Вічність. Хоч би й так...
Консуело — 26/03/2009 - 11:21
Хмарно. Химерно. Хорор
тисне на чорні ноти.
Пітьма прийде заскоро, -
тихі її фокстроти...
Ставлю останній злотий,
мертва - уже не хвора.
Втеча з чужих нізвідки,
тіні, шляхи, вокзали.
вогнища давніх спалень...
Судді - вони ж і свідки -
душі свої проспали,
грати були без клітки.
Повня обірве струни, -
срібний овал долоні.
Північ. А нам фортунить
скинути гніт прокльонів...
Зорі горять червоні,
час відчиняти труни.
Вітер гойдає в"язи,
свище й гуде бешкетно.
Вбрід - через сіру Лету.
вічноживі вилазять...
Щедрі столи у князя,
Північ - пора бенкету.
Спопелілі фарби
olvia — 25/03/2009 - 12:43
Десь в парку, на сірій лавці, лежить стара хустинка. Вона мало наскрізь не промокла від щойно минулої мжички. Небо затягнуте хмарами. Кольором воно зовсім не відрізняється від попелястого тротуару, викладеного бетонними кубиками. Віття дерев непорушно нависає над доріжкою.
Здається, зараз ранок. Проте повітря зовсім не свіже, а якесь затхле.
– Я люблю приходити в сад, коли споночіє. Тоді все навкруг стає зовсім іншим, не таким, як удень. Справжнім.
Довкола тихо, та насправді ніхто і ніщо не спить. Хіба що так, дрімає на пів-ока. Перша заповідь нічного життя - кожної миті залишатися насторожі. Аби дожити до ранку.
Совам до того байдуже. Вони вичікують на необачну здобич і - зрідка - регочуть. Чому? Ніхто того не знає. Мабуть, у них просто веселий характер. А ще вони уміють передбачати майбутнє. Принаймні, у це вірила моя бабуня.
ЛЕГЕНДА ПРО ТЕВТОНЦЯ
Консуело — 20/02/2009 - 15:07
Роздоріжжя. До місяця гавкає лис,
знову марить осика падінням Іуди...
За рікою гущавинно хмуриться ліс
і ховають сліди від смертей та коліс
три шляхи, що ведуть у те саме нікуди.
Час пішов навпаки або просто зомлів.
Срібні кулі без віри нічого не варті.
Пахне страхом і сирістю. Шепіт в імлі...
Найсумніший - останній з усіх журавлів
над колодязем древнім чатує на варті.
Оповила тривога отруйним плющем
горизонти пітьми у запоні туману
шурхіт кроків все ближче, ще трохи, іще...
От і він, незворушний під чорним дощем
на рамена нап"явши чернечу сутану.
Самотність
Женчик Журер — 17/02/2009 - 11:13
Картонний телевізор кабінету
Збирав лиш пилу кілограми тяжкі,
Показував павучі тонкі ляжки,
Строчив діагонально у тенетах
Герцові розмальовки павутиння.
Від того стало в кабінеті страшно,
Й останній покалічений тарган його покинув.
Замальовка дня, буденно-лютневого,
Білим по сірому, сірим по білому,
Фарби по каменю, фарби по серцю
Розтікались патьоками,
Мокрими, бляклими і наляканими
Холодністю трафаретів,
Зроблених з рамок портретів
Криз, краматоріїв і профілакторіїв,
Які нас оточують, спрощують,
Пастеризують, лактолозують,
А потім утилізують.
Свічки посвячені, мають значення,
Блискавки будуть ламаним графіком,
Трафік нам прокладати угору
Для переміщення в зону безмежності,
Привидів душ виду гомосапієнс,
Мегаполісів жителів,
Бездушних полюсів Едему,
Мона вже там, де
Печалью усмішки на суму полотні
ЕлектроБог
Женчик Журер — 16/02/2009 - 12:19
Первинним страхом натовп обійнято
У шлунку харківського метрополітену,
Коли раптово вимкнули систему
Електропостачання.
І темрява стискає, мов лещата.
Народ наляканий і метушиться
Вмикає ліхтарі, мобільні телефони.
Лиш голос машиніста по вагонах
Лунає: «Тихо, зникла електриця!»
Принишкли. Моляться електроструму,
Який, мов істукан, требує жертви.
І цього разу електриця вперто
Боролась за життя крізь опір гуми.
Господня сила сотень мегаватів
Забрала душу електромонтера,
Розпорошила по святих джерелах
Життєву силу, яку той утратив.
Від того трансформатор феєрверком
Я і привид старого Чарлі
Консуело — 3/02/2009 - 13:46
Цибулячим лушпинням стали мої думки.
Марно їх збирати докупи - женуться вперед,
підхоплені вітром з чужих солоних морів.
Духи минулого Різдва, приходьте в гості!
Будьте, неначе вдома.
Та марно їх кликати - не впізнають.
Вони вже п"яні від крові старого Скруджа...
Про те, що було насправді,
не заведено говорити вголос.
Тим більше - писати. Авжеж?
На запертих повіках - могильні плити
забутих імен, облич, світів... Поряд -
нічого зайвого. Тільки туман.
У ньому зручно ховатися від них, або - від себе...
На долоні - дотик, невідчутий до кінця. Хто ти?
Ніхто... Просто туман.
Коханка Каїна
Lana — 28/01/2009 - 00:54
Вона боялась сонця, Снігова королева,
Лева тримала під ліжком,
Не шкодувала йому м'яса сніговика,
Хотіла, щоб беріг її сон,
Он, вже замок її із снігу,
Танути починав,бо сонце, все вище,
Ще трохи і буде повстання Весни,
Ниці, холодні думки білої панянки,
Кидались в безвихідь,
Виходу більше не було,,
Кая вона не любила, Каїна,
Їхній союз таємний, про який не знав ніхто,
Хто б міг подумати?
Каїн убив Авеля, байдужість вбиває Світ.
Я, як і ти, потрапила в безчасся,
де ні вітрів, ні схитів, ні старіння,
де все пісок і де пісок - каміння,
де Місяць зупинивсь у напівсвітлій фазі.
Де всі міста - лиш тіні Вавилона,
де всі жінки - ні Єви, ні Лоліти,
і де планети - лиш зачатки світу,
який ще спить у позі ембріона.
Де суєта мізерна і безлика,
де перемоги - всього лиш обмотки,
а дні, як чорно-білі фотки,
і їм нема ні глядача, ні ліку.
Ні роздоріж, ні знаків, а-ні траси,
ні Сонця, ні Полярної, ні птиць...
І тільки ти під небом горілиць,
і тільки я... Ми втрапили в безчасся.