Явдоха
Олег Игорьин — 23/07/2010 - 21:38
Світлій пам'яті моєї бабусі.
Це сталося в далекий важкий час (хоча, хіба час буває важким? - важким його роблять люди), в далекому українському селі.
Зима попереду очкувалась довгою і морозною. У природі тоді існували два контрастні кольори: білий - холодний, покрив усе, і чорний - теж холодний, що пробивається будинками, тинами, одягом людей, їх змученими і покірними особами. Інших кольорів не було. Ні ... Був ще червоний колір, що тонкими смужками обтягував рукави і шапки людей, як і їхали обозом на похнюплених конях.
Дурнувата пісня
Биндас Оля — 23/07/2010 - 11:22
Замальовуєш жовтими фарбами все моє рожеве. Я стою посередині поля, маленька рожево –жовта плямка. Намагаюсь промовити вітру, щоб він перестав дмухати мені у вуха, але гіркий полин нахабно залазить у рота, не дає сказати жодного слова. Він посміхається соняхам, ті кивають головами йому у відповідь – всім весело. Я зриваю з себе все рожеве - майже до зеленого, майже до кольору суті. Ще трохи сіпаюсь, ще не до кінця втратила віру . Хвилі золотої пшениці накривають мене, запрошують у танок. Полин обіцяє більше не лізти у рота, якщо я замовкну і злиюсь із пшеницею.
«Записка»
Вона поверталася до рідного села. Одного ранку їй раптом захотілося круто змінити своє життя. Діти виросли і роз’їхались, чоловік давно помер. Все життя вона жила для інших, а тепер захотілося зробити щось для себе.
Марію давно тягло в рідний край, але вона наважилась покинути гамірне місто лише тоді, як вийшла на пенсію. Стомлена життям душа шукала спокою серед цієї чудової природи.
На позір вони були однолітками. Тільки русява, замолоду либонь струнка й вродлива, встигла вже досить розгубити жіночу привабливість, а чорнявка виглядала збереженою, доглянутою та недоступною. Вони сиділи навпроти одна одної у вагонному купе, чорнявка тримала на колінах кошичок, в якому муркотіла попелиста, така ж доглянута, як і господиня, кішечка з блакитними очима й химерним чорним „метеликом” на нашийнику; а поруч з русявкою, не вгаваючи ні на мить, крутилися схожа на маму дівчинка років дев’яти й молодший від неї, верткий мов дзиґа, хлопчик.
"Нове" покоління – ідеї "нові"
Валентина — 14/07/2010 - 09:27
"Нове" покоління – ідеї "нові"
І дивна для нас, "стариків", поведінка.
На них не відбились минулі роки?
Вони, наче чиста у книжці сторінка?
А, може, «інакша людина» прийшла,
Що світ поміняє за власним бажанням?
І їй не потрібна цих знань глибина,
І наш власний досвід, і «наші» надбання?!
Вже досить довго самотній пасажир тупав, постукував черевиком об черевик, щулився на порожній, вистудженій колючим січневим протягом зупинці, а автобуса все не було. Натомість, певно зглянувшись над бідолахою, пригальмував „приватник”. Пасажир хутенько зачинив за собою двері, вдячно зиркнув на водія:
– Спасибі, а то вже... Чорт, ти? Пізнаєш? Це ж скільки зим!
– Господи! – придивився до пасажира водій. – Кого я бачу! Та скільки – либонь з випускного, років двадцять уже!
– І як це нас раніше не зводило?
– Мене тут не було, на півночі вкалував. Оце два місяці як повернувся, підтаксовую.
− Морозиво! Морозиво! – голосно, на увесь вагон електрички, проголошує огрядна тітка з великою картатою валізою, яку жінка несе проходом, виставивши перед собою. – Обухівське, в стаканчиках!
− Мамо, − несміло скубає втомленого вигляду молодичку руденький, веснянкуватий, років шести, хлопчик, − купи!
− Сиди! – голосно шепотить мама. – В нас грошей немає.
− Ну ма-а-а-мо!
І такий у того хлопчика спраглий вигляд, така жага в його, не заторкнутих іще дорослими розчаруваннями блакитних очах, що немолода, обставлена з усіх боків клунками, валізами та візками жінка не витримує – купує морозиво.
РАНОК ДУЖЕ ЧЕРВОНОЇ ВОДИ І ДУЖЕ ЗЕЛЕНОГО ЛИСТЯ...
Lana — 8/07/2010 - 22:41
Due cose belle ha a mondo Amore e Morte.
( В світі прекрасні два явища: любов і смерть)
«Букетик»
Ніна прокидається у суботу зранку і, за звичкою, дивиться у вікно. Так, традиція є традицією. На вулиці, біля паркану знову стоїть букет червоних троянд. Але вони не для неї, а для її сусідки. Так триває вже кілька місяців.
Старий пес з обвислими вухами, похилим задом і сумним виразом у розумних, але збляклих од віку очах, виразно накульгуючи на праву задню ногу тюпав поволі за нечисленним понурим гуртом людей, більше – старих бабів, котрі супроводжували його хазяйку. Псові не хотілося. Уперше в житті не хотілося йому йти за хазяйкою, але пес ішов.