Життя очима інших
христинка лев — 26/01/2009 - 17:48
Він дописав і поставив крапку.
Перечитав раз, другий; завжди від “Люба, Анничко!” до “Назавжди твій Андрій”.
Андрій відкинувся на кріслі. Щось тихо защеміло всередині. “Як все почалося? З чого? Як?” - питав він себе тепер. Щось невідоме досі підказувало йому відповідь, але молодий мужчина не звернув на це увагу і заглибився у спогади...
Ще холодний ранок. Пробігала поряд весна. Ніщо не турбувало мене. В’ївшись в понуру буденність я, мовби заснув. Дружина, Ольга, не відставала від мене. Гості вийшли в сад. Це був ювілей Івана Івановича, сусіда. Пікнік підняв всім настрій. Ювілей, хоч і скромний, але не міг відбутися без музики, танців, пар, кружляючих у танку. Якийсь лисий дідок забрав, нарешті, Олю. Вони зникли між іншими у вальсі. Пройшовшись по залі, я зустрів товаришів своїх. Сперечалися через політику та фінанси. До них підійшла вона. Хтось познайомив нас. За хвилину ми вже кружляли у польці. Щось вдарило нам у голову. Це, напевне, був алкоголь та ще трохи симпатії...
Андрій усміхнувся. Згадки та почуття оволоділи ним як тоді.
... А потім? Що потім? Ах так, згадав... Ольга, як завжди, випила надміру. Іван Іванович запропонував їй залишитись. Вона задрімала прямо на дивані у вітальній. А я.... я танцював, танцював як ніколи. Її чоловік теж залишився. Не хотілося б, щоб прислуга побачила його таким... таким п’яним. Погане виправдання!.. Ми поїхали до неї. Всі слуги були вільні аж до завтра. Ніщо не могло завадити...
Наступного ж ранку ми поговорили, довідались більше, ніж знали до того... Як виявилося, її чоловік був якимось великим бізнесменом. Ольга була ж тільки бухгалтером...
Так все й почалось. Щастя, сміх, безтурботне майбутнє...
У нас з’явилось ще одне життя. Таємне. Яке не бачив і не знав ніхто. Крім, звичайно, Юрчика. Мале дитя, нічого не розуміючи, передавало всякі записки, листи. Передавало і передає...
Як тяжко на душі... Чому ми не зупинилися тоді, коли ще не встигли зламати душу всім? Ніхто не може зрозуміти це почуття. Почуття егоїзму і співчуття... Ніколи я ще не задумувався так про минуле. А чи слід про нього згадувати? Може краще жити у своє задоволення і закрити очі на все?.. закрити очі... чому ж вони не закриваються, а придираються до всього? Ах, найкраще жити сьогоденням. Проте, чи можливо це?.. думки, думки, думки і ніяких змін...
Що ж діється тепер? Згадав... Ольга нічого не підозрює. Їй у голову, напевне, таке не приходить... Тепер моя Анничка далеко, далеко від мене. Ще тоді вона покинула чоловіка. Він здогадався у якому вона стані, а потім... вона йшла на зустріч зі мною, як кажуть на “здибанку”...
Пам’ятаю... Був тихий, осінній вечір. Смеркало. Небо забрало зі собою усі барви життя. Височенні будівлі ставали все більш похмурими. По дорогах ковзали “світлячки”. Приємна картина. Але всю цю красу розірвала одна лиш мить... Кохана Анничка переходила дорогу. Усмішка виблискувала на устах. За мить її не стало: ні усмішки, ні подиху, ні вроди. Вона розчинилась у повітрі, з’єднавшись з густиною ночі... вона і моє дитя...
Андрій засміявся гірким, болісним сміхом. Його погляд упав на клаптик паперу, який щойно читав. Легко піднявши його, сховав листа у конверт. Приклеїв марку.
Навколо запанувала гнітюча тиша. Тремтячою рукою чоловік написав: “Анничці” ...
Він не перестає надіятись на відповідь...