«Молодіжна дипломатія» (яким ти бачиш своє спілкування й співробітництво з однолітками інших країн світу; міжнародна інтеграція: чи потрібна вона тобі та твоїй країні).
- І що цікаво... люди тут не запинають вікон, у нас по-іншому. Ми звикли, що в маленьких містечках ми не маємо фіранок – і тому майже все видно з вулиці, – синхронний переклад звучав через мікрофони.
- А що ще Вас вразило?
Гості мовчали. Потім жінка років сорока вирішила сказати:
- Знаєте, у нас немає стількох культурно-релігійних пам’яток. Тут багато храмів і символіка релігійна дуже розповсюджена.
Емма була в Києві вперше. У рідному містечку в Голландії, де вона прожила майже все своє життя, усе було патріархальним і тихим. В Амстердам їй доводилось їздити тільки на екскурсії років 5 тому.
- Київ уночі походить на Амстердам : багато вогнів, автівок, шуму. Ми мало побачили за тиждень, але й ця частинка дала зрозуміти Вас набагато краще.
Штамповані фрази закінчились. Уже настав час для підбивання підсумків. Крізь шпаринку дверей просунулась чиясь голова в чорних кучерях :
- Наш автобус прибуває за годину.
- Так, Фльор. – Емма бадьоро посміхнулася. – Заходь, будь ласка. А це дівчина, яка займається репортажами. Вона хотіла б...
Емма почала розповідати про Фльор – одну зі своїх найкращих учениць. Жінка згадала, як уперше вони дізналися, що саме їхня група має відвідати Київ, що вони вже можуть готуватися до конференції з питань освіти. Згадала, як вони приїхали в Утрехт, а звідти автобусом до Амстердама.
Фльор перестала слухати вчителя вже на другій хвилині. Вона перевела очі на Лукаса, на Джессе... Потім подивилась у вікно. Сіре небо, сіра дорога, сірі стіни.
„А Київ зовсім не відрізняється від мого міста. Тільки вікна у хмарочосах треба робити більшими. Тоді б у міста було інше обличчя. І коли наставав би вечір, здавалося б, що кожен дім – це згусток світла, і тоді було б добре блукати вечорами по вулицях...”
Хтось узяв Фльор за плече.
- Га? – вона ніби прокинулась.
- До тебе запитання, - прошепотіла Емма.
Хлопець у сірому гольфі почав кострубатою англійською мовою:
- Чи безпечно у вашому місті сьогодні? І чи постає проблема карних злочинів серед молоді?
Фльор занервувала. Вона не хотіла зараз говорити про злочини, це була її остання година в Києві... остання?
- Думаю, за останні 10 років ситуація не погіршилась і не покращилась. Проблеми завжди були, але особливо виразно вони постають у великих містах – там більше спокус, ритм життя інший.
Дівчина сіла на стілець, це запитання про злочинність навернуло її на роздуми: „А де ж подівся Жан? Чому він так і не повернувся? Уже майже рік минув з того часу, як він поїхав у Зандам до друзів. Жан хотів назбирати гроші для студійного запису свого альбому, зв’язався з якоюсь компанією та посварився з батьками. Потім він зник...”
Вона завжди пам’ятатиме вокзал і його дитяче обличчя. Йому тоді вже було 17, а обличчя якесь дитяче. Жан посміхався з вікна купе. На ньому – шарф, зв’язаний матір’ю, теплий светр.
Фльор боляче закусила губу. Нащо вона це пригадує? Усе одно вона його загубила. А потім згадався аеропорт Києва. Вони прилетіли зранку – десь о п’ятій годині за київських часом. Небо за кольоровою гамою нагадувало лікарню: сіре, зі шматками блакитного й білого. Пахло вогкістю, дешевою кавою та парфумами стюардеси. У голові блукали якісь думки, Київ був чужим, порожнім. Біля переходу вона побачила групку підлітків. Вони сперлися на стінку, чекали, мабуть, чогось. У всіх – пошарпані рюкзаки за спиною, брудні кеди. Один хлопець стояв у самій футболці (був тільки квітень). Очей видно не було – він курив, і дим огортав його постать, ніби так і було треба. Організм іще спав... і вона тоді теж згадала Жана. Половину своєї зарплатні вдома він витрачав на цигарки... а потім палив ночами й писав пісні. Вона не любила його пісень, та любила з ним розмовляти. „Чому його тоді не змогли затримати? Він би хотів бути зараз із нами...”
- Чи знайомі ви з українськими традиціями? Яку з них ви б хотіли започаткувати в Голландії/ у своєму рідному місті?
Фльор згадала якісь музеї, картини в почорнілих рамах, прапори, полотняні сорочки, колеса для жорен, пощерблені глечики. Їхня екскурсовод була маленькою жіночкою з рожевим волоссям, здавалося, їй років 100. За бабусею ходило перелякане дівчисько й перекладало текст екскурсії англійською.
- Я не вважаю, що традиції можна так легко перенести з якоїсь одної країни в іншу. Кажуть, що добре там, де нас нема. І у вас дійсно добре – мені дуже сподобалося! Але я не запам’ятовувала ваші традиції. І нащо впроваджувати їх у нас, коли ви самі пишете про них у книжках, але не виконуєте їх у житті?
