Розуміння найважливішого...
Ганнуся — 28/12/2009 - 18:20
Перше кохання не
старіє і не стирається..
Саме це починаєш розуміти
о третій ранку, безнадійно
полишивши всі спроби
заснути…
Саме це розумієш, витираючи
несподівані опівнічні
сльози…
Саме це розумієш в ваакумній
тиші, від якої не рятує ні
одна хороша пісня, а
мелодії з минулого
тільки ранять…
Саме це розумієш, коли до
сердечного щему потрібна
розуміюча людина,
з якою можна просто
помовчати і вона все
зрозуміє…
Саме це розумієш, коли
в мовчазній кавовій
самотності
виникає бажання написати
смс-ку комусь
рідному…
Саме це розумієш, відсилаючи
повідомлення майже
Справжність
Ганнуся — 28/12/2009 - 18:19
Серце б’ється в ритм
цоканню годинника…
Сумно, коли холодно.. а зараз
саме так... коли нічого
навколо не приносить
справжньої радості.. не
має своєї справжності…
Іронія – все життя бажати
справжності, а натомість –
бути як всі…бути
лицемірно радісною,
лицемірно привітною…
А самій – посміхатись, не
зважаючи ні на настрій, ні на
самітність, ні на розчарування…
розчарування в світовій
несправедливості…
Напускна щирість,
ілюзійна життєрадісність…але
не завжди…
Справжня – коли
зустрічаєшся своїм
стрімким, лукаво-зеленим
поглядом з іншим –
задумливим, але таким же
Усі поети зараз немов сказились!
Пишуть шалено про сніг…
Намагаються увічнити кожну сніжинку
На білосніжному тлі паперу
А навіщо?
Сніг все одно розтане!
Не можна впіймати у теплі долоні холодний сніг
Так, щоб він не розтанув…
А він тане…
Розтікається брудними сірими потьоками,
Як сльози по нафарбленому обличчі заплаканої дівчини…
Вони пишуть… скажені!!!
А навіщо?
Поясніть нерозумній!
22.12.2009
Дайте мені...револьвер?...
Ганнуся — 19/12/2009 - 13:46
Дайте мені револьвер..
Я ніколи не тримала його
в руках...
але звучить цікаво...
Я хочу пограти в
Російську Рулетку...
це має бути кумедно,
чи не так?..
Дайте мені кави...
Я хочу чорної,
гарячої кави...
Дайте мені багато кави
і я напою нею всіх,
кому холодно і хто
потребує тепла і
надії на краще...
І це буде правильно,
бо ж як іноді хочеться,
щоб тебе просто
напоїли гарячою
кавою...
Дайте мені надію...
і мої палаючі очі будуть
освітлювати все навкруги,
я даруватиму радість...
Але щойно ви
заберете в мене ту
надію, зламаєте ілюзію,
я спопелю все
Акварельний острів
Lana — 15/12/2009 - 23:53
Незалюднений острів моєї памяті
знайду у морі буденності мого плавання,
під вітрилами, що рвуться на щоглах
вітрами з минулого
і акварелі сльозами розбавлені
накладаю пензлем,
відновлюю збляклі плями на мапі спогадів.
Ось там було синьо, спокійно і пахло
матіолами, солодко на устах танула
насолода нашої зустрічі, першої,
а потім - багато сонячної акварелі жовтої,-
так виглядало щастя і пахло настурціями,
їхніми ламкими стебельцями,
а тут було сіро і вдихалася вогка
пліснява листя і ще чогось зів'ялість,
спаленість щастя молочно туманила розум.
Про сніг і СО2
Lana — 15/12/2009 - 00:07
Все... Надірвані струни нервів,
Пульсують асистолічно,
Трагічно, тайфуни руйнують
наш будинок з моїх улюблених
ірисів... кольору ультрафіолету.
Чорні шпильки твоїх слів
Впиваються в вени, та що там,-
Пронизують серЦЕ.
Запах згорілих мрій,
Отруює кожну кліТИну,
Невже це просто СО 2??
Так, все що згорає, пертворюється
на ЦЕ О ДВА.
З ДВОХ робиться НУЛЬ.
Так, я тепер нуль, бо тебе нема,
Я тебе стерла, змила, і все спалила.
Ніч... Яка довга болісна ніч.
А небо кольору ірисів!
Під яким нас вже нема.
Ранок. Сніг і біло, як листок А-4.
А ТИ стоїш під вікном, на білому
Отрута…твоїх
очей…отрута
твоїх слав, поглядів…її
забагато…
забагато було в моїй
крові, в серці, в моїх
думках, в мені самій…
Так багато, що мій організм
якось самостійно почав виробляти
протиотруту, виробив імунітет…
І вона вже майже
не діє…
Лишилось зовсім трохи…
трохи спогадів, трохи
сподівань…як виявилось –
марних…
трохи поглядів, жестів, слів,
що вони були адресовані
не мені…але такі
очікувані саме
мною…
Це все йде…
поступово зникає з моєї
крові, як алкоголь –
повільно, але впевнено..
Випаровується із моїх вен,
з очей, разом із сльозами
і смутком,
А-г-ре-сі-я
Юка Хопс — 13/12/2009 - 17:40
Твоя брехня
просочується
крізь щілини мого мозку
І я не здатна
мислити
адекватно
А тому
реагую
на будь-які рухи в мою сторону
агресивно
Напад – найкраща оборона!
Брехня – найогидніша зі всіх зрад!
Адже так вбивають почуття
(якщо вони, звісно, існують)
Фізична зрада
у порівнянні з моральним вбивством –
ніщо
Коли вбиваєш власні принципи
- риєш могилу власному «Я»
стверджуючи тим самим
«Мене немає! Я ніщо!»
ТРУДНОЩІ ІЗ ВЕРИФІКАЦІЄЮ
68 — 11/12/2009 - 04:34
всілякі сили тяжіння
все це, безумовно, – правила,
але в комп’ютерних іграх правила теж є
може, ми – теж гра,
може, все – гра,
але не наша
нічого ж іще не доведено –
хто насправді є, кого нема
що існує, що тільки мислиться кимось
може, нас теж всього лише хтось мислить
як нам його ненавидіти,
якщо ми – всього лише чийсь мозковий імпульс?
всілякі творці –
все це безумовно боги,
чиє існування, щоправда,
теж підлягає сумніву, як і все суще,
не суще, уявне, хворобливо вимарене,
хоча невідомо, хто здатен на сумнів
чи не простіше жити за простеньким шаблоном
Просто подаруй кошеня
Ганнуся — 9/12/2009 - 22:13
Сьогодні йшов дощ…
останнім часом він –
частий гість цих самотніх
вулиць,
цих дивних людей, які
за будь-яких умов
кажуть всім, що вони щасливі…
насправді багато з них дійсно
НЕЩАСНІ…але цього відчайдушно
не визнають…
Дощ відвідав і їх.
А ще – ці насуплені, кремезні
будинки, що
своїми стінами закривають
нас одне від одного,
що так відчайдушно ховають в собі
всіх охочих..
А я люблю дощ…
І не тому що «в ньому можна сховати
свої сльози», а просто
люблю…
Якийсь він рідний, до того ж,
теплий і літній, особливо – сьогодні…
Ми з ним гуляли вулицями
і слухали музику..