І знову була Весна
Осіннє Сонечко — 18/03/2009 - 23:51
І знову була Весна. Щира, сонячна, тепла, зеленоока красуня, що гралась твоїми почуттями віддаючи їх вітру, аж поки не закохалась… Так нестримно, як порив вітру, що обриває ніжно-рожеві пелюстки цвітіння. Так ніжно і несміливо, як дотик сонячного проміння до чистої глибини моря. Так пристрасно, як танці язиків полум’я – небезпечно? Можливо… Вона була закохана в блакитнооке Літо.
І знову були вечори, як рожевощокі яблука, з місячним серпанком в небі. Весна закликала, благала прийти Літо, але він не чув - мав свої справи на півдні. Тоді Весна розлютилась. Метала грозами і блисками…сипала жаром, аж поки Літо не влетіло у її палаци. Не знала Весна, що Літо не кохає її безтямно, та все ж – вони повінчались в золотому храмі Сонця. Один лиш день тривала їхня насолода, один день…
І знову були Вітри. Впряглись у колісниці, посадили зеленооке дівча і помчали на схід, ближче до батечка Сонця - подалі від коханого Літа.
І була зрада. Зрадило Літо Весну, зрадило навіть не задумуючись, бо Літо теж вміло кохати. Літо покохало дивну жінку, що наближалась нечутним кроком. ЇЇ золоте волосся пахло медом, вересом та гірким мигдалем, а тіло пахло мускатом. Темно-багряна шаль, що тяглась за нею, озолотила кожен листок, кожну травинку…
І знову була Осінь. Велична, недоступна та примхлива. Щовечора вона вмощувалась на лавці, щоразу в іншому парку, чи сквері і спостерігала за людьми. Осінь мала улюблені квіти – хризантеми, пильно їх оберігала від зимового Морозу, що підкрадався з півночі. Лиш пізніше Осінь помітила зажуреного блакитноокого юнака. Щораз він більше холонув, вмирав…в’янув. Знала Осінь, що його врятує лиш кохання.
І знову було весілля. Таємне, заховане між гір та озер. Втекли Літо та Осінь до батька Місяця, склали обітницю на його срібному престолі. І жили, мабуть, би довго і щасливо, якби не Зима…Побачила те сизоока Зима, Вітри донесли вістку Весні…
І знову було божевілля. Божеволіла від болю Весна, у відчаї кидалась з гір в моря. Гуляла з Журбою та Сумом, впивалась печалем…Лиш Зима, запорошила все снігом. Це була мудра, але холодна жінка. Вона вміла чарувати, бо заколисувала піснею Хуртовини та Заметілі все навкруг, навіть почуття…Та не надовго затримувались її чари. Холодними каменями стали Літо і Осінь, та ненадовго…
І знову була Весна, що під покровом Зими лікувалась від кохання. Зима знала ліки, та вони не діють довго…Вона підняла з мертвої постелі Весну, поставила її на ноги…
Відпровадила у світ, знову…Зима знала, що історія повториться. Вона повторюється щоразу, знову й знову, знову…
І знову було Забуття…а потім Знову…
Як і тепер, і завтра, і завжди…