ховаючись в теплому горлі светрика
ми посправді будемо чесними
і навіть між наскрізь стомлені вії
ми навік будем вірні
забившись в кутку в напівтіннях
ми не забудем їхньої ніжності
Полоще вітер хмари в небі
Валентина — 2/11/2010 - 12:45
Полоще вітер хмари в небі,
Жене із краю їх у край,
Створивши іграшки для себе,
Для інших спорудивши рай.
Він то співає, то лякає,
То тріскотить сухим гіллям,
То наче дід старий, зітхає
І прохолоду дарить нам.
Сі
Міла Рошена — 28/10/2010 - 11:53
На мосту я літала
у сукні в дрібну червону розцяцьовку
зі стрічкою у волоссі
і помадою на твоїх устах.
І плівся за мною розбештаний Сивий
згорблений
нашкутильгах
з паперовим пакунком
миттєвих фото
своєї Старої;
і з його курчавої перуки
вистрибували кволі Сі мокрого вальсу.
«Три дні»
Все почалося в п’ятницю ввечері. Сівши, за звичкою, за свій комп’ютер, Оленка з жахом з’ясувала, що у неї не працює Інтернет. Для неї це стало справжнім ударом, бо сьогодні Інтернет їй був вкрай потрібен. Так як, правду кажучи, щодня.
Майже цілий вечір вона боролася із впертим модемом, благаючи його запрацювати. «Ну давай, давай!» - майже кричала дівчина, а у відповідь: «І не проси!»
Пробач усіх: себе і тих, хто поряд,
Валентина — 18/10/2010 - 11:58
Пробач усіх: себе і тих, хто поряд,
Пробач і не тягни всю гіркоту образ.
Єдине слово, погляд рани гоять,
Напевно, краще, ніж потоки фраз.
Простих і переконливих пояснень
Не треба говорити. Помовчи!
Розкрийся сонцю – день сьогодні ясний!
І заспівай! Не можеш?! Закричи!
Мікшер
Биндас Оля — 15/10/2010 - 09:15
Спочатку ти був червоний, весь мокрий від сліз ображених дітей, від слів невдоволених бабусь. Писав щось у своєму щоденнику вказівним пальцем, намагався стати оранжевим ,як хімічний коктель водню і гелію, який безперервно горить, пече, палить невдоволених бабусь їхні слова і сльози ображених дітей і соняхи і старі речі в яких вийшов термін придатності. У твого оранжевого вийшов термін придатності. Піднімаєшся на сходинку вище – геніальний зелений. Такий приємний до тіла . Одягаєш кленове листя, годуєш мене росою. Скоро я виросту. Можеш залишити мене на балконі, на совдепівському таборику.
"Одиначка"
Елен — 8/10/2010 - 16:38
«Одиначка»
Вона підкрадається непомітно, як звір, якого не впіймати і не перемогти. Вона всепоглинаюча і, можливо, вічна.
Тепер Людмила знає, що вона вже давно оселилася в її будинку, вона керує її вчинками, вона – це спосіб її життя. Ім’я цій невидимій субстанції – самотність. Але для Людмили вона не невидима, бо вона знає її тяжкий подих і гіркий присмак.
Дві осені
Катеринка-Українка — 4/10/2010 - 22:12
Дві осені сьогодні - дві учора,
Два літа завтра - потім вже зима,
Від слів безглуздих репнеться комора,
А потім пустка - і життя нема...