Початок.
1
«…Спогади є у всіх. Принаймні мені так завжди здавалось. У кожного є своя історія. Своя таємниця. Своє минуле. Своя гірка правда. Той, хто скаже інакше, збреше собі. Ти можеш змінити себе, свою зовнішність, коло людей, з якими ти спілкуєшся, взяти нове ім’я та прізвище, переїхати… Але спогади завжди будуть з тобою…»
Саме з такими думками я їхала додому у старенькому автобусі, що прямував від столиці, до мого рідного містечка. За вікнами лив дощ, це неправильний початок літа, ну зовсім. «Дивно, адже за останній рік я там була лише двічі: один раз на новий рік, під час зимових канікул, що не увінчалось успіхом. Як виявилось, з моїми друзями ми вже зовсім різні люди, і погляди у нас ну зовсім різні…На все. Ну не прихильниця я клубів та алкотрешу. На вечірці мені було нудно, з найліпшими друзями ми обговорювали лише плітки, поки подруги не накидались, і не розтягли майже весь чоловічий склад нашої компанії по закутках. Це дратувало, ще й мені намагались втюхати якогось п’янючого боксера, який щойно сказавши мені «Привіт», запропонував провести мене в туалет, я усміхнулась йому своєю найнаївнішою посмішкою і погодилась, де потім його і зачинила. Як він скаженів! Хоч щось мене тоді повеселило…Ледь до бійки не дійшло.
Ще кілька разів мене намагались дуже примітивно зняти ну зовсім дивні об’єкти,як чоловічої, так і жіночої статі,останнє мене дуже обурило і я пішла звідти…До того ж, в що перетворився мій найкращий друг Крош!!!( так ми його прозвали з дитячих років) під впливом своєї нової пасії, чортів метросексуал! Так він себе називає. Хлопець, який роз’їжджав на мотоциклі, вболівав за Динамо, тягав чорну розтягнуту футболку і потерті джинси,грав на гітарі. А улюбленим напоєм колись вважав пиво, і любив читати класику. Хто він тепер? Жалюгідний качок, з прилизаною зачіскою, що цідив коктейлик в товаристві своєї Білявки, яка судячи з усього вчила його етикету, спочатку вона дістала люстерко і поправила зачіску, а потім вручила йому, і він повністю повторив її рухи. Втім, Білявці щось явно не сподобалось у його рухах, чи зачісці, чи виразі обличча, коли ми зустрілись поглядом в цей момент, оскільки вона півгодини його відчитувала… З оточуючими він спілкувався мало, певно боявся ревнощів своєї Білявки…
Ще й батьки образились, що я поїхала на другий день після приїзду, навіть речі не розпакувала. Але мені не було совісно. Це так схоже на мене...
Вдруге я приїжджала на весілля племінниці. І пробула майже тиждень в її оточенні. Батьки були на сьомому небі від щастя. Ні, про неї я нічого не можу сказати поганого, на відміну від мене, Лея вписується в свій світ. Руде веселе дівчисько, схиблене на подорожах, як і її обранець Серж. Вони старші від мене на п’ять років. Мені ж з моїми 19 роками ще багато чого незрозуміло. Наприклад, навіщо вони носять так схожі на ковбойські капелюхи? Чому одягаються в зелено-жовті кольори… І кантрі, яке слухають…»
Це був чужий для мене світ. Всі їхні друзі були щось на зразок банди сангвініків, які намагались розкачати мою меланхолію ,але і в цей світ я не вписувалась. Як і у свій власний…
Маршрутка проминала якісь села, петляла, здається, блукала в лабіринтах дощу, разом з студентами, що повертались додому на час літніх канікул… Декого з них я знала. Зі мною весь час намагався заговорити другокурсник Дум, насправді його звати Діма, він сидів поруч, з ним я була знайома через редакцію, в якій ми обоє працювали в останньому семестрі. Але я не мала настрою з кимось говорити. Він нервувався і постійно поправляв комірець своєї сорочки. Я демонстративно вдягла навушники, гучно увімкнула музику. Він ненавидів рок, що було мені відомо. За чотири роки, навчаючись на журфаці, я знала все і про всіх в універі, майже не спілкуючись ні з ким. Не тому, що ніхто не хотів спілкуватись зі мною, мені самій не подобалось пускати ще когось занадто близько. Так навіть краще, не чутиму цей гомін. Всі обговорювали події останніх двох тижнів, футбольні матчі, екзамени та вчорашній концерт групи Reason, на якому були присутні ледь не всі студенти, включаючи викладачів.Це була моя улюблена група, але обговорювати свої враження з іншими не хотілось… Всі обговорювали плітки, які я вже чула сотню разів, слухати про те з ким спить другокурсниця Валя з викладачів зовсім не хотілось.
