Місто Брехні
Лукреція Крон — 20/02/2009 - 16:50
Ось у мене вже дім - замість галасу, скриків і протягів, а на вікнах герань повкладалася - білими хвилями
Я забула як то - купувати білет, не встигати на потяги, жити з кимось в війні (з протилежними мовними стилями?)
Я забула як то - доливати портвейн - до заглиблення, крізь шибки роздивлятись безмовні натягнуті усмішки
Танцювати із пані Журбою у листі, в підвалах неприбраних... перед кимось закрити всі двері, стояти навколішки.
Я забула усе чого вчила зима між зізнаннями, у теплі тихо танула - поки аж зовсім прокинулась
На прощання - в тремтячих руках... я ховалась з Останньою...
А опісля зневірено, злякано - зірваний, Він мене стримував...
Щось казав...
Там усе вкрай далеке від казки, захоплення, оплесків - і будинків занедбаних сум розповзається стріхами
Там втрачається значення, сенс, інтонації голосу, але я б там жила у ілюзіях, живлячись втіхами
Як ніколи раніше - в картинній, солодкій реальності... не ловила найперших туманів у вікнах безвиході
Хоч таке існування є сповненим диких банальностей, але там, під водою, літали - обмежені вдихами...
Не обмежені словом Великого Клоуна й сутністю... не обмежені музики хвиль висотою й потужністю
Мені млосно і страшно в його темно-сірій присутності, мені важко змиритись з його (вкрай сумнівною!) мужністю.
Ми забудемо Слово і Голосу чути не схочемо, ми поринемо в місто Гріха - надсолодкого, стиглого
Віддаси мені Мить - гострі крихти таємного збочення, я прийму в себе час... навіть Вічність, заповнену кригою...
І для тебе лишуся фрагментом у цукрі і попелі, сірим птахом в сліпучих півпросторах синього Всесвіту
Я ніколи тобі, Досконалій Ембла*, не чинитиму опору... навіть в Місті Брехні, Безталанної гри й Цілковитого несмаку...
* у скандинавській міфології - Перша жінка, яку, у вигляді верби, боги колись знайшли на березі моря і оживили.