Моє тіло пахне снігом,а душа - розпачем.Я тікаю.Тікаю від цього лісу,снігу,сонця і людей.Вперед.Тільки вперед.Назад я не повернусь ніколи.
Мої очі пусті,як і все навколо.Тепер для мене все пусте,все марне.Все це навколо є пройденим етапом,сходинкою на яку я більше ніколи не стану.
Моє тіло по троху виснажується - сьогодні воно працює так як ніколи.І,мабуть,так,як ніколи вже не зможе в майбутьньому...
Сонце вже сідає за обрій і хмари покриваються золотистим кольором ззовні.Так вони прощаються зі світом.Трохи пізніше вони ростануть у мглі чорного неба,і про них забудуть всі,всі хто зараз милуються їхнью золотистою скоринкою.
Я втарачаю сили.Рідкі судорги починають бити моє тіло.Лапи виломлюються.Серце калатає.
Я вибігаю на дорогу.Біжу між машинами,домами,людьми.Тут я нікому не цікавий.Ніхто не звертає на мене уваги.Тут,я чужий.
Сонце вже майже зайшло за обрій.У небі тепер домінує червоний колір.
Виразу моїх очей вже не видно за плівкою крові,якою вони налились.Хвіст вже не розвивається по вітру,а гумовою вагою волочиться по асфальту,залишаючи за собою тоненьку смужечку червоного сиропу.Шерсть пожовкла,покрилась тонким смогом цього брудного,старого міста,яке я раніше називав "дім".
Переді мною вимальовуеться останній етап.Дорога що відділяє мене від цілі.Цілі,до якої я йшов все життя і тільки зараз зрозумів,що повинен був бігти.
Тіло перестає слухатись команд мозку.Тепер воно саме по собі.Знесилене і бездуховне несе мене вперед.
Пустими від сил лапами я відштовхуюсь від свого старого життя,будуючи тим самим міст у майбутнє.
Сильний удар вбік.
Скло,кров,погнутий метал,та запах паленої шерсті.
Моє тіло перестає бути тілом,а тим більше моїм.
Мої очі розглядають людину що поспіхом набирає нуль-три.Тут вже багато людей.Хтось плаче.Хтось просто дивиться.
Я напружую вуха: "Людину збито,людину..."
Як...Не може цього бути...ЛЮДИНУ!?
Останній подих - останній удар серця.
Я - прибіг.
Кількість рецензій: 3
Середня оцінка: 7.67