Добре, що не художник
Диво... — 15/03/2009 - 23:17
Час було мити посуд. Вечірні новини вже завершились, тому був саме такий час. На вулиці пахло домашніми пончиками і дощем. Ніка взяла чашку з охололим чаєм. Холодно. Відкрила шафку, у якій зберігала сіль-цукор-перець. На кінчик язика спробувала цукор. Дивно, смак нагадує дитинство. Тоді вона любила зачерпувати цукор долонькою з відра, яке стояло зазвичай у кутку балкона. А потім вона годувала кицьку сусіда. Чи любила кішка сусіда цукор? Чи любила ця кішка хоча б сусіда? Ніхто не знав.
Ніка вийшла на балкон. На запотілих вікнах краплі якось нудотно посміхались. На старих перилах виблискувала чорна цвіль. Підлога усіяна пожовклим листям і папірцями. Іноді здається, що жовте листя – це листи, які нам пише і надсилає вітер. Тільки от я не впевнена, чи кожен лист знайшов саме свого адресата.
Ніка вдихнула повітря. Пахло мокрою цеглою. Чи може цегла взагалі пахнути? Ну чому ж ні. Тільки гроші не пахнуть. Вона кисло посміхнулась. Гроші? Треба ще мити посуд і робити переклад. Силует якось розтанув у темному повітрі вечора. А Ніка залишилась – без свого силуету. Вона зіщулила очі : весна. Поставила охололу чашку і подивилась на червоні від прохолоди руки. Все. Час.
Ніка... А чому знову Ніка? Окрім неї у коробочці, де замість сірників люди, жили багато сімей. І багато НЕсімей. Жили пару-трійко пенсіонерів з собачками і невизначена кількість молоді. Кількість її навряд можна було визначити з однієї причини : сусід Ніки постійно влаштовував гучні вечірки, і дєвучкі-мальчікі любили танцювати в квартирі цього сусіда і пити шампанське на східцях. Грошей на шампанське вистачало не завжди, сил також : тому слідів від гостей найбільше було на вулиці. Паперові серветки і пляшки.
Сусіда звали Кирило. Або Костя? Або Кирило. Врешті-решт, це не має принципового значення. Ніка знала одне : він не любить собачок бабусів і дідусів і любить вечорами сидіти на своєму балконі. Мабуть, нервово палив і розповідав байки дівчатам.
Ніка свого сусіда не любила. Зовсім. Він видавався нахабою. По-перше, він занадто голосно вмикав радіо... о четвертій ранку. По-друге, його парфуми нагадували запах приторної солодкої вати. По-третє, він подобався Ніці, але не звертав на неї уваги.
Він не читав книжок символістів ( ну хіба може він читати книжки символістів, коли в нього кожного вечора стіни трясуться від музики?). Він не малював олівцем перехожих, сидячи на балконі. Він віршів не читав...
Всього цього Ніка достовірно не знала і не могла знати. Вона так думала. Сиділа, перекладала статтю і думала. Куточок, де вона влаштувала собі робоче місце, нагадував більше барикаду, а не те, що колись було столом. Фотознімки розсипались по килиму, поряд розсипались індійські палички і квіти, які стояли вже другий тиждень. На шибках примарно блимали вітражі. З вулиці почувся вий швидкої.
- Час спати.
Ніка загасила світло. До ранку залишалось лише десять рядочків перекладу.
***
На стінках бокалів залишились лише сліди помади. На вікнах – бризки дощу, на обличчях – бризки абсенту. Вишнева штора нервово колихалась від холодного вітру. Балкон відкрито, штору помальовано. Навряд чи балкон буде зачинено найближчим часом – замок виламали, бо хотіли викарбувати на стінах щось типу „LOVE. PEACE. Тут був Васа”. Замком зручно було б писати... Але його просто виламали і вирішили залишити процедуру письма до наступного вечора.
