Пастка для Хемінгуея
Li-Tium — 8/03/2009 - 21:28
На вулиці стояв солодкий листопад. Спекотний — схожий на вересневе бабине літо — саме для кохання. Але мені було зовсім не до того. Форд мого батька — Бориса Жуківського — тримав курс на пансіонат для душевнохворих імені Світлої зірки. За вікном кружляла гірська дорога-змія. Ми почали скидати швидкість, коли із-за чергового повороту визирнула висока, закована плющем, брама. Старі ворота зі скрипом відчинилися перед автом. Зупинившись на засипаному сонячним листям подвір’ї, Боб разом із моєю мачухою — Ладою Стрибог, вийшли із салону Crown Victoria і попрямували до розчинених навстіж, масивних (мабуть дубових) дверей найсправжнісінького замку. Помпезний вигляд споруди псували реставраційні роботи, проведені десятиліть два-три тому.
Я й собі вибрався із автобляшанки. Запримітивши посеред двору порожнє коло фонтану, попрямував туди. Шурхіт листя під ногами. Згадки про дитинство. Коли мені було років із десять, саме такої осені, у місто завітав цирк. Те чарівне дійство із жонглерами, гімнастами атлетами, дресированими тиграми, мавпочками в платтях... Ми сиділи чи не в першому ряду! Недалеко від арени, що скидалася на цей порожній фонтан. І — фанфари! І пафос: “Зустрічаємо! На арені цирку! Сміхотворець всіх народів та часів — Плакса Стів!”
Із-за куліс вибіг клоун, спіткнувся і впав. Всі реготали. Клоун плакав. Зал шаленів. Клоун заливався слізьми і зал заходився ще більше реготати. Поруч зі мною були мама й тато. Мені було дуже жаль Стіва. Я також захнюпав. Мама вивела мене із циркового шатра і натомість, щоб заспокоїти, розкричалася. Вона була наче навіжена. Це — єдиний (і не надто приємний) спогад про неї.
Потім вона десь зникла. Я не міг пригадати коли саме (той просторово-часовий відрізок — чорнів білою плямою). Батько казав, що я схожий на неї і вона завжди була для мене ближчою ніж він. Коли вона пішла — я довго був у депресії, а потім — зібрав усі її фото і спалив їх із купою сухого листя.
Вона померла?..
Будучи із дитинства мовчазним я все більше і більше замикався в собі. Мало спілкувався з однолітками, батьком та будь-ким іншим. Хіба тільки в мережі. Ніколи не втручався в суперечки, залишаючись завжди при своїй думці. Останнє, що мене хвилювало: влітку на одному форумі (підписуюсь завжди Хемінгуеєм) — познайомився (найвірогідніше) з дівчиною на ім’я No problem. Її простота до душі — вона мені запала! І саме тепер, перед фонтаном, захотілося побачити її, яка вона із себе, та загадкова No problem.
Коли закінчив школу і навмисно провалив вступні іспити на “економфак національного університету” (куди прагнув мене всунути старий), я задовольнявся підзаробітком в бібліотеці (прибиральник — чим не престижна професія?). Мав удосталь часу, щоб нічого не робити, а зрідка навіть (!!!) читати. Запилена книженція “Старий і Море” — вперше мені потрапила до рук лиш кілька днів тому (у школі хворів ангіною, під час програмного вивчення Хемінгуея, до речі, мого тезки — теж Ернеста).
“Ернесте! Йди-но сюди, поглянь, що тобі пишуть!”
Боб Жуківський тримав листа, що був адресований його синові Ернестові, тобто мені. Я нічого не сказавши, роздавив чоботом комашку гніву, і забрав аркушик паперу дев’ять на тринадцять. На стандартному бланкові “Повєстки” чорною кульковою ручкою було вписано моє ім’я.
Далі були видрукувані запитання:
“Твоє життя тебе не влаштовує?”
“Хочеться кардинальних змін?”
“Тоді твій вибір Збройні сили України!!!”
