Старий Андрей
switlachok — 23/02/2009 - 16:42
Старий Андрей
Похмурого вечора поверталася я додому. Повітря було сповнене якогось дивного гіркуватого запаху, що сивими клаптями туману звисав із чорних гілляк дерев і поволі спадав на землю. Моторошність вечора посилювалася тим, що була п’ятниця. А точніше Страсна п’ятниця. Проклятий день, коли людина прокляла Бога.
І доки я поверталася старим селом із зупинки автобуса до хати всюди у темряві мені примарювалося десятки, сотні чорних хрестів із розіп’ятими на них худими богами.
“Жахлива робота, на яку треба ходити навіть у Страсну п’ятницю!” ― думала я і тепліше куталась у плащ (незважаючи на квітень було страшенно холодно). Йти від зупинки до хати було досить далеко і я чимдуж поспішала туди, де горить світло, де тепло, затишно й безпечно ― у дім, до родини.
Туман нависав над землею сивий-сивий і непроглядний, наче мур ― такий, що вже вдвох кроках не було анічогісінько видно. Мабуть, саме тому я раптом ступила ногою у здоровезну калюжу й мене всю аж по самі кістки протяло крижаним холодом.
Я скрикнула: “Дідько!”, миттю вискочила із калюжі й, вся тремтячи, пустилася бігти до хати.
Та раптом просто переді мною зі сивого туману виринула темна постать. Я жахливо злякалася, із моїх грудей вирвався зойк і я відступила назад. Доклавши зусиль, за якусь мить я таки зуміла роздивитися вкрите зморшками бліде обличчя у тумані й полегшено зітхнула:
― А то ти, Старий Андрею?! Знав би ти, як мене налякав: мені ледь серце не розірвалося!
Старий Андрей ― то пияк з нашого села, який пиячив вже десь років із тридцять.
Чого Старого Андрея називали старим ― мені невідомо. Адже йому не було ще й п’ятдесяти. Можливо тому, що ходив він увесь обірваний та смердючий і лицем нагадував столітнього старця. Зрештою, Андрей і сам себе весь час називав старим: мабуть душу відчував у собі столітню.
“ О! Андрей... ― казала, бува, здригаючись, моя бабця. ― Та то сам дідько, а не Андрей! Втопив він душу свою в оковитій! Проклятий, проклятий Богом він чоловік: тинятися йому білим світом аж до суду Страшного Божого!”
Він завжди був п’яним, як пень ― скільки його пам’ятаю. Казала мені мати: коли я народилася, то Андрей уже пив. А коли була я ще зовсім маленькою, то мати завжди лякала мене Старим Андреєм. У дитинстві він був для мене кимось на зразок страшного народного Бабая. Я встигла вирости й позбутися своїх страхів, а от Старий Андрей незмінно продовжував тинятися по селу напідпитку. У дитинстві я навіть думала, що то його професія:
“Хтось ― столяр, хтось ― вчитель, хтось ― лікар, хтось ― священик, а Старий Андрей ― пияк.” – думалося мені не раз.
Ставши дорослою, я усвідомила, що ніяка то не професія, а щось значно суттєвіше. Його субстанція, його суть, зрозуміла й осягнена лише ним самим.
Вічний Пияк ― щось на зразок Вічного Жида. Вічний мандрівник напідпитку.
Так от, Старий Андрей з’явився несподівано з пітьми, став як вкопаний передо мною, мовчав і все дивився на мене похмуро. Я спробувала обійти його та й піти далі, проте Андрей уперто стояв на стежці, перегороджуючи мені шлях.
― Старий Андрею, пропусти мене! Пізно вже, змерзла я, хочу додому... ― тихо мовила я. ― І ти би вже йшов до своєї хати, а не тинявся би оце так пізно по селу. Тим паче в Страсну п’ятницю. ― доповнила я суворішим тоном.
Та Старий Андрей стояв незворушно, ніби й не чув мене, все не уступаючи стежки.
Багато наших односельчан дивувалося, як можна півжиття пиячити і не занедужати. Адже і в пекельну спеку, і в крижаний холод Старого Андрея бачили на вулиці, що гордо йшов серединою дороги (це було його улюбленим заняттям!) і намагався перепинити рух і то нечастим фірам та автомобілям.
