чому? чому це трапилося саме зі мною?і знову я в цьому місті. тільки тепер тут темно. зайшла у двір, на лаві під під*їздом сиділи малі, я запитала код і лише таким чином ввійшла до під*їзду. ліфт не працював (о, як несподівано..), довелося підійматися на 8й поверх пішки.. знайомі двері на 6ому та 3ому поверхах.де ви, люди? на стінці сірником було видряпано - "іра + вітя = love", далі "віка))", а знизу хтось приписав "дура", я провела рукою і напису не стало.
підійшовши до квартири, я знайшла в дверях два конверти. відчинила двері, зайшла, світло ввімкнулося автоматично.. ми його самі з богданом встановлювали. конверти я відкривала з почуттям провини. кажуть, до всьго звикаєш, але ці листи - те, до чого ніколи не звикнеш. отже ще 2є, залишилися лише ми з вітьком.я допила каву, вдягла курточку та пішла в двір колледжу, блін, то такий колледж був, ПТУ то було, тепер нічого..
все почалося саме тут. але ліхтар зняли.
колись, років з 4 назад, ми, 9 чоловік, вирішили прогулятися, хоча жили всі в одному дворі, але домовилися зустрітися під старим ліхтарем у колледжі. ліхтар випромінював якесь сталево-сіре світло, навіть трохи синювате,воно причаровувало, але було холодне. листопадовий туман огорнув навколишні дерева. ми з дівчатами стояли поруч з ліхтарем, а хлопців все не було. з зів*ялої трави почулося протяжливе "хмммммм".
- Рома? - мовчання. - Роман, то ти?
і ми як останні дурепи пішли на голос, точніше пішла я, за мною потупцювали всі інші.
взагалі то я була щасливою людиною. життя текло спокійно, а точніше воно було статичним. тиша. я наче почтійно плила в буломй молочному коктейлі, або в манній каші (взаглі бєєєє, краще в коктейлі)). певно, доля готувала мене до прекрасного життєвого сюрпризу..
хтось сидів у траві і все виглядало, як прикол в дусі наших хлопців.
- Богдан? - запитала я.
- Йди сюди, - попрохав невідомий голос.
я вже не чула що позаду стояли хлопці, а повільно йшла на зустріч чаруючих голосових хвиль.. ліхтар спрямував усе своє світло на посать в траві.
до мене підійшов Богдан і сказав:
- ходімо, чуєш!? це якийсь бомж, або божевільний.
а я стояла і дивилася на ліхтар, як зачарована, а в руці тримала камінь.голос з трави гукнув мене на ім*я:
- Зоряно, підійди, ближче. - я ступила ще крок на зустріч . Богдан доторкнувся до моєї руки і я нарешті отямилася. стрімко жбурнула камінь в ліхтар і пішла геть. стало темно, Ірина скрикнула і всі чимдуж побігли геть.
пройшло вже 4 роки і нас залишилося лише двоє. до мене з темряви вийшов Вітя.останніми пішли Ірина - зникла безвісти, та Андрій - розбився на мотоциклі. Богдан лишив мене перший - то було схоже на розплату за моє утримання в цьому світі.
- Ти приїхав...
- Мені написала Іринина мама, тоді я зрозумів, що вже майже кінець.
ми пішли дорогою до того місця, де колись висів ліхтар. і чомусь ніхто з нас не здивувався, коли в траві завиднілася постать.все налилося металічним світлом іми в голос сказали:
- Я хочу першим!
та голос, чомусь тепер теплий, задоволений відповів:
- Він.
Вітя пішов на світло.. а я залишилася стояти..
так і проходять роки, я мучаюсь чеканнями, думкою про те, що мені слід було йти ще тоді.. і все було б добре. та певно самокарання - то найгрше, що є...
а світло, особливо штучне, не менш зрадливе, ніж темрава.