В армію, значить — в армію! Чи як? А-а, все-одно...
“Але мені не все-одно!” — кричав батько: “Чи ти не знаєш, що там зараз? Дідівщина процвітає! Не підеш — і все. Не хотів на економіста?.. Що ж. Добре... Але в армію — не підеш! Я не хочу втратити єдиного сина. Ти ж знаєш, як я тебе люблю? Як багато я зробив для тебе, особливо після того...” — він часто докоряв тобі тим, що виховував тебе сам (що не мав часу на випивку з друзями, на любов коханок та ремонт старої шістки).
Ти мовчки слухав, а батько нарізав кола кімнатою. Втрутилась мачуха: “В мене один знайомий має знайомого, котрий в медицині... Так от — він може допомогти. Хіба-що треба буде кілька тижнів у психушці потусуватись. От і все!”
Як сталося, що все вирішили за мене?
Мені хоч залишили можливість сказати: так?
Коли я повернувся до автівки, у дверях пансіонату з’явилися тато, мачуха та літній чоловік у сірому халаті та кумедно зібганому ковпаку. Стариган скидався більше на електрика, ніж на головного лікаря. З вигляду він мав років шістдесят (та ще зайвий десяток йому додавали дружина-язва та ліки-алкоголь). Він мав трохи захаяний вигляд — не так через непрасований одяг, як через зім’яте обличчя. Вони підійшли до мене ближе і лікар привітався:
“Як я розумію, ви — Ернест? Доброго вам!.. Мене звати Вольт Вадим Олександрович!” — він продовжував стискати мою руку, одночасно розглядаючи “Королеву Вікторію”.
Мій батько розуміюче посміхнувся: “Правда гарна? Таких більше не створюють!”
На слові “створюють” він завжди робив такий наголос, ніби збірка автомобілів, а особливо даної моделі — чудо із чудес.
“Прекрасне авто. 2003 року випуску — останній рік, коли з конвеєра зійшла Королева!” — старий Жуківський любив хвастанути своєю Crown Victoria — цю машину він обожнював навіть більше ніж кралечку Ладусю (котра була не набагато старша за мене, і не годилась на роль мачухи, скорше сестрички — в коротенькому медичному вбранні — я-я, зер гуд, дас іш фантастіш!).
Вольт пообіцяв, що зі мною все буде добре і за кілька тижнів я повернусь живий і неушкоджений. Також він сказав, що я матиму окрему кімнату, але тепер, коли за фордом здійнявся багрянець осінньої віхоли (і на мить здалося, що ніколи більше не побачу ту прекрасну автівку), лікар почав торочити про якогось сусіда по палаті — дуріка “зовсім безобідного”.
“Вадиме Олександровичу, а якщо в мене якісь проблеми виникнуть...”
“Та що ви! Будь-яке питання — звертайтеся до мене! Сприймайте все так, ніби ви на відпочинку. Персонал попереджений про те, що ви у нас, так би мовити, на пільгових умовах — можете вільно гуляти в парку, відвідувати бібліотеку. Та й просто байдикувати. І, що важливо — у вас на це є час. Але за даних обставин ви звичайно повинні розуміти: вся документація ведеться в суворій відповідності до постанов. Тож ви — на паперах — залишаєтесь нашим пацієнтом.”
Вольт показав мої нові “апартаменти” — жовті стіни, пружинне ліжко, решітка на вікні. На тому й розійшлися.
Того дня більше ні з ким не спілкувався і нікого не бачив. Та і навіщо??? Адже я тут ненадовго! Лише на кілька тижнів. А знайомитись із цими...
Вечоріло. Споглядав сад, коли почув за спиною голос співмешканця: “У вересні — іде велика риба.” — він вмостився на застеленому ліжку, обличчям до стіни. За півгодини я також впав на ліжко і ще певний час дивився на масне довге волосся того дивака, а потім на стелю. Вечір закинув сітки снів у сутінкове море, щоб упіймати золоту рибку спогаду. Але спогадів не було. Була тільки тиша і — перша моя ніч у божевільні.
