До середи-до раю (психологічне)
Вітер Ірина — 4/02/2009 - 00:54
Я затривка для спокою атомів у кишені,
коли чиїсь пальці заходять туди в лабіринти,
шукаючи страти, яку неможливо розлити,
знайомі - розпатлані вкрай до мігрені - нестерпні.
Збирай свої речі, хтось плаче отам за дверима,
можливо, то дощ розгортає свої капіляри,
їх можна убити, бо я їх уже розлюбила,
і ось та валіза, в якій вже немає гітари.
Мені ще недовго залишилось, тільки північ -
вона упаде із затримкою, так сказали.
Як тільки гукне твій поїзд - мене сховали
від ранку і від сільського брудного півня.
Я знаю, тобі зовсім набридло це чути,
у мене квиток у пекло, не те що в декого,
і лист із самого Марсу (хоча загублений),
і сміх від самого Бога - когось далекого.
Я вже готова - востаннє прощаюсь. Востаннє
тримаю цю руку і майже її відпускаю
і, знаєш, люблю, коли на прощання кажуть,
щоб долетіла спокійно до середи-до раю.