Я увімкнула музику ще гучніше, щоб заглушити світ навколо,
думаючи про те, що додому зовсім не хочеться, так само як і назад в студмістечко, і настрій остаточно зіпсувався. «Ну от, молодчина, Крі…» - подумалось. Саме в цей момент маршрутку двічі підкинуло, і почулося дзвінке скрежет колес, дорога була слизькою, мабуть водій не впорався з кермом, нас знесло з дороги, всі почали кричати , я ледь втрималась за крісло, щоб не тріснутись головою об вікно. Щось вдарило об автобус, лобове скло розлетілось на тисячі шматочків, ми врізались в дерево, як я зрозуміла, судячи з гілок великої ялини, які зазирали в вікно. Маршрутка нахилилась в ліво, зашипіла і зупинилась, їдючий запах бензину зайшов в салон. Здійнялась паніка, всі почали вибігати під дощ. Я сподівалась втриматись на місці, щоб намагаючись вибратись, як інші не впасти, здогадуюсь, що в такій метушні можна як мінімум заробити собі синців, або бути затоптаною як максимум одинадцятьма дурнями. Втім, це тривало лише кілька хвилин. Я вийшла останньою в темряву під дощ, одразу після водія, в лексиці якого в цей момент не було жодного цензурного слова.…
***
Ми мокли під дощем. З неба погрозливо гуркало, і блискало.
Через дві хвилини, як ми покинули місце аварії, не було жодної людини, з усіх дванадцяти чоловік, враховуючи і водія, хто б не роззирався навколо. Але що можна було побачити у цій напівтемряві. Непогода все ускладнювала. Ми йшли уздовж траси, яка здавалось, вимерла. Жодної автівки, жодної живої душі. І жодних ознак найближчих поселень, ані вогника у даличині. Як так може бути? Лише тепер я бачила, що крім Діми з другого курсу, якого я добре знала, тут були близнючки Ола і Юля, з третього курсу, майбутні економісти, вони йшли кутаючись у зелені вітровки, які все рівно не давали ніякої користі, також був мій однокурсник-зануда Макс з ліхтариком (і де він його взяв?), який здається знав усе стосовно навчання, і не тільки, навіть більше, до нього за допомогою звертались досить часто, так це був він у своїй клітчастій тенісці та брюках, він завжди був розумним, і навіть приймав те, що його всі вважають занудою. Він йшов, похнюпившись, краплі води зтікали з його патлатої голови на плечі, він сав схожим на прилизаного собачку, у іншій ситуації це мене б насмішило. Ще хлопці з першого курсу, десь ми перетинались…Ось дівчина з обличчам як у дитини, знаю, другий курс, психологія її фах… здається…Як же її звуь, хм, не пам’ятаю…я дивилась на неї, а вона на мене, здивовано…Так ми і йшли: попереду розлючений водій дядя Саша, Діма, Ола І Юля, Я, Макс, і ця дівчина, а за нами першокурсники.
Я спробувала набрати швидку, мчс,або міліцію, або хоч якийсь номер. Марно, зв’язок зник. Це вже намагались зробити і інші. У декого мобільники розрядились. Де ми взагалі? Ця думка турбувала не тільки мене. А й Діму.
- В якому ми районі? – запитав він у дяді Саши.
- Хм. – Навіть не виїхали з київської області. – промовив він похнюпившись. – Але я не пізнаю цих місць. Дуже дивно. Здається, в мене була карта. Зараз гляну. Ми проїхали Фастів, а потім на дорогу вискочив той юнак.
– Який юнак? - здивувався Діма. – витираючи мокре обличча якимось платком.
- Ми загубились? – Спитала у нього я. – Хіба таке можливо? – мене ця думка смішила і водночас лякала, але не час показувати емоції. А потім до мене дійшов зміст його слів. – Який юнак? –здивувалась я. І не тільки я. Попри дощ, і те що всі вже стомились, прислухались до кожного звуку.
- Юнак, через якого дядя Саша з’їхав у ярок, на узбічча . Він кинувся під колеса. – це сказала Ола. – Я все бачила. – ох і грубий же в неї голос. Аж вуха ріже. Невже вона так багато курить?
