Там, де розквітне папороть
Консуело — 6/05/2009 - 15:41
Збірка: Майже вільне божевілля
Тиша… густа і колюча, немов шпичаки очерету
знічев’я шукає свій погляд у темному плесі.
Лебеді сплять. На ратуші дзиґарі дзвонять четверту.
Замучені верби виплакують рештки депресій…
Голі русалки, – не ті, що в Андерсена і Лесі,
гріють до повного місяця гарні зелені обличчя,
гострими нігтями розчісують коси та хвилі.
Обрій береться загравою. Світанок – дедалі ближче,
чорною свічкою скапує ніч і вітер квилить,
давлячись подихом гнилої болотної цвілі.
Жаби хором виводять кантати у в’язкім баговинні
де-не-де спалахує сріблом блукаючий вогник…
і зірки догорають, наче душі нескорено-винні.
Древнім болем просякла пітьма ні, не застогне,
зберігає мовчання солоне, палке, змістовне…
Тут віднайшла собі прихисток казка про втрачене щастя,
вічні герої у пафосі традиційних звершень.
Простір без імені, поза логікою. Помежичасся.
Там, де епічні саги не потребують завершень.
я воскресатиму знов, уже далеко не вперше…