Біла, як борошно, стеля, стеля.
Холодно, пусто , кімната – пустеля,
Там недосяжні вогники в вікнах.
Може забуду, а може, не звикну
Ніч на порозі. Мить за миттю…
Посуд не б’ється – надбання століття
Наче зірвавшись з високої скелі,
Хтось летить поруч, до тої пустелі.
Соромно навіть за сльози нестримні,
Знову страждають, як завжди, невинні.
Я ж не зумію приборкати небо -
Телефоную, і знову до тебе…
Гострих кутів оминаючи леза,
Знову кохання займеться генезис.
Кількість рецензій: 3
Середня оцінка: 7.33