Ordoamoris
Юрій Кирик — 8/01/2010 - 10:56
МЕШНАНЦІ ПІДЗЕМЕЛЛЯ
...дивна з’ява сунула на нього. Таке неправду у жоден спосіб не міг окреслити ту дивовижну істоту, що якби вийшла, відклеїлась від стіни. Очиці, повні нудьги й зажури, вдивлялися в нього, обличчя й волосся були усуціль вимащені у глині, як у Рембо, що маскувався у болоті. Годі було розпізнати, у що той бідака одягнений, бо вдяганка була лиснюча, кольору стін, цілком добре можна було її прийняти за довге пальто, чи комбінезон, та коли вгледівся, здивуванню його не було меж, - істота, одягнена була у спальник... Істота безперестанку щось говорила, хоча з тієї молотьби лиш деякі слова мали якийсь відповідник у людській мові. Половинки, четвертинки слів застоювалися, помирали, так і не народившись на світ. Балачка нагадувала щось середнє між мовою бабуїна та фєньою привокзального злодія. Дзюньо безпардонно оглядав його наче експонат у музеї ексцентричних раритетів.
- Дивлюсь, і очам своїм лагідним не вірю. Гляньте на того драба. Який колядник до нас завітав! Тільки іще не час на різдвяну колядку, чи тобі ся хлопе помакітрило? - відрубав просто з мосту Реньо, й уже трохи лагідніше:
- Чого ти так стараєшся? Воно у тебе й так не виходить дві слові до купи сфастригувати, та й у нас, однак крім аналізів не годен ніц узяти.
- То у нього така колядка? Щиро задивувався Дзюньо.
- Хто ж його добере, що тут той невмиваний кнур рохкає.
Між тим п’ять неоковирних пальців спрагло потяглись до пляшки. Реньо мовчки хляснув його по руці:
- Не руш бидляку! Аби тебе дзядзьо забив і в гноївці втопив! Чого квапишся зі своїм дзявком? Почекати не можеш, - виповідав незлобиво Реньо, - наливаючи одороблові склянку. Той охопив її обіруч, але випити, не обливаючись, усе ж не вдалось.
- Ой і бідачок же ти, пуцьвірку, примовляв Реньо, зсипаючи у целофановий мішок рештки ковбаси й хліба. Іди з Богом. З’ява обернувся усе ще, щось тараторячи, (хтозна, чи й було зрозумілим і йому самому), й розчинилась, як й з'явилась у стіні.
- Що то за одоробло, - запитав Дзюньо у приятеля.
- Музикант. Кажуть був страшенно обдарований й доста відомий, але я його запізнав уже тоді, коли працював на Ринку сліпим музикантом, останніми часами лише колядки й грав. Круглий рік. Може тільки їх і не годен був випалити алкоголь. Зрештою, пірнув у криницю і звідси уже більше не вилазить.
- Що ж він бачить, без світла лазить?
- Нас, як бачиш, нюхом вичув. Він уже років зо два “невиїзний” - не покидає підземелля. Що йому там й робити у місті? Горілка випалила йому мозок, белькоче, що той дітвак, а що, й сам хіба не добере. Але чує усе, як хроб у землі, - загадка природи, прижиттєва реінкарнація? Є ж таке на землі - із гусені у метелика. У нього ж навпаки.
- Видати, Господь і в такому стані не покинув свою дитину, - наділив його новими, для нас незбагненними можливостями.
Нараз Реньо смішно закрутив очима:
- Ов-ва! - скрикнув, - не помогли й два пояси безпеки. Робить ковбаска в животі революцію. Хлоп нагло потребує амбулянсу!
Укрився в мороці. Дзюньо подякував своєму ангелу - охоронцю, що не дозволив йому спокуситися зелененькою ковбаскою, хоча рука вже й тяглася до неї, та появилась З’ява й ковбаска перекочувала до нього. Таки з певністю, нині тим ангелом був деградований музикант.