Близько четвертої, коли тільки почало сіріти, той знавець риб — божевільний, схилився наді мною і схопив руками за плечі: “У вересні — іде велика риба!!!” — сон обірвався різко так, ніби нічний кошмар. Я зі страху вилаявся, хоча ніколи раніше не втрачав над собою контролю. Намагання мого співмешканця розповісти щось дуже важливе — що не давало йому спати цілу ніч — зіткнулися зі стіною мого нерозуміння.
Близько восьмої я вже чекав біля кабінету головного лікаря з претензійними закидами. Минула година, але — марно. Того дня Вольт на роботу не з’явився.
“Вадим Олександрович, обіцяв мені окрему кімнату! Чому я маю терпіти вихвати якогось психа?” — з обуренням промовив я гарненькій медсестрі, з дрібненькими білими кучериками. Але вона відповіла щось незрозуміле типу: “Не буде його сьогодні (чи то через запій...чи то — через конференцію...). Хм... А кімната, якщо обіцяв, то буде... No problem!” — і тихенько засміялася.
Мене це роздратувало і я повернувся до палати. На ранкову трапезу не пішов. Не хотів ні з ким розмовляти. Намагався не слухати божевільного лементу сусіда-рибалки. Перед обідом до палати зайшов не дуже привітний молодий санітар і запросив до їдальні. Він здався просто огидним: із зализаним на різні сторони волоссям, що нагадувало суміш попелу і сала, із білим проділом (не рівно по центру).
Ми йшли довгим коридором з високою під чотири метри стелею (в палатах стеля була значно нижчою — вона, ніби здавлювала думки). В коридорах почувалося значно вільніше. А в саду — іще краще..
“Я хочу вийти до саду.” — звернувся я до санітара.
“Ага, зараз... Ось тільки пообідаємо і відразу до саду.” — він говорив спокій, без емоцій, але з нотками сарказму.
Урод! — подумав я
Їдальня — світла, простора кімната, містила три прямокутні, пофарбовані в жовто-коричневий (більш за все фарбою для підлоги) столи. Кількома картинами прикривалися голі стіни (що на відміну від інших стін замку були білими, а не жовтими).
Людей не було. Були тільки божевільні та персонал. Намагаюся не дивитися на них. Сідаю окремо. І, здається, нікому діла немає, що в полку психів прибуло. Кожен у своєму світі. Ілюзорності, примарності чи панічності. Як хворі, так і лікарі.
На сніданок: перше, друге і компот. До компоту — вітамінка!
Спочатку закралася підозра “Це не вітамін — а якісь ліки... Точно — якісь ліки. Нашпигають, потім доводь, що не божевільний.”
Вдав, ніби випив.
На прогулянці в саду довго розмірковував над тим, що: “У вересні — іде велика риба.”
Але санітар весь час дивився на мене і заважав думати.
Вечірні пігулки також не став пити.
На ранок третього дня під час сніданку підслухав розмову двох санітарок:
“...і не буде його.”
“Скоро мають призначити нового главврача.” — говорила гладка прожита жінка.
“Ну це вже буде нам!.. Нова мітла — по-новому мете!” — констатувала блондинка.
“Та не кажи!..”
“А може якогось нормального пришлють. Хто їх знає?” — аж дивно: в які глибини філософії запірнула білявка (мабуть це дійсно її розхвилювало).
Але ще більше розхвилювався я, адже Вольт — тільки він знає, що я не та людина, що я не псих:
“А як же Вольт? Де він тепер? І як же я без нього?”
“Заспокойся, хлопче. Все буде добре. No problem! Ok?” — блондинка виявилась ще й прекрасним знавцем англійської (зашліфована фразка “no problem”, як у Елочки Людоєдової: Прєлєсна! Блєск!). У півголосу вона додала:
“Головного лікаря змінили, але ж Вольт — залишився!” — я не розумів — це мені почулося чи ні. Дивна незрозумілість — наче вона все знає, але сміється з мене! І тільки відлунюється своїм:
“ No problem No problem No problem No problem No problem No problem No problem...” — Вона і її простота мене заспокоїли. Але що це значить: Вольт — залишився? Головного лікаря змінили? А вольт — залишився...
