Під мостом
Міла Рошена — 22/05/2010 - 21:59
Збірка: Унеборання
Зухвалий і пронизливий вітер з явився з півдня, вульгарний наче відлюдник голодний на чужу плоть, він нишпорив по її тілі і зривав з нього останні сліди тепла. А вона не пручалася. Вітер піднімався вище і вдоволений висвистував пусті трелі серед почорнілих ліхтарів набережної. У їх світлі, мережаному комахами , які ще з літа спалили свої крила на масному склі, світ здавався ще сірішим. Поржавілі стовпи ледве чутно скрипіли своїм минулим. Оце й усе. Вона не чула більше нічого зайвого. Лише вологу , яка випарювала з її тіла тіні і дрібне камінюччя, наболіле посинілій шкірі.
Вона просто лежала і дивилась широко відкритими очима на брудну зелену воду, яка колись давала комусь життя , а сьогодні не могла навіть торкнутися до неї. Лише бурлила собі під ніс апатичні скоромовки ,випльована і жива як стара по якій час вчився ходити.
Вона дивилась на цю воду і сухим язиком ворушила потріскані і скривавлені губи з несвідомим усміхом людини, яка впізнала себе.
Зверху посипався пил їй в очі і рот, зліпивши вії і гнійна суміш боляче заколола, прорізаючи прозору плоть. Вона забрала одну руку з живота і вивільнила ще одну сліпу біль щоб наслинивши холодні пальці , протерти очі і якомога швидше повернути руку на місце і закрити рот болю, який вже докочувався до горла.
Вона не могла навіть скрутитись в клубочок , не могла викричати його, ви скавчати чи простогнати, просто лежала , наче безтіла ганчірка для цієї брудної набережної, зі спухлим сірим обличчям з запеченою кров ю на устах і з думками про воду.
Зверху знов посипався пил, певно щурі шмигали по мосту, але вона не наважилась забрати руку від живота, просто витягла обличчя на кілька сантиметрів , а в мозок забили калейдоскопи колючих піщинок.
Вітер вже почав зганяти хмари з німого неба, спішив світанок, а її ще сильніше втискувало в голу землю, ноги сині і завмерлі незграбно ковзали по камінню, в голові крутились червоні разки і бігли,бігли….поки не почав накрапати ранковою росою туман і розмивати весь її бруд, вимочуючи її тіло, морозячи і стираючи її…
Дощ змочив тріщини на губах і занімілі ранки на тілі і зник непрошений разом з небом, яке втікало.
У ліхтарях вже не горіло світло, лиш прикипіла комашва чорнила їх своїми висохлими тільцями,зі стовбців стікала ржава вода і барвила мостову своєю поступовою кончиною.
У волоссі щось заворушилось і поповзло зі скроні у вухо. Маленька краплина брудного невмитого ранку висохла на шиї, так і не закінчивши свою подорож. Вона ще сильніше стисла живіт, скрипнула зубами і за вухо покотилась ще одна горошинка.
В же було зовсім світло. Ворони випатрошували своє заспане пір я над водою, яка знову застигла , трохи посірівши для дня. Але вона не бачила нічого зайвого, лише горошинки, які промивали собі вени на її шиї і руки, які вже не могли нічого відпустити…
Вітер лише легенько поганяв хмарини, через які пробивалось молоко ранку і вже не ковзав по холодному тілі.
І їй подобалось помирати… серед світу, який вона сама вибрала.