- І я бачила. Який він був страшний! Очі божевільні. І де він тільки взявся? – ще один по-грубому схожий голос. –це Юля. Така ж кучерява, і розмальована клубна дівчинка.
- І нічого не страшний. Мабуть п’яний, або під наркотою. – промовила дівчина, якої я не знала. Така миловидна. Здавалось їй років тринадцять.
- Ні, Ілайє, він був явно не в собі. – сказав дядя Саша. Нормальна людина не захоче добровільно вкоротити собі віку. І не стрибне під автобус.
- А він хотів? Звідки ви знаєте? – Ілайя! ось як її звуть. Яке дивне ім’я. –Чому я про неї так мало знаю ? – це мене засмутило.
- Він хоч вижив? – спитав Діма, ховаючись у грязнозелений капюшон. – в цей час грім гуркнув занадто голосно, і у світлі блискавки обличча Діми з такою завжди доброю посмішкою здалось скривленим в демонічній усмішці. Я здригнулась.
- Вижив, вижив… - промямлив Макс незадоволено. Хм, він сьогодні нервовий якийсь, всі на нього подивились. – Інакше б не топав перебіжками за нами вже півгодини. – додав він якось весело і водночас істерично.
- ЩО? –запитала водночас Я, Ола і дядя Саша. – Як це? Він же втік! - хтось із першокурсників подав голос. - Нічого він не втік. – промовив усміхаючись Макс. Он подивіться! – Макс веселився? Не схоже…Точно істерика.
Всі ми озирнулись. І справді, похитуючись, перебіжками ховаючись за деревами, біг височенький, як здалеку мені здалося, хлопець. Якось занадто химерно він рухався, немов летів… Чи то мені здалось?
- Давайте його почекаємо? – ставши під дерево, запропонував Діма. – Може, він місцевий, хай нам покаже дорогу до найближчого села, чи міста. Звідки можна подзвонити.
- Ні в якому разі. – скипів Макс. – невже ботан перелякався? Хи, смішно… - Він може бути небезпечним! А якщо він маньячила? Бачив я таких по телику, і неті читав… - боже як він злякався, мені аж соромно за нього стало.
- Небезпечний, чи ні, але ми не знаємо навіть в якому напрямку іти! - дядя Саша вже кричав. – Тож ми на нього почекаємо. – Та і чого він іде за нами , нехай пояснить.
- Ага, і чого під колеса кинувся. – прострекотіла Юля. – вона курила цигарку за цигаркою.
Це цікавило всіх нас. Ми стояли під деревом, чекаючи на цього психа. Дощ все не вщухав. Мене вже колотило від прохолодної погоди. Біля мене стояла Ілайя і Макс. Їхні обличча виражали суцільну втому.
Цікаво, котра година? Мобільник сів. От халепа. Сховавши його у сумку, трошки попсихувавши, увімкнула плеєр, добре, ще не здох. Трошки року зайвим не буде.
- Дивний початок літа. – сказала я.
- Дуже дивний. – видихнула Ілайя. Їй було страшно. Не дивно, вона така тендітна і маленька як на свій вік. Як лялечка – подумала я.
Всі чекали. Чекали на цього хлопця, який або був дурнем, або вдало клеїв дурня. Я вже знала як його називатиму. Псих.
2.
Якби мені хтось колись сказав, що я наївна, я б просто розсміялась. Наївні ті, що поводять себе необережно із некерованими людьми. Тобто довіряють їм своє життя і ставлять тим самим під удар особисту безпеку. Я ніколи не відрізнялась особливою довірливістю, навіть роздумувала над кожним компліментом сказаним в мій бік. Що, навіщо і чому? Що. Навіщо. І чому.
В нього, як виявилась химерна зовнішність. Якийсь незрозумілий, грязно-фіолетового кольору плащ - балахон з капюшоном, натягнутим майже на очі, чорні джинси та масивні ботинки. Попри свій високий зріст, він рухався швидко, але трохи хаотично, немов підстрибуючи при кожному кроці. От чому його кроки здались мені такими великими, так ніби він летів…
Він вийшов з-за останнього дерева, яке відгороджувало нас від нього і підняв одну руку в гору, долонею до нас.