Якісь шаради суцільні.
“У вересні — іде велика риба!..” — псих-рибалка вмостився навпроти мене. Все ніяк не відбиваю: що за прикмета... Я намагався не дивитись йому в очі, продовжував їсти, але він, роззирнувшись по сторонах (чи бува не стежить хто за нами) пошепки запитав: “Ти також думаєш, що я салао? Всі називають мене — салао — лузером...” — він показав підборіддям на інших психів: “Всі вони...Тільки поза очі, коли я не чую...” І не чекаючи на відповідь пішов геть. Шматок чорного хліба не захотів лізти мені в горло і довелося докласти чималих зусиль, щоб проковтнути його. Протягом півгодини той шизік іще кілька разів підходив, повторюючи своє запитання: “Ти що думаєш, я салао? Всі вони так думають” — і додаючи: “Так!.. Так!.. І знаєш чому? Вони мені не вірять! Ніхто не вірить! Вони мене ненавидять!”
Невже санітарка не бачить:
“Зробіть щось із ним. Він мене вже дістав! Заберіть його від мене! І врешті решт мені дадуть окрему кімнату, чи ні?”
“О, хе-хе-хе, дістав? ! Кімнату?! А ви, молодий чоловіче, вітамінчики вже випили?” — гладка медсестра підійшла до мене впритул і на її гладкій розгорнутій долоні я побачив пігулки.
На спробу відмовитись санітар кивнув головою, що краще не варто...
“Але я не хворий! Навіщо це мені! Ви, що не в курсі, я тут ненадовго! Я не хворий! Вольт вам повинен був сказати!” — але, коли я прокричав останнє — то був уже в обіймах братчиків і відчув, як кров із вени потягнулась до шприцу і забарвила галоперидол, а солоні руки медсестри запхали мені до рота таблетку і залили її порцією води...
Втрата часової і просторової орієнтації поступово зникала (це було схоже на пришвидшене алкогольне витверезіння). Знову з’явився неприємний санітар-педант, і з єхидною посмішкою запросив вечеряти. Будучи при свідомості (хоч і досить туманній) я добровільно випив чергову порцію “вітамінчиків”, що дуже порадувало кучерявку. Повернення до кімнати ознаменувалось провалом у міцний сон.
Ввижалось, що божевільний сусіда сидить на своєму нерозстеленому ліжку навпроти і витріщається на мене з-за подушки (розмальованої страхітливими персонажами Марії Примаченко). Але він вдає байдужість щоразу, коли наші погляди зустрічаються. Я чекаю наступного дня, щоб зустрітись із Вадимом Олександровичем. Але постійний вечір, ховає сонце в пащі крокодила, що причаївся в руках мого брата по нещастю. Хочеться окрему кімнату... Щоб не бачити цього шизанутого. І щоб ніякі інші психи не турбували. Навіть не дивилися (так як дивилися сьогодні в їдальні). Обличчя санітарів та здвинутих закрутили наді мною карусель. Вони сміялись так лунко і обертались усе швидше, швидше, швидше... Сміх божевілля! Ти божеволієш? Я божеволію? Ернесте, хто ти? Хто я, Ернесте? Відповідай! Чому тебе примушують пити ліки? Адже ти не хворий, чи не так, Ернесте?
На ранок — почувався сухофруктом. Бракувало думок, енергії. Бажання принишкли і зачаїлись по сірих кутках кімнати-свідомості. Смакую сир з божевільної мишоловки. Сталь пастки хлопнула по тім’ячку. Клац!!!
Розбудив салао: “Як твоє ім’я?.. Я називатиму тебе Сант’яго!” — і він почав називати мене Сант’яго. Він розповідав мені про мене, про фіолетові смуги на спинах голодних мокрелей, про море, що клацає пащами акул, про морських левів, котрі йому сняться. Іноді він здався зовсім схибленим (чи не дивно — як на божевільного))), але згодом я почав йому вірити (чи мо’ просто жаліти його).
