Під мостом
Міла Рошена — 22/05/2010 - 21:59
Зухвалий і пронизливий вітер з явився з півдня, вульгарний наче відлюдник голодний на чужу плоть, він нишпорив по її тілі і зривав з нього останні сліди тепла. А вона не пручалася. Вітер піднімався вище і вдоволений висвистував пусті трелі серед почорнілих ліхтарів набережної. У їх світлі, мережаному комахами , які ще з літа спалили свої крила на масному склі, світ здавався ще сірішим. Поржавілі стовпи ледве чутно скрипіли своїм минулим. Оце й усе. Вона не чула більше нічого зайвого. Лише вологу , яка випарювала з її тіла тіні і дрібне камінюччя, наболіле посинілій шкірі.
Що втрачати в цьому світі
Крім кохання, крім себе,
Крім доріг, що пилом вкриті,
Окрім слави, що мине?
Що шукати: собі пару
Чи грошей брехливий блиск?
Може, істини примару
Чи у всьому зміст і зиск?
Що будуємо: хатину
Може, віллу чи палац,
А ховаємо: провину
Чи забутий нами шанс?
Сповідь наркоманки
Мальвіна — 18/05/2010 - 16:13
Бліде обличя заховане під яскравим макіяжем. Сині круги під очима, як наслідок вседозволеності.Втрата кохання, а заодно і зародження ненависті. Сила волі захована у темний закуток горища. Подих вітру пронизливий до болі. Ковток кави, гіркої, як власної жовчі. Бажання жити і прагнення смерті одночасно. Зворушлива сповідь, як підсумок твоєї щоденної насолоди.
Зізнання у коханні
Casabanito — 17/05/2010 - 22:00
Любов – коротке слово, але воно вміщує все: тіло, душу, життя, внутрішні почуття. Ми відчуваємо її так, як відчуваємо теплоту крові; ми дихаємо нею, як дихаємо повітрям; ми носимо її у собі, немов власні думки. Більше нічого не існує для нас. Це непросте слово – це неповторний стан душі, виражений п'ятьма буквами.
Хто я?
Vert Efner — 15/05/2010 - 20:04
Я егоїстичний і злий від природи, але я не демон.
Я намагаюсь робити щось хороше, але я не янгол.
Я творіння, але я можу жити без творця, а він без мене - ні.
Хто я?
Я - Людина!
Vert Еfner©
Ти знаєш про Ронду?
Casabanito — 14/05/2010 - 19:38
В цю пору у сонця починається кульмінаційний період. Яскраве світило набуває свого апогею та розміщуються в найвигіднішій позиції для нагрівання нашого клятого міста. Приблизно зараз почнеться найспекотніша година доби. Кожен довбаний промінчик каверзного сонця доходить до кінцевої точки – до нашого клятого міста. Вони ретельно прогрівають кожен сантиметр приреченого асфальту та кожний ржавий каналізаційний люк на наших дорогах. Дихати майже нічим. Повітря, переповнене запахами вже розплавленого асфальту, більше не містить свіжості та прохолоди. Від нього тільки гірше.
1.
Дочекайся мене на середині сходів. Тільки пам’ятай, що від того, спускатимешся ти, чи підійматимешся, середина змінюватиме своє положення.
Сьогодні граємо в царя гори. Я знаю, що завжди програватиму, бо мені хочеться дивитися тобі в очі знизу. Коли програш є свідомим вибором, він набуває статусу правил. Ти не зможеш піти проти них.
2.
…я ходжу вулицями і зелені новорічні зорі спускаються мені на плечі. Підіймаю голову: все як завжди. Дахи будинків збирають валізи і їдуть. У теплі краї. І нехай там цунамі – повернуться лише тоді, коли у мешканців останнього поверху з голови вийде хміль. Дивна
річ – цвіте ж він восени?.. чи то верес? Верес – у вересні… а вересень – це осінь?.. заплуталась. Забагато сіні під ялинами. І чомусь зовсім немає сіна на Сінній площі. Дивні часи. Тільки й залишається, що поговорити з ангелами і здивуватись останнім новинам.
В ТВОЇХ ДОЛОНЯХ
Загублена у просторі — 7/05/2010 - 15:25
В твоїх долонях може поміститись моя душа. Не тому, що вона маленька, чи вони — великі, а тому що вони теплі, як морські камінці, нагріті на сонці, і ніжні, як ранкова піна Чорного моря. В них моя душа просто звертається клубочком і тихенько сопить, вкрившись тонким шаликом меланхолії...
Я люблю складати твої долоні корабликом і уявляти, як я з них п”ю джерельну воду. Це те ж саме, що пити улюблений напій з улюбленої фарфорової кружки...
Жовто - червоне
Биндас Оля — 7/05/2010 - 10:50
Ретельно витираю підошви свого взуття.
Якби я могла , то перемалювала б для тебе весь світ по-іншому. У твоєму світі небо набуло б жовто - гарячого кольору, а сонце білого - так, щоб можна було доторкнутись і не обпектись. Дерева і трава – стали б червоні, пульсуючі, з чітко вираженими венами, капілярами.. Напевно, в такому світі люди б почали значно турботливіше ставитись до природи.
У твоєму світі собі я залишу лише жовті кульбабки і сірий асфальт. Не уявляю їх в іншому кольорі. А ще - конюшинове поле і мій улюблений кусючий светр з пікалкою.