Цьому чоловікові було, здавалося, зовсім байдуже до того, що його в селі зневажали, проганяли, деколи й лупцювали ― він собі поволі й поважно йшов посеред дороги, гордо задерши немиту бозна скільки часу голову, розкинувши руки в обидва боки так, наче от-от готувався злетіти в небо.
Мабуть, Андрей нічого в своєму житті і не робив тверезим: влітку з хлопчаками ганяв м’яча напідпитку, восени обкрадав людські городи теж напідпитку, а в інші пори року п’яним спиняв авта на дорозі, ходив по хатах сусідів, виплакував-виплакував своє горе і все не міг виплакати, немов не душа в нього була, а цілий океан печалі.
Старші люди в селі пригадували, що Старий Андрей пити горілку розпочав не просто так. Казали, була тому якась страшна та печальна причина, але саму причину в селі вже давно забули. Зрештою як і те, коли бачили востаннє Старого Андрея тверезим.
Зрозуміло чому в селі не любили Андрея, але винятком були діти. Бо для дітвори не було кращого героя за Андрея – любили вони з ним грати в м’яча, кидатися сніжками, красти по городах огірки та помідори... А коли він, ще здалеку спостерігши якусь автівку, вибігав на дорогу, щоби перепинити їй рух, уся сільська дітвора спостерігала за цим із роззявленими ротами. Я розумію, чому вони так захоплювалися Андреєм: він ламав усі правила села, робив ті вчинки, які суворо було заборонено всім іншим – тверезим людям.
Найбільше часу Старий Андрей проводив на лавці, що стояла на краю занедбаного сільського футбольного поля. Він сідав, беззупину курив цигарки (що випрошував у сусідів) і вдивлявся у перехожих. Мружився, сидів і вдивлявся, наче який фільозоф із давнини. Усі десь бігли, перечіпалися, на мить спинялися і далі бігли... А він сидів собі і дивився. І курив цигарки. Коли їх мав. Єдиний в селі чоловік, якому не було куди поспішати. Хіба до могили.
А ще дуже Андрей тішився, коли хтось зрідка, йдучи стежкою, кивав до нього, або навіть казав: “Слава Йсу!”, “День добрий, Андрею!”, “Здоров був! Чого так сидиш?”... Старий Андрей тоді весь сяяв як церковний дзвін до сонця і відповідав не без гонору: “Здрастуйте. Здрастуйте...”
Старий Андрей усе не сходив зі стежки, а мені ставало все холодніше:
― Та впусти мене, чуєш? ― знову озвалася я. ― Чи ти оглух уже від вічної пиятики? Старий Андрею? Га?!
― Одгадай загадку, мала! ― нарешті таким знайомим (захриплим і наскрізь пропитим) голосом промовив він. ― Одгадаєш ― впущу. А не одгадаєш, то зі собою возьму!
― Чи ти здурів? ― розізлившись, вигукнула я. ― Ще що вигадав! Ми зараз у школі чи що?! Не мороч мені голови! Дай пройти! Грошей не маю тобі на випивку!
Проте Старий Андрей ніяк не прореагував на мої нервові слова й далі заступав мені стежку. Раптом зиркнув прямісінько у мої очі (від чого мене наче струмом ударило!) і сказав:
Летів ворон-птах
На чорних крилах.
Я його стрів уночі
При блідому місяці.
На дуб древній ворон сів
І повів мені, повів
Загадки прадавні –
Істини справжні.
Їх в долонях я приніс,
Не одгадай – вхопить біс!
― Так шо слухай пильно, мала. Га-га! Пильно! Чула?!
Немає крил – птахом летить;
Ніг нема, мов лань біжить;
Без рук, а всі двері одчиняє...
Нікогда з путі не вертає.
― Ну що ж... Вітаю тебе! ― сказала я. ― Хоча б загадку знаєш! Молодець! Ой, внукам би розказував, якби їх мав! Пусти!
― Шо, не знаєш, шо то, мала? ― лукаво спитав натомість Андрей.
Я на якусь хвилину замислилася:
― Гм... Без ніг, але біжить... Без крил, але летить... О! Знаю! Та це вітер! Розумна я, еге ж?