Кір вийшов на балкон. Погане передчуття. Хотілось вивернути наскрізь себе – провітрити. Хотілось стряхнути з себе... грім музики, краплі чогось міцного, схожого на спирт із медовими фарбами. Перед очима були лише сірі вікна – невже всі сплять в таку пору? Ранкове небо нагадувало за кольором старі шкільні зошити – таке сіре, пожмакане, заляпане синіми плямами. Сині плями – то розірвані хмари. Краплі дощу били в очі, стікали по волоссю.
- Час прокидатись.
Кір зайшов до кімнати і голосно увімкнув музику.
Через мить він повернувся на балкон.
Плювати! Плювати він на всіх хотів! Чомусь у душі вирувало бажання сміятись
всім у обличчя. Сміятись холодно і осатаніло, як сміється мокрий без’язикий дощ. Сміятись і не бачити, як люди від того німо дивуються. Він хотів сказати усім, як набридло прокидатись від того, що боїшся, що хтось побачить тебе таким, який ти є. Боїшся не напитись звечора і на ранок казати усім : „Винен алкоголь. Винен він”. Хотілось кричати... від безсилля. Він плюнув на тротуар. Він нічого не змінив.
На сусідньому балконі зашурхотіло листя. Повернувся на звук – побачив н а перилах чашку. Чай розбризкався довкола. Важкі дощові краплі наповнили чашку майже по вінця. Тільки б не вислизнула з рук... Він машинально зробив ковток – нікуди не годиться! Ще є трохи часу заварити чай з малиною і подзвонити сестрі.
Сестра істерично раділа у слухавку, що Кір її привітав-не забув і голосом, який нагадував ультразвук, запрошувала його на всій день народження, який відбудеться у ЇЇ квартирі.
Кір опустився на підлогу і посміхнувся. Квартира, у якій він оце зараз мешкав належала його сестрі, і вона – сестра – вже повернулась із Чехії, хоча мала там бути ще місяць.
- На щастя, я здала все завчасно і тепер можу раніше побачити всіх! Я так рада! Так рада! Так рада...
Кір гигикнув. Шпалери він і так не встигне переклеїти, а треба було б – вони всі
обмальовані. Проте варто було б винести всі поламані стільці і зняти гірлянду з люстри. Це як мінімум.
- Це так мило! Так мило-мило з твоєї сторони, що ти не забув! – телефонна трубка розривалась голосом сестри. Вона, як завжди, все неправильно зрозуміла...
***
Ніка хлюпала гумовими чоботями по асфальту. В неї у руках були квіти – сині проліски. Вона їх сама упила. Проліски пахли цибулею (бо бабуся, яка їх продавала, продавала і цибулю також). Ніка обережно постояла біля світлофора близько двох хвилин – чекала, поки закінчиться червоний колір. Потім згадала, що запізнюється і все ж побігла на червоний колір.
У редакції її хвалили, що вона принесла статтю вчасно. Що за халепа? Вона ж запізнилась на один день 23 години рівно? Може, секретарка щось плутає?
- Ні-ні-ні, все чудово! – білява дівчинка за столом махала руками, завіряючи Ніку, що вона встигла. – Ви чудово впорались!
Білявка намагалась посміхатись так, ніби Ніка була високий смаглявий манекен-чоловік.
- І ще одне! – секретарка вже не знала, як виразити жестами, що все „чудово”.
„Мене звільнено?” – подумки сказала Ніка.
- Зайдіть до шефа : в нього до вас прохання.
Вже через десять хвилин Ніка зрозуміла, чому ця дурепа так з нею панькалась. З якогось жіночого журналу прийшло замовлення на статтю-інтерв'ю з якимось там магом. Жоден серйозний журналіст за це братись не хотів (а серйозні журналісти завжди пишуть тільки в жіночих журналах!), тому мала це зробити вона! Шеф коротко розповів їй, які чудеса творить цей маг і відправив її сьогодні ж за певною адресою.
Ніка нічого не зрозуміла, окрім того, що маг влаштовував особисте життя жінок після 30-ти і не витягав кроликів з капелюху. Було прикро. Ніка вже бачила у своєму купу дядьок, що видавали бальзаківських жінок заміж – це психологи. А те, як витягають кролика, бачила лише один раз – на фермі, де їх і розводили.
