Вони стояли навпроти…
Анютка Петрів — 31/10/2008 - 21:18
Доля тих, хто кохає…
Вони стояли навпроти. Найкращі друзі в минулому, коханці в теперішньому, та, цілком можливо, пропащі душі у майбутньому. Вони зналися впродовж вже кількох років. Ніколи не сварилися, не перечили та ніколи не кривдили один одного.
Козяче молоко
Биндас Оля — 30/10/2008 - 15:02
Небо багряно – червоне. В повітрі присутні домішки пилу і людської гідності. Вона не любила його, а він не любив її.
Коли наступав повний місяць, маленькі потвори обмащувались болотом і чекали поки воно висохне, а потім грязюка відпадала, маленькі тріщинки, маленькі зморщечки, відбитки, потворних тілець і їхньої долі. Їм подобалось це. Вони жили за допомогою своїх бажань.
13 колючок кактуса
Ihor Zubrytskyi — 26/10/2008 - 18:06
Я кактус.
Маленький, пухнастий і трохи колючий.
І квітами цвіту я рідко,
Та поглянь – прекрасно.
Їх запах не є приторно-попсовим,
І квітів цих не купиш на базарі.
Мені так мало треба у житті:
Лиш раз на місяць трішечки води,
І світла, вдосталь навіть напівтьми.
Мій світ вузький, він не сягає далі столу.
І лиш обличчя інколи твоє
Побачу замість жовтувато-білого розводу стелі.
"Монолог старця" або "Самовтеча"
Вітер Ірина — 26/10/2008 - 15:26
Так обрій замикає небо й землю.
Склепи ж повіки. Віщу таїну
Спізнати серцем, духу не згубивши,
і кров, що рветься з голосних аорт,
погамувати - мабуть, не під силу
нікому з нас...
Ми щасливі(за звичкою).
З присмаком слова "допоки"...
Розкришили,як тістечко з кремом ванільним,кохання.
Голубам на поталу.Скінчився вогонь в запальничці.
Сонце згасло також.Ми,як завжди,не ми - до світання
Відзначали вином(чи то кров’ю?) занепад епохи...
розлука...
vista — 16/10/2008 - 21:21
мої губи ще гарячі після твого палкого цілунку...серце нестримно б'ється в грудях...а на очах застигла самотня сльоза,одиноко тремтить,на пофарбованих дешевою тушшю,віях..щойно ти був поруч,а тепер вже за кілометри від мене,самотній як і я..але ж нам так добре удвох,чого ж ми розлучаємось??для чого все це?...НЕ РОЗУМІЮ!..так тяжко прожити й хвилину без тебе,а вічність?..краще живою лягти в холодний гріб!..кохаю,і заради цього готова померти...померти для тебе,за тебе,за нас!..
маленьке серденько,що б'ється лиш для ТЕБЕ
Не уявляю свого життя без тебе!!!!!!!!!!!
Биндас Оля — 15/10/2008 - 11:18
І знову ми залишилися разом...в темряві й тиші... тільки ТИ і Я. Ти весь світишся від радості, випускаєш різнокольорові промені крізь цю нічну тишу. Вмикаю світло. Не хочу, щоб було видно тільки тебе, щоб ти був домінантним, основним. Ти намагаєшся показати найцікавіше в собі, всіма силами розважити мене, а я не можу відвести від тебе погляд. Торкаюся „пластикових” органів... милуюся довершеністю форм. Намагаюся додати кожен день у тебе щось нове. Багато хто мені говорив, що ти погано впливаєш на мене, що нам не потрібно стільки часу проводити разом. Але бути без тебе – це просто неможливо.
Осінньо-меланхолійне
Вітер Ірина — 13/10/2008 - 22:51
«Привіт. Я сумую за тобою сьогодні, як ніколи. Щось у мені обірвалось, та й жахливий ком у горлі перешкоджає диханню. Ночі тепер холодні, сподіваюсь, ти вже відчув це на своїй шкірі. Для мене вони безсонні, бо когось не вистачає, можливо, тебе, але навряд чи. Життя прекрасне по-осінньому. Ось-ось на стелі вже закипить світло і я віч-на-віч зустрінусь із ним, як з ворогом. Запитаєш чому? Та тому що з нього почнеться новий будень, який я згодом заштрихую у календарі. Ти знаєш, сльози давно не вода, а щось схоже до крихітки вітру, або ж квапливого сонячного кінця.
Один похід до супермаркету
Василь — 9/10/2008 - 10:16
Час близився до обіду, а замовити щось в офіс вчора було ліньки, сьогодні ж знову жаліючи про минулий день, неквапливо натягаю куртку і спускаюсь сходами в осінній дощ.
Блін!!! Вже дійшовши до першого поверху, згадав що забув навушники на столі, а так хотілось поринути в знайомі ритми, не чути гуркоту вулиці... ну що ж, сам винен, але треба підняти якось настрій. Ага, ось і жертва)))
Море, сонце і самотній берег
sashenika — 6/10/2008 - 09:38
Червоний захід сонця завжди сповіщає про спекотний день, а море - відпочинок та втечу. Безкрайність синіх вод наводить на думку про існування вічності. І вже мрієш про самотній берег.
Серед каміння гуляють згустки темряви, з’єднанні ледь помітним дотиком рук. Це я веду тебе по берегу своїх мрій та сподівань. Вітер пише на піску "КОХАННЯ". А ти дивуєшся: звідки він знає твоє ім’я. Він майстерно пише знак "+" і дописує "ЖИТТЯ". Ми з нетерпінням чекаємо слова після "=".
Але вітер, забувши про нас, танцює із хвилями. Я долаю цю невизначеність, вимальовуючи пальцями слово "ВІЧНІСТЬ".