь, хоча цей бачив, насправді бачив.
- Тому що я літав на схожих, - відповів.
- Сто тисяч років назад?
- Невже ви настільки впевнені що тоді по вашій планеті бігали дикуни з дубцями? - він навіть здивувався.
Я спіймав погляд Кларка, дивиться на Мумію наче на диво. Хоча, Мумія і є дивом. Нахабним, самовпевненним дивом.
Гєлікоптер сів біля літака. Кларк застережив Мумію:
- Не смій, навіть не смій думати втекти.
Я вперше побачив злість на обличчі Мумії, він став схожий на звіра на якусь мить, на звіра у клітці. А ще він підняв руку з браслетом, ніби наявність тієї прикраси могла запевнити Кларка у тому що мумія не буде втікати. Кларк нічого не відповів, тільки стиснув щелепу і відвернувся. Він не довіряв мумії, і зрозуміло, як такому довіряти.
Ми всі вийшли з гелікоптера пригинаючись, під гвинтом, до літака. Літак був невеликий, чартерний, і ніщо не привертало уваги. Ні солдат, ні охоронців я не побачив, так ось як насправді ховаються таємниці, за буденністю. Хто б міг подумати що поряд зі мною йде створіння яке відкопали під славетним сфінксом. Необхідно поговорити з Олроем, адже він напевне розшифрував надписи на стінах і саркофазі. Аж мурашки по шкірі, як я люблю таємниці.
Як я і передбачав, на літак Мумія прореагував так само як і на гелікоптер. Ніяк. Подимився, криво посміхнувся, а потім перед тим як ступити на східці несподівано сказав:
- Завжди сумніваюсь що така штука може літати.
- Чому?
- Чому сумніваюсь?
Я кивнув головою. Дивний він, а ще дивніше його почуття гумору, а точніше наявність почуття гумору.
- Я вірю в гравітацію, і не зовсім у аеродинаміку, - відповів і зайшов у літак.
Господи Боже, я його зненавиджу, і чому я був впевнений що він виявиться дикунов, ми всі діти нашої цивілізації такі самовпевненні у тому що досягли, у тому що до нас були лише неосвічені дикуни. А ця викопна мумія насміхається над нашими здобудками наче це дитячі іграшки, і що невже він поводиться так само як я, чи демонструє мені який я дурний у впевненості цивілізованої людини.
Кларк показав Мумії на широке мяке крісло, а мене відвів у бік і тицьнув мені до рук невеличку коробочку розміром у сірникову,навіть схожу на сірникову. Це був пристрій для пдслуховування і запису. Я таких ще не бачив. Клакр мовчки, штовхнув мене до мого підопічного.
Я сів у своє крісло, поряд з мумією. Зайшла молоденька схожа на ляльку барбі стюардесса оголосила що ми злітаємо, попросила пристегнутися, мумія огледівся у пошуках ременів, хоч про щось у нашому світі він не знає. Я допоміг йому, і не втримався прокоментував:
- А що сто тисяч років тому ременів безпеки ще не придумали?
- Були, та автоматичні, - знизав плечами мій підопічний і відкинув голову на спинку крісла.
Стюардеса огледіла нас помітила мого підопічного підійшла, дивилась на нього наче на диво, допомогла з ременем, посміхалась. Я помітив як змінився вираз його обличчя, став лагідним, привабливим, і тепер не нагадував хижого звіра. Стюардеса з посмішкою відступила все ще милуючись мумією, і пішла з салону.
Літак розігнався і піднявся у повітря. Мумія повернув голову до вікна, з сумом дивився на хмари.Зпитав не повертаючи голови:
- Куди мене везуть?
- А хіба ти не читаєш думки?
- Дурницю запитав... Тебе везуть туди як і мене.
Нічого я не знаю, наказано їду, йду, звик що багато запитань задавати не можна, особливо, що, де і коли.
- У вас надто багато заборонених таємниць, зовсім спотворене сприйняття реальності, - гірко посміхнувся мумія.
- А що таке реальність? - запитав я.
- Реальність це реальність, вона точніша ніж математика, та сприймають люди її по різному.
- І що насправді реальне? - запитував я ніби займався розкопками старовинної бібліотеки.
- Реальний цей літак, і хмари за бортом, рельні дерева, і он він, - Мумія вказав на Кларка.
- А що нереальне?
- Впевненість у печерних людях, думки про еволюцію, і про те що ви вінець тієї еволюції.