Виявилось, що не такий вже він і страшний, як мені здавалось. Знявши капюшон, він промовив:
- Спокійно, я беззбройний! – потім ступив повільно до нас кілька кроків. У світлі блискавки ми побачили, що в нього була кров на щоці - слід від падіння перед автобусом, як виявилось…
- Я тобі зараз! – дядя Саша не кинувся до нього зі зрозумілими намірами для всіх. – Таке утнути! –але Макс та Діма вже тримали його за руки.
- Тихо, тихо – Діма намагався заспокоїти оскаженілого водія. – треба перед усім розібратися. В цей момент я вимкнула плеєр, хотілось все чути на сто відсотків, не тільки бачити.
- ЩО тут розбиратися! Він ледь не загинув сам і ледь не вбив всіх нас! – репетував дядя Саша, його обличча здавалось стало багряним. Чи то мені так здалося?..
- А він правий, - додав Макс. – ми могли загинути. Намокший Макс здавався таким худеньким, і як я раніше цього не помічала? Ола і Юля ствердно закивали йому в підтвердження.
- І хто відшкодує мені збитки? Мене тепер звільнять! – водій не міг вгамуватися.
- Я лише… - спромігся сказати цей псих ( як я його вже називала подумки), - але йому не дали продовжити.
Здійнявся гомін, першокурсники, Валера, Антон, Олег кинулись розбороняти бійку між водієм, ботаном і здавалось, нормальним хлопцем, на перший погляд, одним з кращих в нашій студредакції. Діма вскочив перед водієм, який чомусь наступав на Макса, що стояв до нашого «гостя» спиною. І почалось. Макс намагався розняти дядю Сашу і Дмитрика, щоправда, невдало. Їх не турбував вже дощ і те, що ми потрапили в аварію…
А псих стояв собі в стороні, немов його зовсім не турбувала, ні злива, ні бійка, якось дуже дивно посміхаючись. Розгублено, чи щось на зразок. Я не зрозуміла цієї гримаси. Втім, через дві хвилини його посмішка стала більш схожою на ненависну і люту. Всого на кілька секунд. Потім його емоції неможливо було прочитати, оскільки як здалось мені, йому все рівно.
«Псих, точно!..» - подумала я.
- Я лише хотів сказати, що можу вас провести до дороги, – сказав він коротко. - Зараз темно, а ви ще й пішли не в той бік.
Ви пішли на схід, -він показав рукою, -а вам на північ, до траси.
Бійка одразу припинилась. – Ви можете заблукати ще більше.Маршрутка скотились у ярок, трасса з іншого боку, а в цій стороні поле і ліс.
Нарешті я роздивилась його обличча. Воно було мені знайомим, от тільки звідки? Я придивлялась до нього. Він це бачив, але уваги не звертав. Ми всі на нього дивились. Глибокі карі очі, правильні риси обличча, густі брови трохи нагадували формою брови Джейка Ніколсона,але були більш витонченими, і тонкі губи, що час від часу кривились в нахабній усмішці. В своїх буднях, я навіть не помітила б краси цього обличча, але зараз мій плеєр сів, і я чула і бачила все ясно як ніколи. О Боже, ну що за плащ – балахон? Хто таке взагалі носить? Його роздивлялась не тільки я, а й Ілайя здивовано, а також Ола і Юля, як рок-ікону.
- Когось він мені нагадує – сказала мені на вухо тихенько Ілайя. Я їй кивнула.
- Якщо ви не хочете мокнути під дощем, то йдіть за мною, тут недалеко, вього пару кілометрів до найближчого бару, звідки ви зможете подзвонити…і переночувати, якщо забажаєте. – на останньому слові він зробив якийсь насмішкуватий акцент.
Йому ніхто не довіряв, але вибору в нас не було. І ми пішли за ним, всі, і навіть роздратований водій плентався вкінці і щось бурмотів.
- Я - Ксандер – він протягнув руку Дімі. Чому першому йому, не знаю, адже він Дмитрикові ну зовсім не подобався, і він цього не приховував судячи з виразу обличча. Дімона я знала добре, мабуть щоб справити враження на дівчат, він неохоче протяг руку для знайомства. Він ніколи не довіряв нікому більше ніж наполовину, а тут таке!.. Коли вони потисли руки, Діму немов за секунду підмінили. Вони йшли попереду і розмовляли, як ліпші друзі, знайомі немов сто років.
Я дратувалась. Невже це дивує лише мене?
Дощ напрягав, було холодно і дошкуляв голод.
