Монолог типової ідіотки
Анастасія Грім — 3/07/2010 - 09:53
От сидимо ми в цій кімнаті вп’ятьох: твоя колишня дівчина, твоя теперішня пасія, кохання всього твого життя, майбутня твоя кохана ( вона, бідолашна, про це ще не знає) і я – друг, товариш, брат-сват і єдина, хто знає, ким вони є для тебе, єдина, хто знайомий з ними заочно. Бідні, вони і не підозрюють про існування одна одної, не знають твоїх намірів та думок. Нашу п’ятірку звів простий випадок, нікого винити, нема кого зробити крайнім, тому я переводжу свій погляд на небо, подумки розмовляючи з Вищими Силами: «Дуже смішно! Прям здохнути від реготу можна! Спасибі величезне! Любите цирк?
«Помилка»
Все зруйнувала звичайна помилка. Помилка, за яку їм довелося розплачуватись все життя. Вона його не так зрозуміла, а він нічого не пояснив.
Вона все життя прожила з чужим чоловіком, а він – з чужою жінкою. Вони щодня обманювали себе, переконуючи, що дуже щасливі, і самі вірили в цей обман.
Може, успішність життя вимірюється кількістю наших помилок? Чим менше ми їх зробили, тим щасливіше життя прожили.
Він здобув великий життєвий досвід, але так і не зрозумів просту істину – справжній любові прощається все. Вона безкінечна, як всесвіт, і міцна, як алмаз.
Жену страхи, жену розпуку,
Валентина — 30/06/2010 - 12:33
Жену страхи, жену розпуку,
Жену від себе геть біду.
Подай, прошу тебе я, руку,
Допоки сили віднайду.
Затримай погляд на обличчі,
Торкнись долонями щоки…
Прості слова в цю мить – незвичні –
Хвилини – довгі і тяжкі.
Полуденна спека
Валентина — 29/06/2010 - 09:00
Розтанули думки і почуття,
Бажання зникли й зникло небажання,
Завмерло все, що рухало життя,
І піднімало на роботу зрання.
Не рухається світ, завмер і спить
В полоні всепроникливої спеки.
Завмерло все й чекає на ту мить,
Коли розтулить ніч свої повіки.
В цьому світі життя – безціннішій дар.
Валентина — 25/06/2010 - 10:25
Не завидуй тому, кто силён и богат.
За рассветом всегда наступает закат.
С этой жизнью короткою, равною вздоху,
Обращайся как с данной тебе на прокат.
Омар Хайям
***
В цьому світі життя – безціннішій дар.
Тільки зовсім сліпий бачить в ньому товар.
Ти чуже продаєш і купуєш життя,
А своє, крок за кроком несеш в небуття.
Гроші, влада для Смерті - дрібниця, пусте.
Не звертає увагу всесильна на це,
Не дозволить у вічність з собою забрати
Ні коштовність, ні їжу, ні царські палати.
мудра псина шукає тепла
Анастасія Грім — 24/06/2010 - 19:25
…Я сиділа тихо, роздивляючись візерунки на підлозі, чекаючи, що зараз, гупнучи дверима, ти підеш назавжди.
- А знаєш, - зупинився ти біля самих дверей. – тебе таки ніхто ніколи не полюбить! Не візьме в своє життя… Знаєш чому? Знаєш? Через твою душу! Вона по-старчому мудра та побита життям до потворства. Ніхто не хоче брати стару облізлу собаку, коли є безліч гарненьких цуценят. Нікому воно не потрібно! Так от!
І ти пішов… А твій монолог надовго залишився в моїй свідомості. Болів…Обпалював…
Душа вила старою навіженою сукою, псиною, яку залишили господарі.
Не поспішаючи
Елен — 19/06/2010 - 20:59
«Не поспішаючи»
«Поспішай жити, - говорить мені подруга. – Ти ніби та черепаха, а життя біжить» .
А я живу спокійно, смакуючи кожною подарованою мені секундою. Із здивуванням дивлюсь на людей, які намагаються обігнати час. Вірю, що у кожного є своє місце у цьому світі. Десь воно є і для мене. Просто я його ще не знайшла.
То й що з того, що я зараз одинока. Просто ще не настав час мені закохатися. Я знаю, що коли зустріну свою долю, то обов’язково це зрозумію, побачу, відчую, збагну. І нехай декому це здається смішним і неймовірним, але я вірю, що колись саме так і буде.
Вони зайшли до Владиславки з гулівських ярів. Троє: один більший, з надщербленим бивнем і шкарубкою, збриженою, наче кора на старій вербі, шкірою та двоє дрібніших. Напилися з Бутені, щербатий дозволив меншим (може то були його самки) полити себе з хоботів і від того його шкіра зробилася ще подібнішою до репаного стовбура деревини.
Перечвалавши річку, слони не знайшли паші на викошених луках і посунули до городів. Там менші влюбували собі сочисті пагони молоденької кукурудзи, а більший слон став визбирувати між гудинням жовпляки.
ВАЖКА ЛЮБОВ
Валентина — 18/06/2010 - 11:38
Яка ж важка любов твоя!
Її несеш, як брилу на руках.
Не відчуваючи де небо, де земля,
Неспокоєм торуєш собі шлях.
А хочеться краплиночку тепла,
І трішечки душевного комфорту.
Твоя ж любов небачено важка
І схожа на невольничу роботу.
Червонясте призахідне світло повільно ковзає по невеликому пшеничному полю, обрамленому зловісними темними лініями лісосмуг. Поле має неправильну форму, з висоти пташиного польоту воно скидається на п’ятикутник із нерівними сторонами. Між одним з країв поля і прилеглим ліском в’ється курна ґрунтова дорога, вкрита хрускотливими трупами хрущів.
Пшениця вже піднялася досить висока, і зелене колосся стиха перешіптується, ворушачи цупкими вусиками. Безлюдно і тепло.