Отакої... А хто ж є вінцем єволюції, може ти викопне створіння.
Він посміхнувся, і мотнув головою заперечуючи моє емоційне припущення, промовив:
- Еволюції взагалі не існує.
- Ти будеш говорити мені про Бога? - чомусь обурився я.
І вперше побачив як він сміється, ніби блиснув промінчик світла.
- А ти самовпевнений атеїст? - запитав, ласкаво ніби у дитини.
- Акби був той супер розум, що міг би створити такий досконалий світ з його виваженою механікою, то чому він зараз нічого не творить, не вдосконалює, де він?
- Так, так, ваші космонавти у космос літали і нікого там такого не бачили, - насміхався мумія.
- Я не про те... - мене рзсердила його зверхність, - той досконалий розум... він мусив себе якось проявити, - цікаво, а звідки він знає слова які нам повторювали класні керівник, прочитав мої спогади?
- Ви атеїсти надто ідеалізуєте того хто творив той світ. Надто вірите у дива і ображаєтесь коли не можете їх дочекатись.
- Чому ідеалізуємо? Ми в нього не вірим. І в дива також. Тому як я можу ображатись на того в кого не вірю?
Мумія кивнув головою, відкинув голову на спинку красла і закрив очі. Дивний.
Не потрібно було з ним сперечатися, то моя помилка, я звик що можу читати думки, його думки були для мене заблоковані, як і думки Кларка. Не зрозуміло тільки навіщо їм потрібен був телепат? Чому вони найняли мене на цю роботу, я відчував себе навігласом.
Мумія ніби задрімав, я не наважився його турбувати. Не тому що він був стародавнім, стомленим, викопним створінням, а тому що мене лякало те що він говорив.
Кларк зробив вигляд ніби нічого не відбувається. Так я ж згоден, нічого і не відбувається. Поряд зі мною лише юнак років двадцяти, волосся підрівняти і за людину зійде, хоча на вулиці буде привертати увагу, загалом напевне дівчат. Люди нашої цивілізації на щастя не надто уважні, не дивляться в обличчя зустрічних. Тому нічого дивного і не відбувається. А що він там говорив про еволюцію? Чи про гелікоптери сто тисяч років назад, чи про гравітацію. Мені потрібно зосередитись, не дивуватись, і навчитись сприймати його маячню про творця так само спокійно як проповідь священника, чи біблію. Я зрозумів що я надто молодий і імпульсивний для таких розмов. І для такого співрозмовника.
Я перебрався у крісло поряд з професором, і почав розмову.
- Пане Олрой розкажіть мені про надписи, якщо можна.
Вчений почухав лоба, подивився на Кларка, той кивнув дозволяючи, і я почув:
- Про нашого хлопчика, - Олрой кивнув в сторону мумії, [теж мені хлопчик], - там було написано що він чудовисько, яке призвело до гибелі Світу, і той хто його розбудить повинен знати що він може знищити і цей світ.
- Розбудить? - перепитв я.
- Так, там сказано, що вбити його неможливо, лише нейтралізувати, тому вони знайшли спосіб нейтралізувати це чудовисько, - знову кивок в сторону мумії, - аби врятувати світ.
- А він казав що його вбили, - повідомив я.
- Напевне він так це відчув, тому що його розрізали на шматки і пробили серце, і по відчуттю він був мертвий, хоча надписи говорять що він створіння вічне, тому померти не може. Вічне і небезпечне. Він може змінюватись, якось, я того не зрозумів, мова дивна. Його сховали під Сфінксом не так давно як убили, напевне вісім тисяч років назад. Якраз тоді коли, судячи написаного нейтралізували повстання поселенців з другої, четвертої і пятої планети. Пята планета тоді була знищена. Четверта і друга стали непридатними для життя на поверхні. Та і під поверхнею, як написано, не все вціліло, хоча люди там залишились. Та надто все це на казку схоже, може це не про нашу систему.
- А як же тоді пояс астероїдів між четвертою і пятою... - сам себе запитав я.
Олрой застиг шепочучи:
- Божевілля якесь.Наші предки і є переселенці з Марса і Венери, коли життя на тих планетах стало неможливим вони перелетіли на Землю, і воювали за неї проти тих хто жив на нашій планеті... А потім перемогли земляни, та дозволили загарбникам жити на Землі, тільки не зрозуміло чому та війна названа повстанням, чи я неправильно переклав. Потрібно розпитати наше чудовисько.