- Хто він такий цей Псих, щоб ми за ним йшли? – спитала я сама себе. Адже я йшла останньою, попереду плентався незадоволений водій. Тільки мені ніхто не відповів.
Спочатку це була грунтова дорога, яку дощем частково розмило, приблизно сорок хвилин, перш ніж побачили вивіску «Арлекін» ми човгали по ній, а потім я відчула асфальт під ногами. Отже, траса була близько. Тільки місце було зовсім незнайоме.
***
Маленька кімнатка в пастельних тонах, з приглушеним світлом здавалась такою милою, тут було два ліжка, що стояли паралельно одне до одного, маленький столик біля вікна, а над ним світильник, шафа для одягу - біля дверей, старовинна, але в непоганому стані . Це те, що ми змогли зняти до ранку в готелі при с. Морв’янка.
- Що ти кажеш за село? Федір, подивись будь-ласка по карті. –звернулась мама до тата. - То ви там заночуєте? – допитувала стурбовано мене вона по телефону, поки я витирала рушником волосся і перевдягалась у сухий халат, який був у номері, що дістався мені та Ілайї. Ілайя ще була в душі, а я вирішила передзвонити батькам. Я знала що в сусідньому номері під номером 12 були Ола, Юля і Макс, Діма був у 16 номері разом з дядьою Сашею, і в 11 номері Лишились першокурсники. Цікаво, а що робить зараз той Псих? – думала я. Чому він так і не пояснив, чому кинувся під колеса нашого автобуса? Невже ніхто крім мене цим не зацікавився і не спитав його? Принаймні, поки ми йшли, він про це не розповідав, але ж його ніхто і не запитував! – це мене обурювало. Я люблю знати причини вчинків людей, так їхні дії значно зрозуміліші…І як можна загубитись в Київській області?
- Так. – сказала я їй якнайспокійнішим голосом, на який була спроможна. – з нами все гаразд, ніхто не постраждав, навіть той Псих. Я ще раз зітхнула. Не йшов він з моїх думок. Він мене дратував!
- У тебе є гроші? Ти там не сама? – вторив їй батько. – І скільки тобі казати, що людей не можна принижувати, даючи їм прізвиська. Це жахлива звичка, навіть якщо через нього ви потрапили в аварію. У цього юнака певно є ім’я?
- Все в порядку. Завтра я буду вдома і все розповім. Щойно виїду, я наберу. Лише заряджу мобільник. – а потім додала :
- Його звуть Ксендер, тату…
- Будь обережна, мені щось дуже неспокійно. – промовила тремтячим голосом мама. – Яка вона полохлива в мене. Аж смішно.
- Мам, я всього за 150 км. – принаймні так нам сказали. - Надобраніч. Люблю вас обох! – Я навіть усміхнулась, уявляючи обличча своїх батьків.
- Ми тебе теж.. Тут батько тобі хоче ще щось сказати… - мама віддала татові слухавку.
- Так, тату. – розмова мене вже втомлювала. Хотілось впасти на ліжко, і заснути.
- Крі, послухай мене уважно, - він був явно стурбований, - але без паніки, ти ж розумна в мене дівчинка? –чому він так дивно себе веде? -Хоча чому дивно? Він же такий суєвірний! – Немає ніякої М … - але зв’язок обірвався. Я марно набирала кілька разів домашній номер.
- Знов немає зв’язку? - спитала Ілайя, визираючи з ванної, досушуючи своє волосся рушником.
- Так. Спробую набрати вже вранці – відповіла я цій тендітній дівчинці, так схожій на лялечку. – Каву будеш, або чай? –я їй протягла чашку.
- Дякую. Краще чай. – ми сіли за столик біля вікна. З вікном все ще невщухала злива. Греміло, блискало, немов погрожувало. - А в мене вдома ніхто слухавку не бере. Мені так моторошно, - промовила вона.
- Мені теж. Але це ж тільки на сьогодні. Завтра ми вже будемо вдома.
Коли десь годині о другій Ілайя заснула, я вирішила спуститись в бар, було цікаво, як там інші. Але коли я зачиняла двері, вона прокинулась, і мабуть не захотіла лишатись одна, може страшно було, чи що…Тож ми пішли в бар вдвох. Там було галасливо. Грала якась ненав’язлива музика, Ола і Юля в компанії Діми за столиком зліва пили пиво, він їх обох обіймав, щось жваво розповідаючи. «Цікаво, кто до кого більше клеїться?» - Мене ця думка розсмішила. Макс в компанії першокурсників сидів за великим столом біля телика, явно обговорюючи науки, що йому дались найлегше на першому курсі. «Як завжди». - я покачала лише головою. Аби когось загрузити.
