Душа світів, сповита пеленою страху,
за свою долю темную й лиху.
Дитя розплакалося від чування краху,
І промовля молитву жалісливую, сумну.

Малесенька істота з безліччю дротів,
стирчать із голови, хребта, усіх кісток,
Зібралося водночас сотні бачених життів,
Їх було так багато мов в лісах гілок.

Палає сонце, а чого палає?
Горить душа, чогось благає…
Усе минає, все зникає,
Прадавній сон мотиви знає...

Прадавній сон про музику кохання,
Про музику того, чого знайти неважко,
Але пеленою покритеє воно незнання,
Тому й підняти незнайомого поділ так страшно.

Та музика лунає звідусіль, бринить в вухах,
Тече й танцює мозком… здається, жити є так просто,
та без яскраво сильних почуттів, все наче прах,
Зникає, розчиняється, втікає в простір...