“Я знаю чому, Сант’яго!.. Я знаю причини! — ...він знає! Завтра — ми впіймаємо свою рибину! Це ж чистої води Хемінгуей... Ернесте це твій нік! Хемінгуею, що ти зробив з цим хлопчиною? Це ти? Чи я? Хто з нас? Хто зациклений на тому, що повинен впіймати велику рибину? Найбільшу в своєму житті? Перевернути її на спину. Підкорити. А ти, Сант’яго, віриш? У ту рибину життя? Чи він її впіймає? Він впіймає її! Хто він? Він це ти? А хто ти? Ти це я? А я, хто??? ”
Це якась химерна пастка...
...Кожен із наступних днів він(я!), називає вісімдесят п’ятим — не вісімдесят сьомим (адже двічі на один гачок — риба не ведеться) — а вісімдесят п’ятим! У його(моїх!) кишенях завжди є лотерейний квиток з тою цифрою — головне віра у безкінечну щасливість. А ти віриш, Сант’яго? Головне для нього твоя віра в нього. Сант’яго, ти віриш? Я вірю в тебе, в кого? Звичайно я вірю! Ти чекаєш на чиюсь відповідь комусь іншому? Тому і запитуєш у самого себе. А нові друзі називають тебе моїм приятелем, а себе — салао — лузерами. Вони підіграють мені занадто по-аматорськи. Але в приступі паніки ти вже мене не слухаєш, мій новоспечений друже...
“Завтра, Сант’яго, завтра... я знаю чому... і ти, Сант’яго дізнаєшся... завтра!”
Завтра!
Гладка медсестра протирала пил з картин у їдальні. Обережно провела ганчіркою по пиці сумного клоуна, котрого звала Стівеном. Зупинилась навпроти портрету Достоєвського, але перейшла до заскленої фоторепродукції якогось автомобіля, залишивши Федора Михайловича на закуску (хм... і звідки Петя притягнув ту фотокартку “вікторії”?).
“Натуральна бландінка” Елочка зайшла до кабінету головного лікаря — Бориса Артемовича Жуківського, що тільки-но повернувся з відпустки, з доповіддю: “Нічого надзвичайного за вашої відсутності не трапилось. От хіба загострення в одного з пацієнтів — Ернеста — знову вимагав окрему кімнату. Відновили прийом ліків. Тож: no problem!”
Петя-санітар, як завжди, почав скликати пацієнтів до сніданку. Відчинивши двері до однієї з кімнат, він остовпів. Замість звичної електролампочки без люстри, посеред кімнати гойдалося тіло, із зашморгом-простирадлом навколо шиї. Петя флегматично розвернувся, вийшов у коридор і спокійно пішов у напрямку кабінету Бориса Артемовича.
За три хвилини двадцять сім секунд про нещастя знали вже навіть миші у підвалах замку. Вони саме вимагали визнання їхньої вільної республіки на теренах льохів, погребів та бібліотечних сховищ, від дядька Вадима — завгоспа, бібліотекаря, провізора, а за освітою ще й електрика (тому й мав прізвисько Вольт). Але він вже встигнув спожити ранкову норму оковитої і мирно посіпував у дві ніздрі над зашарпаною книженцією Ернеста Хемінгуея.
Того ж дня головний лікар Жуківський заходився знімати з полиць товстелезні папки зі справами пацієнта Ернеста Стрибога:
“За шість років перебування “Хемінгуея” у Світлій Зірці, зібралося макулатури досить, щоб запалити гарненьке багаття, але треба буде їх віддати Вольтові. Нехай підшиє і — в архів... Треба повідомити матір... так... Лада Стрибог... Ех-ех-ех, бідна жінка...”
Того ранку Лада Стрибог відчула неміч у серці... Вона померла?
...Іще тоді, коли її сина поклали до психіатрії.