Пройшовши далі, помітила людей, яких не знала… Далі сидів явно нетверезий дядя Саша і підпирав рукою голову, дивився на свій келих з якимось напоєм. Я задумалась про його здатність до витривалості в стресових ситуаціях. І що він п’є? – подумала я і одночасно сказала це вголос.
- Глінтвейн. – почула я голос за спиною. Це був Псих.
- Ясно. – тільки і сказала я, повернувшись до нього.
- А ти, здається Крі? – спитав він, піднявши одну брову. – і продовжив : до цього дядя Саша пив віскі і здається, пиво… Я вже майже з усіма познайомився… - він мене роздивлявся. –Ксендер… -представився він і простягнув мені руку.
- Рада знайомству… - сказала я, але руки так і не потисла у відповідь. – він розсміявся. Ну не люблю я потискати руки!
- Я й не знаю, кому і як віддячувати за свій порятунок. – промовив він пристально дивлячись мені в очі. В мене почала боліти голова, і я доторкнулась до виска. - Якби не ви, я б так і лишився мокнути там на дорозі. А тут маршрутка. Я й кинувся, щоб встигнути…
- Порятунок? – не зрозуміла я. – Біль був пульсуючим, і зосередитись було неможливо.
- Саме так. Мене пограбували. Погрожували пістолетом, забрали всі гроші та документи, випхали з машини. – він говорив так переконливо, що я майже вірила. - Отак і підвозь когось. Додав він, схрестивши руки. – Вип’єш чогось, тебе пригостити? - мені вже не хотілось слухати цю історію. Мене вона не цікавила. Чомусь з’явилось нестерпне бажання накидатись, заснути і потім забути про все, ще до того як прокинусь. І сьогодні я була певна, що зроби я так, то на ранок нічого б не згадала точно. Мене спинило тільки одне.
- Я не вживаю алкоголь. – твердо сказала я. - «Звідки в нього гроші, якщо його пограбували?»
- Навіть трішки? В стрессовій ситуації? – чому він мене неначе вмовляв? - Хотів напоїти? Зовсім незрозуміло. Навіщо? ще й голова боліла неймовірно…
- Хм, то що ж ти любиш? Я пригощаю. – мені здалось, чи Псих мене умовляв. Мабуть у мене був ідіотський вираз обличча…
- Хіба що …капучіно… - це перше, що спало мені на думку.
Поки ми крокували до столика, на мене дивились Дімон, Макс обурено, Ола і Юля, що курили цигарку за цигаркою, трохи здивовано. Всі знали мене, як відлюдька, це навіть забавляло. Далі я здивувалась.
Ілайя. Вона вже сиділа за столиком біля Макса і першокурсників, потягуючи колу. Таки дивна дівчинка.
- Мені не спалось – почула я як вона говорила Максу. –Гроза лякає.
- Що у ній страшного? – спитав Макс. – і почав свою розповідь про виникнення блискавки. . Розповідати він вмів, хоч і трохи нуднувато. Але його слухали, бо більше не було чим зайнятися:
- Блискавка – це електричний розряд між хмарами, або між хмарою і землею …В процесі утворення опадів у хмарі відбувається електризація крапель, льодяних частинок…- далі ми його не чули за гуркотом ритмічної музики, бо були вже біля бару.
Ми з Психом сіли біля барної стійки. Бармен, хлопчисько років вісімнадцяти на вигляд, певно косив під Робі Вільямса, кивнув нам. Одяг і зачіска вказували на це. А те як він намагався рухатись, грація і елегантність…проте виглядало це якось химерно. Я тихенько захихотіла.
- Два капучіно, будь ласка. – сказав Псих. І теж широко усміхнувся – Чимось він мені подобався. – а потім додав:
- Гарний плеєр. Що слухаєш?
Я ж дивилась на нього. Мені не вірилось в цю маячню про пограбування. Я мала знати правду. І я її дізнаюсь, не зважаючи на всю нісенітницю, яку буду чути…
- Що? Я навіть не могла спокійно думати про все. Нестерпно боліла голова… Мені бракувало інформації. – А, плеєр, дякую. Старенький вже. Переважно рок та альтернативу. – і як я не лишила його в номері?