З магом було нудно. По-перше, він виявився жінкою. Тобто, вона виявилась жінкою. Тобто якось так.
По-друге, в її кабінеті були звичайні стільці, звичайні прибамбаси ( жодних свічок, жаб’ячих кишок і дзеркал), звичайна кава і звичайний лак для нігтів. „Ворожка”-маг наполегливо фарбувала свої нігті наполегливим червоним кольором, а Ніка мала цим дихати. Розмова не клеїлась. Маг говорила, що світова криза псує людей, вони менше піклуються про свою душу і менше відвідують її. Вона навіть не може поїхати до Єгипту!
- Уявляєте? – казала тягучим голосом ворожка. – Я не можу собі дозволити поїхати до Гізи на пляж... тьфу! На зібрання жерців!
Ніка кивала головою і записувала. Записувала, записувала... засинала-засинала...
- Мені, щоб пізнати людини, не потрібна навіть срібна куля... лише око та серце... кілька секунд погляду на вашу сторінку... тьфу! Руку... і я все про вас знаю... – далі виводила маг солодким голосом.
- Яку ще сторінку? – прокинулась Ніка.
- Ні, дитино моя, я мала на увазі, що ваша долоня покаже мені всі сторінки вашого життя... бо життя – це книга...
Ніка втомилась. Час було вже йти додому мити посуд і писати статтю про цю неоригінальну баришню.
- І останнє запитання...
- О ні! Чому останнє? – на обличчі ворожки майнуло щось на кшталт образи. – Давайте, я вам погадаю...
- А ви встигнете до випуску новин? – ляпнула Ніка.
- Так, дитино моя, - ворожка м’яко взяла її руку. – Я, здається... вже бачу... що на тебе чекає...
- 55 Маршрутка?
- Яка маршрутка?! – ворожка відірвала погляд від руки дівчини. Я бачу... що тебе... чекає майбутнє...
- Дякую! – Ніка вже була зовсім не в гуморі.
- Та це не все! Із хлопцем... таким... засмаглим... росту приблизно метр вісімдесят три... ( У Ніки полізли очі на лоба – нічого собі, приблизно!) З сірими очима... русявим волоссям ( Викапаний сусід! Точний портрет сусіда Ніки. Вона аж ожила)
- Він такий... такий... такий... (як точно описала, ти диви!) Такий... з пензликами і фотоапаратом у руках...
- Художник чи фотограф?
- Мабуть, і те, і те, - мудро зауважила ворожка. - А ще я бачу...
- Пробачте, я бачу, що вже пів на десяту і що ви замурзали всю мою руку червоним лаком. Мені вже час. Дякую.
Ніка встала і вийшла. Час. Час вже і самій у ворожки податись!
Вона йшла по трамвайних коліях і сміялась. Оце тепер такі ворожки? Ніка хапала
руками краплі, що рясно сипались із неба. На пів руки розтеклась червона пляма від лаку, який ворожка „трохи” розлила на неї. В небі миготів місяць. За хвилину почувся стук коліс трамвая. Ніка щось мурмотіла собі під ніс :”Якщо туфлі фіолетові – рукавички червоні... цю пісню точно співає Moby... треба купити півкіло пуху... і зробити крила для вечірки...”
Несподівано в очі забило світло фар трамвая. Чийсь крик?
- Ти здуріла?! – водій трамваю горланив на всю вулицю. І чому вона не помітила навіть противного звуку гальм.
- Дякую! Мені без цукру!
Водій глянув на неї якось дивно.
- Що?! Та ти просто п’яна! – його розлючений голос було чутно по всій вулиці і купа патлатих голів виснулось із вікон. Вони дивились на якусь дівчину, що стояла і посміхалась на трамвайних коліях.
- Я, мабуть, піду... – Ніка розправила плечі. Дякую вам! – водій подивився на неї – спочатку зло, потім оторопіло.
