Диптих
Pampeliška — 28/03/2009 - 20:52
Не повільно приходиш,
не з’являєшся тоді,
коли я тебе чекаю,
ти. У дзвінкій
тиші гучних голосів
він понищив
мою безтурботність,
зневажив тлін
моєї самотності.
Відтепер мені
одиноко постійно,
доки плечі його
не побачу, прямі
і хворі.
Помережили вечір
дерева безлисті;
жовте вуличне зосереджене
Світло проникає
в кімнату.
Ще раз нагадай мені
те ностальгійне хоку,
де про закоханість,
щоки
і сніг:
я відповім, чому
снігу уже немає.
Жіноча поезія
Ковальчук — 28/03/2009 - 16:04
Читаючи
Жіночу поезію
Мене не полишає відчуття
Суму
Я розумію
Як погано живеться
Жінкам
Боже – боже
Так погано
Гуляєш на халяву
Ні не на халяву
Він може щось
Потребувати взамін
А тобі цього не хочеться
Ні
Не хочеться
Ранком він викликає
Тобі таксі
Ти сідаєш і думаєш
Треба написати вірш про нещасне кохання
Рідні речі
Консуело — 26/03/2009 - 13:23
Гасова лямпа в стодолі
моєї бабуні
припала столітнім пилом, -
давно не світить.
Тепер усюди електрика.
Чому вона тут? забута навіть не мною,
а цілим світом.
Дивна річ із минулого,
шматок чужого життя...
Історія,
замотана в павутиння.
Вона пам"ятає напевно
довгі вечори зимові
в селянській хаті - кужіль,
неквапна говірка, часослов
у пошарпаній палітурці
з телячої шкіри.
Гезети!?
В цьому домі уміли читати.
Жили.
Потім - війна, листи із фронту,
ще війна, і знову листи...
Сльози.
Лямпа бачила все -
перші радянські листівки, -
агітація за колгоспи,
Наші розмови
Ковальчук — 23/03/2009 - 19:45
Зім’ята футболка
Зім’яті джинси
Постіль порвана
Від ніжності
Речі розкидані
Абияк
Розмова довга
Розмова затяжна
Звуки чути
В іншій квартирі
Музику чути
В іншій квартирі
Наше спілкування
Наш діалог
Дорогоцінний
Наш
Все закінчується
Все
Йдеш
Зім’ята футболка
Зім’яті джинси
Зім’ята ти
Здається потрібно гарненько
Попрасувати речі
Падає... Дощ, чи сніг з дощем,
а може присмерк,
на завтра знову непогода
і в мене розкладу немає,
прогноз мене у полоні тримає
не про погоду, а той торішній,
а він зовсім невтішний,
боюсь сказати, що летальний,
отой прихід весни останній,
в ній нас уже нема,
там курява гуляє, пусто,
івишні відцвіли, згоріли і траву спалили,
там згарище, нудьга, пуста канва...
а замість зір там в стелі діри,
вони не світять,
з них тільки срібно сиплеться зола.
Падає... Не дощ, не сніг з дощем,-
сльоза у присмерк тиші,
знаю причину неприходу весни-
це - ти.
КВІТИ, що пахнуть цвіллю
Lana — 22/03/2009 - 00:54
Спалахи недоречності совісті,
Спалахи помсти і гордості
В час, коли свідомість завмерла,
На епогеї своєї безпечності.
Спалахи гніву й ненависті
Сіють в неорну ріллю неплідну
Чорні зерна ницої ненаситності
І пагони пнуться угору негідні,
Спалахують квітами, що пахнуть цвіллю
Свого одвічного предка
А ймення йому - Наклепник.*
*(Септуагінта тлумачить ім"я Наклепник- як Лукавий)
Знекровлена місяцем Тінь знемагає від спраги,
В темнім закутку скиглить і корчиться,
Кроків боїться і скреготу стрілок годинника
Тихо, вона помре від п'яного реготу-
Під вікном розгулялись підлітки.
Тінь вчорашнього щастя - а що їй лишається?
Ховатись вночі і ніколи не мати спокою,
Минає, минає, як сонячний дощ, щастя
І Тінь залишає, що потім тиняється ночами,
Очі ховає, а може вона їх не має, -
Структура її ніким не досліджена,
Згусток енергії, почорнілий від відчаю,
Субстанція вчорашнього, від якої злітала душа,
На землю ангелом падала,бо крила надірвані
Невже
Pampeliška — 21/03/2009 - 00:36
Невже буде падати
сніг?
Востаннє, коли таке
траплялось, тебе
не було поруч.
Хмари сталево
посіріли,
їх щось обтяжує, як міґрена.
Невже таки впаде сніг
сьогодні?
Десь далеко за світом, який
мені довелось побачити,
ти існуєш недоторканно,
немов у потойбіччі.
І мені твій сніг ніколи не буде
мокріший, зимніший, аніж
холоднява листопадового вечору,
прожитого тут.
І для тебе проміння нашої осені –
неживе.
Я нині дивлюся вже
радісно на людей, що мені
усміхаються.
Я вже не плачу від жаху, що
ти не прийдеш.
Бо хай там як –
ти таки не прийдеш.
А я все плекаю тугу
І що у нас
Pampeliška — 21/03/2009 - 00:26
І що у нас
залишилось?
Пісня, яка нам
не належала,
стежка, котрою
ми не ходили,
дерева, якими
ми вирішили
не милуватись
тільки
вдвох.
Лише удвох.
І лише
нам двом
залишається
не співати,
не ходити,
не мріяти
тільки вдвох.
Нам лише
удвох
буде гірко
до болю,
до нестями, і слова вже ніяк
не допоможуть.
Бо навіть замовчані
тисячі слів
не можуть
знекровлених
тугою душ
лікувати.
Чекаю тебе, та приходить він,-
сон у холодну кімнату спогадів,
чекаю весни, а приходить сніг,
тане, тягне у прірву невідомості,
чекаю дня, а приходить вечір,
синій, німий і такий недоречний,
сідає навпроти, дивиться в очі,
порушує мій розтривожений спокій,
чекаю слів, а стукає тиша,
хвора така і голодна,
відчиняю -і вже не скоро мине
відчай.