Я спробувала на смак капучіно. І знов біль запульсував у висках. – В тебе немає таблеток від голови? – спитала я бармена. –Він кивнув, і метнувся в маленьку кімнатку, що була зліва від бару. Потім простяг мені пластинку з традиційними звичайними ліками.
- Дякую - .промовила я.
- Андрюха. – сказав він, солодко мені посміхаючись.Ніколи не любила солодких посмішок.Забагато улесливості і награності…
_ Крі. – сказала я. – Гарний бар. – а він аж запишався.
«Цікаво, тут всі такі придуркуваті?» - я повернула обличча до психа.
- Отже, Рок. – він тримав у руках мій плеєр - Цікаво. – він слухав мій плеєр.
Я ледь не почала репетувати. Мене в жар кинуло, він помітив вираз мого обличча і сказав :
- Ти сама його щойно поклала переді мною. Він одяг мої навушники, і увімкнув музику.
«Цікаво, у нього хобі – дратувати мене? Коли він встиг його взяти, я не клала плеєр на стіл! Цього просто бути не може, я і плеєр невід’ємні!»
- Все, все, віддаю. – він мило посміхнувся, і віддав мені у руки музику. – Вибач, не втримався. Давно не слухав людської музики.
- Людської? – перепитала я. - а яку ж ти слухаєш? З того світу? - Я усміхнулась над власним каламбуром. – здається сьогодні сарказм бере гору над розумом.
- Ну, в сенсі, хорошої. Людей з хорошим смаком так мало! – він сплеснув в долоні і зробив таке обличча…ніби щойно з’їв гіркого перцю.
- Ти – актор? – спитала я. Він нагадував мені актора. Певно цей тип вписався б у будь-який колектив…
- Що? –він здивувався. - а потім ніби спохватився і додав : Так, я актор. – і знов широко усміхнувся. Які рівні у нього зуби…
3.
Дядю Сашу випроваджували спати через годину всі разом. Треба сказати, що він цього не хотів, упирався, хватався за перила, коли Діма, Макс, Олег, волокли його до кімнати. Ще півгодини до нас долинали співи, лемент і матюки з другого поверху.
Потім хлопці з тріумфальним « Спить!» спустились в бар знову. У них в руках було по пляшці вина, а у Діми ще й пляшка шампанського.
- Чий номер обчистили? – пожартувала Ола.
- Мабуть кіоск. – додала Юля.
- Нічий. Це ми знайшли в ящику у номері Дяді Саші. – рдіючи додав першокурсник Олег. – о так, чи багато треба для щастя першокурснику. На цей час всі зібрались за одним столом. І він поставив свої пляшки перед Олою і Юлею. А шампанське діма поставив переді мною і Ілайєю. Псих подивився на мою байдужу реакцію і підняв одну брову. От би знати про що він подумав. Ілайя відкинувшись на спинку стільця, ледь не дрімала, втома брала своє.
Діма сидів навпроти мене і дивився на Ілайю, як на диво, широко відкритими очима, і поглядом просив мене пересісти, я ж кивала йому, що ні в якому разі, і пошепки, поки, псих не бачив, вказала на нього і беззвучно сказала «Нізащо!». Я не хотіла сідати ближче.
- Ксендер, -промовив Діма, не міг би ти трошки посунутись, щоб Крі було зручніше… - і знову подивився на Ілайю, потім на мене і на Ксендера, і додав, - і всім тоді вистачить місця!..
- Залюбки, - відповів Псих. – Легко, як пір’їнку він посадив мене собі на коліна, навіть не питаючи мого дозволу. – ось, думаю ніхто не проти, що місця тепер всім вистачить. – промовив він з посмішкою.
Я була в гніві, мене ще ніколи так не злили! Яке нахабство! Вже хотіла вилити всю свою злісь на Психа, коли він вказав на Ілайю, і промовив:
-Здається, зараз буде смішно.
Ілайя, до якої підсів Діма, трошки зніяковіла і відсунулась, а він підсідав все ближче .
- Обережно, - сказала вона, коли Діма спробував її обійняти з двома келихами вина в руках, - Дум, - повторила вона гучніше, щоправда злегка панічно, і легенько відштовхнула його руку. Вино пролилось на його джинси. Всі розсміялись. Навіть я. Тільки Псих не сміявся, він дивився на мене.
