«Молодіжна дипломатія» (яким ти бачиш своє спілкування й співробітництво з однолітками інших країн світу; міжнародна інтеграція: чи потрібна вона тобі та твоїй країні).
- І що цікаво... люди тут не запинають вікон, у нас по-іншому. Ми звикли, що в маленьких містечках ми не маємо фіранок – і тому майже все видно з вулиці, – синхронний переклад звучав через мікрофони.
- А що ще Вас вразило?
Гості мовчали. Потім жінка років сорока вирішила сказати:
- Знаєте, у нас немає стількох культурно-релігійних пам’яток. Тут багато храмів і символіка релігійна дуже розповсюджена.
Притягання
Tamara — 25/03/2009 - 03:30
Карбовані риси, виразний погляд, повні чуттєві губи, якими він зараз щось і промовляв, дивлячись їй прямо в очі.
Що говорив, - неважливо, але його близькість просто обпікала, хоч затулись рукавами, а розум відмовлявся думати над смислом сказаних слів.
Хоча про що річ, - ніякого смислу не існувало, не було ні в чому. Пульсувало тільки високовольтне притягання. Воно змушувало їх раптом замовкати, коли випадково опинялися поряд серед юрби, воно збивало логічний плин думок при розмові
Японська пісня в прозі. Глава друга.
Ковальчук — 23/03/2009 - 17:18
Все починається з того, що самурай опиняється біля дзеркала. Уважно придивляється і бачить не японця, а європейця, про котрих він чув від старих мудреців. Волосся розпатлане, вдягнутий в піджак по верх чорної футболки.
Японська пісня в прозі. Глава перша.
Ковальчук — 22/03/2009 - 19:29
Якщо комусь спбодобається нище написане. Надрукую інші розділи роману.
Небо давило на плечі з важкою силою, здавалося зламає хребет, безжалісно.
Сонце палило спалюючи всіх навколо. Вся природа була проти нього. Весь всесвіт був проти нього. Йому не звикати до труднощів. Головне мати при собі мужність самурая.
Він не міг підібрати підходящі слова. Щось сьогодні не так. Вірші не пишуться, навіть про кохання, справжнє, не підборне.
Можливо – подумалось йому – написати хоку про свою мрію, про мету.
Очі справжнього японця на ймення Хіро Моко налилися сльозами.
І знову була Весна
Осіннє Сонечко — 18/03/2009 - 23:51
І знову була Весна. Щира, сонячна, тепла, зеленоока красуня, що гралась твоїми почуттями віддаючи їх вітру, аж поки не закохалась… Так нестримно, як порив вітру, що обриває ніжно-рожеві пелюстки цвітіння. Так ніжно і несміливо, як дотик сонячного проміння до чистої глибини моря. Так пристрасно, як танці язиків полум’я – небезпечно? Можливо… Вона була закохана в блакитнооке Літо.
Добре, що не художник
Диво... — 15/03/2009 - 23:17
Час було мити посуд. Вечірні новини вже завершились, тому був саме такий час. На вулиці пахло домашніми пончиками і дощем. Ніка взяла чашку з охололим чаєм. Холодно. Відкрила шафку, у якій зберігала сіль-цукор-перець. На кінчик язика спробувала цукор. Дивно, смак нагадує дитинство. Тоді вона любила зачерпувати цукор долонькою з відра, яке стояло зазвичай у кутку балкона. А потім вона годувала кицьку сусіда. Чи любила кішка сусіда цукор? Чи любила ця кішка хоча б сусіда? Ніхто не знав.
Мій милий Микола
Анютка Петрів — 11/03/2009 - 14:12
Я сиділа у старому шинку десь на окраїні зовсім невідомого мені древнього міста. Те місто було до болі знайоме, хоч і дуже далеке. Я жила у Берліні, Німеччині, однак мої коріння росли з України. Моя бабуся походила звідси, проте виїхала до Німеччини і там одружилася із німцем, моїм дідусем. Сієї осені я приїжджала сюди, аби провідати рідні місця баби Галини. Провідала, погостювала і вже бажала їхати назад, та мене затримали через проблеми із документами у котромусь Місті, яке, як я вже сказала, було старе.
Пастка для Хемінгуея
Li-Tium — 8/03/2009 - 21:28
На вулиці стояв солодкий листопад. Спекотний — схожий на вересневе бабине літо — саме для кохання. Але мені було зовсім не до того. Форд мого батька — Бориса Жуківського — тримав курс на пансіонат для душевнохворих імені Світлої зірки. За вікном кружляла гірська дорога-змія. Ми почали скидати швидкість, коли із-за чергового повороту визирнула висока, закована плющем, брама. Старі ворота зі скрипом відчинилися перед автом.
Дівчина біжить нічною вулицею. Її підбори лунко дрібочуть асфальтованим тротуаром.
– Мерщій, мерщій, тільки б встигнути! – пульсує в мозку єдиний жовто-багряний сигнал.
Усе. Знайомий паркан, хвіртка, шарпає її рвучко на себе, вихором влітає на подвір’я. Встигла, цього разу. Про завтрашній день вона воліє не думати.
Чоловік у темному балахоні, що цілком приховує його статуру, переводить подих. Невже вона таки вислизне? Але ж це неможливо. Він усе прорахував. Кляте дівчисько! Та нічого, завтра слід спробувати ще раз. Неодмінно, адже Хазяїн чекатиме. І виправдань він не приймає.
Старий Андрей
switlachok — 23/02/2009 - 16:42
Старий Андрей
Похмурого вечора поверталася я додому. Повітря було сповнене якогось дивного гіркуватого запаху, що сивими клаптями туману звисав із чорних гілляк дерев і поволі спадав на землю. Моторошність вечора посилювалася тим, що була п’ятниця. А точніше Страсна п’ятниця. Проклятий день, коли людина прокляла Бога.
І доки я поверталася старим селом із зупинки автобуса до хати всюди у темряві мені примарювалося десятки, сотні чорних хрестів із розіп’ятими на них худими богами.