І я задоволено поглянула на Андрея, та він лише зареготав так, що я здригнулася:
― Та якби ж то! А от і нє! Ніякий то не вітер, мала! Не одгадала!
― Як ні?! ― здивувалася я. ― Хіба не вітер: літає без крил, бігає без ніг, якщо сильний, то й двері відчинить... Що ж тоді?!
Старий Андрей поглянув на мене химерно-хитрувато та прошепотів тихо-тихо:
— А це, мала, смерть! — і знову зареготав, та так голосно, що аж туманом луна пішла.
По моїй спині пробігли крижані мурашки, я втягнула шию у плечі. Сказала тихо:
— Боже, який жах! Що це ти таке дурне мелеш? Ти сам відгадки не знаєш, то й вигадав якусь нісенітницю. Кажу тобі: ВІТЕР це! Та що з тобою говорити — у тебе, мабуть, уже гарячка біла почалась!
І я відштовхнула Старого Андрея зі стежки і швидким кроком подалась далі. Та не встигла я відійти й десяти метрів, як він наздогнав мене і знову перепинив шлях:
— Е-е-е, мала, пожди! То ше не всьо: ше двійко загадок. Доти не пущу.
— Не хочу! Андрею, вчепися до кого іншого. Я змерзла шалено!
Та він не зважав на мої заперечення, а сказав:
Шо росте без коріння?
Шо пече без полуміння?
Шо кричить без голосочку?
Ану одгадай сю загадочку!
― Оце я ще з дитячого садочку знаю! ― вигукнула я і відповіла Андреєві віршиком у тому ж стилі:
Камінь росте без коріння,
Сонце пече без полуміння,
А вітер кричить без голосочку!
Що, Старий Андрею,
одгадала-м загадочку?
Старий Андрей лише похитав головою, помітно задоволений:
― Нєа! Не одгадала ти знов!
― Як ні? ― обурилася я. ― Знову мене обманюєш! Бо й дитя мале знає: що камінь без коріння росте, що сонячні промені гріють без вогню, а вітер видає звуки...
― То ти говориш як навчили тебе... ― відказав Андрей. ― А хіба відома тобі суща одгадка? Нє.
Бо тільки смерть,
де не сій – родиться без коріння,
І лиш вона пече серденько без полуміння,
І лише смерть зве чоловіка без голосочку!
Не одгадала ти сюю загадочку!
Я на це лише похитала головою ― нарешті зрозуміла, що сперечатися немає сенсу.
― Смерть – то смерть. Мені байдуже. Андрею, швидко кажи третю загадку і я йду. Добре?
На що старий Андрей усміхнувся і сказав:
Ішла пані в білому убранні,
Коса гостра, аж до неба –
Стяти голови їй треба.
Время вона знать не знає:
За мить весь мир оббігає.
Мандрує по світу без міха і торби,
Життя забира' без усякого торгу.
Кажде живе зі собою возьме:
Ніхто не одкупиться, ані не втече.
― Ну що скажеш на цю? Яка одгадка, мала? Подумай хорошенько!
― Не буду я думати. Смерть то знову. Хіба ні? Ходить по світі і кожного дня забирає із собою тисячі життів.
Андрей трохи спохмурнів і сердито проказав:
― Ех, одгадала ти цього разу. Ну шо ж...
Він затнувся, поглянув у мої очі й сказав неохоче:
― Іди тоді собі домів, коли так... Одгадала, то йди собі. Таке було умовляння. Молися за мою душу.
І пішов собі. Ступив два кроки й невидно стало його в тумані. Тільки вітром повіяло вологим.
Я, рада, що можу нарешті йти до хати, швидкими кроками подалася вперед і за якихось десять хвилин уже була біля дверей домівки.
Постукала кілька разів і мати вийшла відчиняти. А я ступила крок за поріг і одразу ж вигукнула до матері:
― Ма, ти собі навіть уявити не можеш, яку я мала пригоду щойно! Уявляєш, щойно до мене на вулиці вчепився...
Та мати була якась засмучена, не хотіла мене слухати, обірвала на півслові й тихо сказала тих кілька слів, які змінили усе моє подальше життя:
― Ох, доню, лихо! Смерть у селі: нині по обіді помер Старий Андрей.