Я чомусь згадав свого діда, чарівника з карпатських гір, він завжди казав мені що радянська школа у мене останні мізки виїла тим комуністичним атеїзмом, а ще казав що у кожного своя правда, як і істина. Діда називали мольфаром, він міг хмари розігнати, і до купи зігнати, людей лікував наскрізь бачив, поки я був малим вчив мене, та потім я як піонер країни яка досліджує космос не міг сприймати релігійні казочки про бога, про духів, про бессмертя душі. Я ще жодного духа в своєму житті не відчув, а думки я умів читати. Мене навіть спецслужби досліджували у якомусь секретному закладі. А відразу після того як радянський союз розпався мене вивезли до Німеччини, і почав я працювати на зовсім втаємничену організацію, навіть не знаю як називається. Діда бачу рідко, мамі купив квартиру у Києві, а дід не захотів залишати свою хатину в горах. Ось старий би з цією мумією поговорив би, знайшли б вони спільну мову. Може у таких як вони окрема ісина, не зрозуміла нікому крім них.
До салону зайшла стюардесса, ми втрьох посміхнулись їй вирівнялись у наших кріслах, вона запитала чи хочемо ми їсти. Звичайно хочемо, з таких рученят і наїджений буде їсти хліб з водою.
Я пересів у своє крісло, мумія прокинувся.
- Їсти будеш? - запитав я.
- Чому б ні, - відповів.
Стюардесса, поклала тецю на мій столик, дивилась вона на мумію, зачудовано посміхалаась, обережно поставила тецю йому на столик. Він також посміхався їй, провів її поглядом.
- Любиш гарних жінок? - скептично посміхнувся я.
- А ти?
- І я, - ну хочь щось спільне у нас з ним було.
- А у тебе дружина була? - навмання запитав я.
- Була, - відповів він, вивчаючи те що на тарілці, зробив висновок стосовно обіду, - цілковита хімія, навіть у спец рейсах, не дивно що ви тут так хворієте.
- Це дуже хроша їжа, - захищався я.
- Вірю.
- Твоя дружина також була бесмертна?
- Ні.
- Померла?
- Так, - відповів він і почав їсти, я зрозумів що на цю тему розмова вичерпана, що б там не було, говорити про власне життя він не хоче, а брехати напевне не вміє, я чомусь був впевнений що такий як він не буде принижуватись брехнею, надто досконалий і гордий. І про дітей я запитувати не наважувався, тим більше мумія здавався таким молодим... Дивно він знає навіщо ложка, і як їсти виделкою і ножем.
Кларк запропонував випити, напевне зрозумів що наша з мумією розмова зайшла у глухий кут, потрібно якось зняти напруження.
Та розмова все одно не клеїлась. Мумія ніби мумія поглинутий спогадами з чаркою пересів до ілюмінатора і не відриваючись дивився на хмари.
Прилетіли ми на секретну базу. Тут уже була посилена охорона, військові зі зброєю. Мумія посміхнувся, я навіть відчув що він дуже швидко оцінив кількість озброєних людей і свої дії як би він спробував втекти. Та чомусь слухняно йшов за Кларком. Якось дивно було відчувати що у мене націлені автомати. І хоч насправді вони тримали під прицілом мумію, та мені від того не краще. Олрой зіщулився намагаючись втянути своє черево ледь чи не присідаючи, а Кларк йшов прямий як рейка з гордо піднятою головою ніби полководець очолюючи військо, та все таки напруження не витримав і він наказав жестом опустити зброю.
Через коридор з військових ми пройшли до невеличкого приземистого приміщення, далі через хол, до ліфта. Мумія здавалось зблід, от вже непередбачуване створіння, невже у нього клаустрафобія, та й не дивоно було б після скількох років лежання під землею.
- Боїшся замкнених приміщень? - запитав я.
- Ні, - відповів він, - тільки ліфтів.
І я відчув як мене ніби знову ховають живим, а я так хочу бути вільним. Це були його почуття.
- Чому ти не спробував утекти? - запитав я.
- По ки ще собі не належу, - сердито відповів він.
- А кому?
- Он у нього запитай, - мумія кивнув головою на Кларка, той відповів сердитим поглядом і я зрозумів і цю тему вичерпано.
Кларк все ж таки заговорив:
- Я знаю небагато, та вам рекомендую не цікавитись навіть тим мінімумом.
Зрозумів, звичайно, такі рекомендації слід сприймати як закон.
