1.
Дочекайся мене на середині сходів. Тільки пам’ятай, що від того, спускатимешся ти, чи підійматимешся, середина змінюватиме своє положення.
Сьогодні граємо в царя гори. Я знаю, що завжди програватиму, бо мені хочеться дивитися тобі в очі знизу. Коли програш є свідомим вибором, він набуває статусу правил. Ти не зможеш піти проти них.
2.
Темрява грає в квача з будь-якими проявами світла: з відблисками автомобільних фар, з вогнем дешевих запальничок, з сяйвом місяцю… Наздоганяє, хапає, ковтає, падає, втомлена, мені на плечі, відпочиває, і знов… Вона не припинить гри, доки не лусне від світла, що роздиратиме її зсередини. Воно вивільниться, і почнеться день. Але і ти, і я, знаємо, що то буде не скоро. Коли знання відкрите для двох, воно отримує значення правил. Я не зможу на них не зважати.
3.
Я ховаюсь на підвітряній стороні, бо тепер ми граємо в полювання.
Ти – мисливець, я – птаха. Твої тенета зношені від частого використання, але ти дуже хочеш спіймати мене. Я не надто пручатимуся, бо знаю, що в тебе немає клітки, тож полон протриває лише до середини ночі. Я завжди прагла до подібних пригод. Коли бажання є спільним і взаємним, воно стає на один рівень з правилами. Ми не будемо діяти проти себе.
4.
Я кажу надзвичайно важливі речі. Ти намагаєшся не шукати в моїх словах прихованого змісту, вбачаючи лише очевидні натяки. Це теж гра, єдина в своєму роді, бо партнер і супротивник – одна особа. Ти сперечаєшся, я одразу погоджуюся, бо втомилася. Коли рішення продиктовані настроєм, вони перетворюються на правила. Ми просто змушені підкоритися.
5.
У що гратимемо далі? Шахи розбрелися по хмарах, карти розлетілися за вітром… Правила? Я їх забула… Є я. Є ти. В кожного по свічі… Хто згасить свою першим?..