„Так, я вже перестала помічати трамваї... – думала Ніка. – Я не була в кіно ... не була я там щось давненько, і в мене навіть нема бажання бачити якісь знайомі пики... Мені набридло харчуватись лише апельсинами і чаєм, бо лінь щось готувати... За останній місяць я передивилась ВСІ випуски новин... Може, годі?”
Ніка зупинилась перед вітриною з валізами. Вона сказала вголос:
- І ще. Я занадто часто згадую обличчя цього сусіда. І ще – мені потрібно робити ремонт у квартирі. Лінь робити ремонт. Переїду!
Вона зайшла у крамницю. Пахло кавою і печивом. (Добре, що не лаком!) Продавщиця
годувала печивом рибок, що були в неї в акваріумі на столі. Ніка купила яскраво жовту валізу. Трохи подумала. Купила ще одну таку ж, але вже червону.
Коли вона вийшла з магазину на небі сяяли зорі. „Це так ... чудово!” – подумала Ніка і захотіла чаю. З цукром.
Перед її домом стирчало купа машин. Якісь такі машини... не дуже. Скоріше, багато таксі. Таксі заполонили все, і їй було дуже незручно з двома валізами якось йти до парадного. На поверсі, де жив сусід гучно хтось співав і дзвенів бокалами.
- Ну от. Знову гості. Але чому так багато?.. – Ніка кляла вже ці незграбні валізи. – Може, у когось день народження?
Люди перед парадним нагадували чергу. Може, її сусід теж маг, і це до нього на прийом? У Ніки вже зовсім голова перегрілась... „Так... треба зробити крила... і додавати більше м’яти у чай... а потім купити квиток до Львова...”
- Обережно!!!
Ніка спіткнулась об якийсь предмет і з гуркотом впала, не випускаючи з рук валізи.
- Пробачте! Це торт!
- Який ще торт?! – вона лежала на підлозі, відчуваючи, що коробка, на яку вона впала м’яко осідає під нею.
- Торт на замовлення... свято ж...
Вона нарешті підвела очі вгору. Перед нею стояв хлопець. У масці. В одній руці – фотоапарат. В іншій – пензлі... Високий такий... А кольору волосся не видно...
- Я розмальовував коробку, щоб вона була яскравішою... і пішов за фотоапаратом, щоб гостей сфотографувати... і залишив тут торт...
- На сходах? – Ніка запитала це тихим голосом, повним якоїсь дитячої надії
- А ще я випадково забрав вашу чашку і перевіз її до себе на нову квартиру... там внизу таксі... може, поїдемо, заберемо? Побалакаємо. Я давно хотів побалакати з вами. Ви мені подобаєтесь.
Ніка витріщилась на незнайомого типа і зрозуміла всю абсурдність ситуації.
- Хто ви? Яка ще чашка? Ви що, за дурепу мене маєте – малювати торти на сходах7
- Я ваш сусід. Кір. У моєї сестри сьогодні день народження. Це її квартира. Вона була за кордоном, але повернулась.Тому я переїжджаю. А чашку вашу забрав вчора. Вона на балконі, на перилах стояла, наші балкони впритул один до одного...
- Все ж ви сусід. – Сумно проголосила Ніка.
- А ви, я бачу, з чемоданами? Теж переїжджаєте? Я вже казав... мене там таксі чекає... можна вас підвезти?
- Куди? – Ніка чомусь думала, що вона точно ненормальна.
- А вам куди треба?
- Мені б чаю... – не в тему вона сказала.
- То давайте до мене!
Ніка протягнула йому руку, щоб встати з підлоги. Набридло на торті сидіти.
- Та у вас пів руки в крові!
- Та то все ворожка... – посміхнулась вона.
***
Ніка вийшла на балкон. Сірі тіні машин бігли сонним проспектом. Десь гула сирена міліції, десь чулась гра фортепіано, десь голосив будильник... У коридорі стояли два пусті чемодани. В руці була чашка з чаєм. З кімнати почувся гучний голос телевізору – це Кір увімкнув ранкові новини.