Ми спустились настільки глибоко під землю, що навіть цифр не було на датчиках у ліфті, далі був широкий білий коридор, мумія зовсім спохмурнів, на мить його погляд став затравленим, він знову почав нагадувати звіра у клітці. Я відчув що це місце чимось схоже на якусь велитенську космічну базу де його, як то казав Олрой, нейтралізували. Та ті спогади мумія швидко заховав від мене, хоча я відчув як йому було моторошно і страшно, а ще там з ним був поряд хтось дуже рідний, за кого він піклувався більше ніж про себе, за кого боявся і кого також вбили як і його, я хотів було поцікавитись, та він лише мотнув головою змушуючи захлинутися запитанням. Боляче стиснулось серце і я втратив звязок зі спогадими мумії, і добре, те що він згадував, було страшніше ніж те що я собі нафантазував. Я придумав казку про чудовисько яке спіймали і заховали, а насправді чудовиськами були і ті хто спіймав чудовисько. Зло може перемогли лише зло? А чи був він злом, цей досконалий і сумний чоловік з лицем і тілом юнака. Було б легше як би він і справді був страшною висохлою мумією з проваллями замість очей, чи схожим на зомфі з голівудських фільмів.
Білий коридор не був прямим, він нагадував заплутаний лабіринт, з сотнею дверей. Попереду два вояка біля дверей, аони пропустили нас і зачинили ті двер за нашими спинами. Я навіть відчув як спало напруження з Кларка. Другі двері з охороною, треті і ми зайшли до великої кімнати де були розкішні фотошпалери з видом на море і рослини у великих ящиках, і телевізор, мякі дивани столик на столику розставлений посуд, зо три пляшки з темною рідиною, я відчув запах їжі, який же я голодний
З кімнати виходило декілька дверей.
- Там ваші кімнати, подивіться і повертайтесь до столу, мусимо поговорити про дослідження нашого гостя і вашу поведінку на території лаболаторії.
І я зрозумів що вони збираються ізолювати мене від світу і поселити поряд з мумією, відчув паніку. Про таке потрібно повідомляти заздалегідь, а не тоді коли відступати нікуди. Кларк помітив мій зляканий погляд і запевнив:
- Не хвилюйтеся Алексе, у вас будуть вихідні на поверхні два дні на тиждень.
Мумія скептично хмикнув і пішов у свою кімнату, гримнули двері, знову відчинились, стоячи на порозі кімнати він повідомив:
- Добре якщо я гість, то дозволю собі прийняти душ.
Кларк зрозумів що відмови свавільний гість не прийме, тільки плечима знизав.
Я сів на мякий диван і коли мумія зачинився у своїй кімнаті, висловив обурення свавіллям:
- Ми не домовлялись що я дозволю зачинити себе на незрозуміло якому ярусі поряд з небеспечним створінням.
- Якщо вже говорити про домовляння Алексе, то ми взагалі ні про що не домовлялись з вами особисто, та у договорі який ви підписали вказано що працювати ви будете де скажуть і скільки скажуть. Тим більше мені здалось що ви з нашим гостем потоваришували. Нам необхідна людина завдяки якій ми зможемо хоч якось впливати на нього, компаньон, друг, чи співрозмовник.
От вже добре придумали, вони його досліджувати будуть, а я заспокоювати, другом прикидатись, сам на сам, вони навіть не уявляють наскільки я його боюсь.
Коли мумія повернувся у кімнату, з рушником на плечах, ми всі замовкли, він сів у крісло, налив собі у склянку віскі, випив і відрізав від шматок мяса, зпкусив. Налив знову, запитав тримаючи пляшку:
- Я що один хочу випити?
- Наливай, - запропонував я, хоч якось потрібно перемагити страх і відчай.
Кларк і Олрой дивились на нас як на двух навіжених. Я їх розумію, а хто зрозуміє мене?
І ми випили, закусили. Мумія відкинувся на спинку крісла підібрав ноги, повідомив:
- Якщо ви і насправді вирішили мене досліджувати, я мушу попередити, це буде не просто.
- Чому? - запитав Кларк.
Мумія знову налив собі і мені, я відчував що він хоче напитися, і як Кларк ризикує дозволяючи йому це?
- Він не ризикує, - спяніло посміхнувся Мумія, - він чудово знає що я звязаний, і пянію не більше ніж на пятнадцять хвилин.
