Замріявсь ранок мріями вчорашніми
Just me — 20/01/2009 - 18:35
Замріявсь ранок мріями вчорашніми,
Несміливо з’явився у вікні.
Вони колись, можливо, стануть
справжніми!
А може, й ні...
І ті слова, що їх чекали довго ми,
Залишаться на стомлених вустах.
Вони колись, можливо, будуть мовлені.
Коли б то так...
Можливо, ти колись мене навчиш
Того, що зрозуміти неможливо.
А поки я мовчу, і ти мовчиш —
Щасливі...
Ромео не першої свіжості,
Джульєтта - підстаркувата.
І грають,як не наїжуйся,
Безсмертну любов - за зарплату.
Безпристрасні до оскоми,
Вони помирають щоночі,
Ковтаючи від судоми
Шекспіра слова пророчі.
На бляклому тлі реквізиту
Кохання тягають,як гирю
Важку,що так легко зронити.
А я їм навіщось вірю...
творіння перше
Вовчик — 17/01/2009 - 17:21
Стояла темна холодна ніч. З неба з тихим шумом спускався дощ. Майже мертва тиша і тільки блискавка і грім порушували спокій. Він стояв і чекав... На душі було холодно, пусто і ненависно. Він зненавидів життя, людей, цей світ і себе, ненависть була в кожній його клітині, вона його розривала на дрібні частини. Він чекав на чудо, на своє спасіння, на свого ангела, котрий його захистить. Та нічого не відбувалося, стояла тиша, мертва тиша, котра заражувала своєю мертвістю і він поступово зливався з нею в одне ціле. Холодний дощ поволі стікав по його обличчю і перемішувався з сльозами.
Метелик, як помаранча,
Достиг і шукає вітер.
Олив’яні сиві стіни
у тіні стікають
тінню.
У місяця шкіра потріскана,
Як стримані фрески Джотто—
Метелик росте мелісою,
Метелик вмирає—осінню...
А двері у небо прозоряні,
А двері прозорі у неба—
Метелик помре у просині,
Метеликом дихає небо...
Світ окреслю наново.
Руки не опущу.
Я повертатимусь:
світлом,снігом,сльозами,
і навіть
гвоздиками,
тими,ти знаєш...
А ти уяви мене:
небом,долонею,дотиком.
Я знову тут...
Вогні твого міста для нас передсмертні
На яблунях лиця
На яблунях тіні
Залишиться дотик на синім мольберті
І паростки вітру — на скатертині
У місті вогні розкидають вітрини
Чорниці у лісі
У небі чорниці
Тебе не побачать
Мене— не зустрінуть
Нестриманих тіней
Налякані лиця
Ти прийдеш...
Lana — 13/01/2009 - 01:05
Ти прийдеш, як надірваний день утопиться,
Зірваний ще одним обертом Землі,
Коли хтось закине великий Місяць
На темно-синє небо , як на футбольне поле,
Що пофарбувала добра покоївка-фея звичайним чорнилом.
Ти навшпиньках підкрадешся з кошачою обережністю,
Приластишся, приніжишся, прижмуришся ,
Притишишся, шшш... і залізеш під ковдру,
Бо ти - мій жаданий, незрадливий Сон.
Розгубились сльози,всохла ніч.
Сонце медом розтеклось по вікнах.
Завмирає все в мені,опріч
Тих думок,що я до них не звикну...
Чом раніш пробачить не могла?
А тепер - безглуздо і запізно...
Подих слабне,очі - як зі скла.
Я ж не плачу,хоч і не залізна.
Яка невдача!.. Що за невезіння…
Прозріння знову обписавши круг
Зявилось перед очі тим видінням,
Що мов рибина вислизає з рук
Розлук і зустрічей з тобою мерехтіння,
Вчорашнім п’яним сном стирає грань,
Між красномовністю і в’ялим белькотінням
Між імпозантністю і марністю старань
***
Я загубила кишеньковий ліхтарик,
А він освітлював мене і зігрівав,
Коли справжні великі ліхтарі
Засліплювали мене холодом…
Я загубила кишеньковий ліхтарик,
А може його поцупили?
Можливо, я була поганою власницею,
І він від мене втік?
Я ,напевно, не заряджала його позитивом
І він розрядився…(тепер вже не знайдеш…)
Бо всю свою нескінченну енергію
І свої рожево-фіолетові мрії,
Він дарував мені…
Ліхтарику повернися!!!!
***