- Можна я скажу? – Лотта встала зі свого стільця. Маленька дівчина з русим волоссям трохи покашляла і знов почала : - Мені сподобалась одна річ, не знаю, чи можна назвати її традицією. На якійсь площі... де багато голубів, я бачила, як усі їх годують крихтами хліба.
- А як же Рим? Голубів там вистачить на 10 Києвів, їх там теж годують.
- У Римі завжди багато голубів. Зрозуміло, що вони на площі Республіки майже нав’язливо сідають вам на голови. Уже у квітні тут тепло, не менше 20 градусів. – Лотта виразно подивилася на теплі куртки, які лежали в кутку. – І взагалі Рим відомий своїми голубами, вони майже стали туристичною цікавинкою. У Києві – інше. Тут на головній площі хтось годує голубів – і вони збираються до ваших ніг. І хтось грає на скрипці... Так тихо, трохи невміло грає. І от ми стоїмо біля нього й відчуваємо щось затишне.
Фльор мовчала. Затишне? Затишно там, де схоже на дім. У пам’яті виникла стальна бруківка. Асфальт був пощерблений і мав колір мілкого моря – майже прозорий. Вона згадувала Андріївський Узвіз, але навіть не знала, як він називається. Коли вона йшла вулицею, що сходила догори, здавалося, що сріблясте небо зливалось із сірим асфальтом. І вона йде поза простором... Казали, тут є дивак, який римує будь-які слова російською мовою. Вона не знає ані української, ані російської, і ніколи не знатиме її. Все одно не треба знати ці мови, щоб зрозуміти Київ, відчути його. Тут треба очі та фантазію, зовсім трохи фантазії.
На Узвозі було мало людей і майже не було торговців. Але ті, що були, продавали люстерка, персні та шовкові хусточки. Хусточки тріпотіли на вітрі й нагадували голубів. Ніби їх прив’язали, а вони не мали сили втекти й лише віялися від холодного вітру. Фльор відкрила одне дзеркало – скло було занадто нове, непошарпане. Таких дзеркал багато.
Вона перейшла до іншого продавця, ще одного. У всіх товари були занадто нові, грубі, сучасні якісь чи що. А потім вона натрапила на те, що шукала – старе, трохи пошкрябане дзеркало. Йому було років 40 на перший погляд – нічого особливого. Не було малюнку, який імітував ХІХ століття. Просто пластик, який зберігав у собі якусь таємницю.
Фльор відкрила дзеркало і побачила своє відображення. Там, над її головою, було видно церкву. Бані мали колір ультрамарину, але не це було головним. Увесь купол нагадав їй сльозинку – таку сльозинку, що мала забарвлення веселки. По боках купол було оздоблено золотавими прикрасами... але все злилося для неї в одну мить – церква немов коливалася від вітру, вона розчиняла в собі простір.
А потім було незнайоме прізвище – Булгаков. У вікна мжичив дощ – Булгаков. Двері скрипіли зловісно – Булгаков. У будинок, куди їх повели, вели звичайні сходи. Хол був завузький. Із вікон Узвіз здавався ще кращим. Їй захотілося запалити багаття. Але здавалося, багаття викриє таємниці, що тут ховались. Скарби? Жахи? Вона розглядала вогкі стіни – тепер вона знає когось із Києва.
- А кого з наших митців ви запам’ятали? Чи знали ви когось до приїзду в Київ?
Емма згадала портрет суворого сивовусого чоловіка.
- Так, ми запам’ятали поета, що писав про визволення українського народу. Ми чули, що...
Фльор посміхнулась. Так, окрім Булгакова, вона ще когось пам’ятала. Він писав про ... про кого ж він писав? Про народ, що хотів повстати? Дівчина згадала історію своєї країни – згадала гезів. Згадала всі літографії в підручнику, згадала маленький клас історії у своїй школі, згадала, що вже повертатись.
- Останнє питання : чи хотіли б ви повернутися сюди ще?
- Нам сподобався теплий прийом, гостинні люди... – Емма намагалась швидко сказати все, щоб не запізнитися на автобус.
„А от мені люди не сподобались, – роздумувала Фльор. – Якісь замучені або такі ж, як і в нас. Тільки сподобалась дівчина... та, що в театрі грала наречену... Коли я піднесла їй букет – вона заіскрилась ніби. І сподобався дідусь, що продавав іконки біля церкви.”
- Ми маємо їхати! Будь ласка, спустіться вниз, наш автобус уже чекає.
Фльор вийшла з кімнати. Усі нагорі ще збирались. Вона вибігла на вулицю.
Нічого цікавого – звичайні собі будівлі, звичайна дорога.
Фльор забралась у холодний автобус.
Тільки через 30 хвилин оголосили : „Автобус починає свій маршрут до аеропорту. Просимо пасажирів...”
А всередині Фльор усе ніби просило її визирнути на вулицю.
Там, за вікном неба було вже фіолетового кольору й нагадувало тюльпани. А позаду автобуса стояв дідусь, дуже схожий на того, який продавав їм іконки біля церкви. Біля незнайомця літати голуби, і він хрестив автобус, що заблукав тут... хрестив і посміхався.