Звязаний? Я здивовано подивився на Кларка. Як це? Та мені ніхто не відповів. Кларк дивився в очі Мумії, а той відповідав йому не менш злим поглядом. Таємниці нагромаджувалися з кожною хвилиною нашого знайомства. І ніхто мені нічого не збирався пояснювати, навпаки.
Кларк несподівано вийшов.
Олрой підсунув поближче склянку:
- Наливай.
Мумія посміхнувся.
Через декілька хвилин, ніс у професора почервонів, і він вже не боявся мого підопічного, вченим керувала лише цікавість.
- Ось скажи мені, динозаври були, - запитувавпрофесор.
- Були, - відповів мумія.
- А чому вони загинули?
- Більшість люди вибили, не могли ужитися, а коли ужились, клімат змінили і динозаври майже всі вимерли, - пояснив мумія.
- Ужились, то як і якщо майже тоді де вони зараз?
- З тваринами простіше, навіть приручили, з розумними не дуже розумілись, боялись, воювали, поки раптори під землю не пішли, там простіше вижити холоднокровним. Тепло.
Після такого повідомлення не тільки у Олроя,. а й у мене мову відняло. Професор не витримав, напевне навіт протверезів:
- Та що ви таке несете?! Раптори розумні? Тож ящери!
Мумія спокійно розлив віскі по срлянкам, останню краплину мені, підняв склянку:
- За життя, - випив і відповів, - невже холоднокровний не може бути розумним?
Олрой аж захлинувся.
Я розсміявся, було легко і добре, я більше не нервувався від того що знаходжусь глибоко під землею:
- То вони зараз може поряд ходять з стінами лаболаторії у пошуках свіжого мяса.
- Вони не люблять мясо теплокровних, - відповів мумія, і живуть набагато глибше ніж ваші шахтери могли докопатись.
- Вони там самі живуть? - запитав я, відкриваючи другу пляшку.
- Ні, там усі хто не схожий на вас, щоб не порушувати рівновагу у ваших теоріях про еволюцію, і не влаштовувати справжні расові війни. Для аргесивної білої раси і так ворогів вистачає.
- Отакої, невже наша раса агресивніша ніж раптори? - зі усмішкою запитав я.
- А хіба ні? - ви обидва представники однієї раси, але різних народі, згадайте свою історію.
Олрой закашлявся, здивовано запитав:
- А звідки ви знаєте нашу історію? Ви ж спали стільки років.
- Моє тіло було мертвим, та розум міг спостерігати, і це найпростіша відповідь, - відповів мумія.
Ми з Олроем геть спяніли, а наш гість здавалось ще більше тверезів, він відбрав у мене пляшку повідомивши нашу славянську забобону що рука не змінюється, наповнив склянки.
Прокинувся я на дивані, Олрой у кріслі, мумія зник. Я нічого не пам’ятав. У кімнаті було прибрано, на стоі чисто, хтось навіть накрив нас з Олроем ковдрами. Я переляканий зірвався з дивана, кинувся до кімнати мумії. Він спав на ліжку, спокіно наче у себе вдома.
Зайшов Ірвін.
- Алексе розбудіть будь ласка нашого гостя, через годину за вами прийдуть. Йти ви будете тільки за поводирем, у кімнати не зазирати. І попередьте вашого друга що непідкорення з його боку призведе до того що його заберуть звідси. Він зрозуміє.
Ірвін вийшов, я сів на ліжко поряд з моїм підопічним і схопився за голову, вона була важка, прокинувшись я відразу не відчув усіх радостей важкого нудотного похмілля. Потягнув мумію за ногу, намагаючись розбудити. Було так зле, що навіть все одно чи він вдарить, чи вб’є мене у відповідь.
- Прокидайся, нас викликають, - от, а я навіть не знаю його імені.
- Пішли вони... - відповів мумія і приєднав адресу популярним на моїй батьківщині коротким словом.
- Я з тобою згоден, та...
- Можеш не повторювти за тим Пітоном, - сердито відрізав Мумія, і сів на ліжку, я аж відсахнувся, - без тебе знаю. Яка дурня, вся ця лаболаторія. Знущання. Йдемо.
Нас привели у велику білу залу, купа усілякої апаратури, столи крісла стільці знову столи, вимірювачі, різні дроти, компютери, монітори і люди у білих комбінензонах. Їх було троє цікавських професора що оторопіло дивились на нас з мумією. Аж у Кларка терпець урвався.