- Схоже, когось облили… - проспівав Макс. – а потім додав сміючись Дімі на вухо, але ж чули всі… - Чи то відшили! - всі сміялись далі…
- А йди ти! – Діма розлючено витирався серветками
- Вибач… - промовила Ілайя, вона вся густо почервоніла, але трошки усміхалась, комічність ситуації брала своє. - Я можу випрати… Але
Діма пішов замивати джинси. Макс розливав всім шампанське.
Здається у всіх був непоганий настрій.
***
-Їй до нього байдуже, подивись, - прошепотіла одна з близнючок іншій. – Доливши собі і сетрі вина, Ола зняла джинсовку, лишившись в чорній майці з доволі відвертим декольте… Вони дивились на Крі і Ксендера, які сиділи з іншого краю столу. – Отже він її не цікавить, то ж…Ола самозадоволено оглянула себе в люстерко…
- А тобі все не йметься? - спитала в неї Юля. –тобі мало Матіаса з універу? Чи Саймона з нашого клубу? – Юля посміювалась. – Хоча тобі завжди мало.
- Нічого особистого, це просто справа честі. Якщо ця курка не хоче втішити того милого красеня, то можна було б… - Юля не дала їй продовжити:
- Хочеш знову якихось проблем нажити? Я не хочу втретє переїжджати через тебе та твоїх…- останню фразу вона промовила з огидою в голосі…
- Все буде зашибісь. – Ола поправила свої кучері рукою. – Ніхто нічого не дізнається….звісно, якщо ти не скажеш…
- Як ти могла таке подумати сказала їр оззлючено Юля. – Все, мені набридло, не збираюсь на це дивитись! - Вона допила вино, і спобувала встати, але було тісно, і вона почала штовхати Олега, він її у відповідь жартома не випускав.
- Придурок. Тобі у зоопарку місце! - гаркнула на нього Юля, вибравшись з-за столу. – Що з нею таке? – спитав у нього Валера, низького зросту пухкий, доброзичливого вигляду першокурсник.
- Не хоче розгібати Олині дурниці. – відповів доливши собі, Антону і Валері пива. – В мене ще вино недопите, - протестував хлопець з кучерявим темним волоссям, - Антон. – заспокойся – вів далі умовляння Олег, - від цього ще ніхто не помирав. – Не правда ж. – сказав Антон, ще скажи, що від наркоти ніхто не помирав… - він сів схрестивши руки, і роздивлявся Олу, яка направлялась з іншого боку столу до Крі і Ксендера.
- Ола, ола, ола-ла! – проспівав Олег. – подобається тобі? – він підморгнув Антонові.
-Залиш його в спокої, - промовив Валера. – вона всім подобається.
- Це правда. – підтвердив Олег. – Але в неї поганючий характер і потрібні їй тільки гроші.
- А її голос. – закотив очі Валерій. – це ж щось страшне! Всі втрьох вони зареготали.
- Вона мені не подобається. – почервонів Антон. –Вона ж схожа на …щось дивне. – він ковтнув вина зі свого келиха.
- Алкоголь вбиває! – передражнив його Валера.
- О, ти такий пра-авильний! – розтягуючи слова, глузував з нього Олег. - а потім звеселився, і загорлав до Оли, що щось говорила на вухо Ксендеру:
- Ола, ола, ола-ла! – проспівав Олег знову, так що почули всі за столом, не зважаючи на гучну музику.
У відповідь вона показала йому середній палець за спиною, а потім кулак, не відволікаючись від розмови з Ксендером.
Увагу Антона привернула Крі, вона була бліда, від люті, і зло дивилась на Олу. Сама Ола в цей час попросила запальничку у Ксендера, і закурила.
- Не хочеш поговорити про це у іншому місці? – спитала Ола Ксендера, -Нагорі ! - додала вона.
- Ні, дякую. Якось може потім, розумієш, . Я люблю спати сам в своєму ліжку. І у сні можу випадково тебе зпхнути з нього. – Антон помітив, що на цих словах Крі зітхнула з полегшенням, підняла келих з вином, і осушила до дна.
- Крі, за майбутні канікули! – підняв келих Олег.
- Я вже випила. – буркнула Крі. – а Ксендер додав:
- А ще я хроплю! – і усміхнувся якось дивно.
У Крі були п’яні очі, але по-гарному п’яні, як здалося Антону. Таких гарних карих очей він ще ніколи не бачив. Йому перехопило подих.